Ісламська державність

У першу чергу, це іслам - іслам як релігія, як цивілізація, як нова модель державності. Будучи найбільш пізньої з великих релігій Сходу, іслам увібрав в себе, як щойно згадувалося, досить багато чого з релігійно-культурної спадщини минулого. Він подолав релігійну рихлість близькосхідної релігійно-культурної традиції старовини і протиставив їй стрункість, навіть жорсткість догматичної доктрини з її пятьма символами віри (сповідь, молитва, піст, милостиня і хадж), повної беззастережної покорою волі Аллаха, а також уособлює його на землі пророка або його заступника (халіфа) і всіх помічників останнього. Релігійна жорсткість надала ісламу нетерпимість до інакомислячих (невірним), аж до релігійної війни з ними (джихад, газават), а також створила грунт для зміцнення невидимими, але нерозривними узами громади своїх, мусульман (умма). Ця релігійна специфіка сформувала і основні параметри ісламської цивілізації з її очевидною орієнтацією на покірність знеособленої особистості вищої сили і представляє її земної влади. Практично це знайшло своє відображення у властивій саме ісламу, ісламської цивілізації нерозривному злитості релігії і політики, релігії і влади, релігії і можновладців.

Щось схоже було і в Китаї, де конфуціанська імперія виявилася сильна і непорушна саме тому, що фундаментом її було шановане в країні і що відігравало роль головної офіційної релігії конфуціанство. Але в Китаї конфуціанство не було ніколи ні єдиною, ні виключною ідеологічної релігійній доктрині. Іслам же був саме виняткової релігією, нетерпимою до будь-якої іншої. Тому ісламська державність, фундаментом якої були іслам як релігія і іслам як цивілізація, виявилася найбільш сильної і войовничої, хоча і поступалася у внутрішній міцності і стійкості тієї ж китайської.

Саме вона, ісламська державність, зіграла вирішальну роль в обєднанні за все настільки відрізняється в давнину в етнічному, культурному, історичному і цивілізаційному плані між собою конгломерату країн і народів в щось монолітне, цілісне, внутрішньо згуртованою і цивілізаційно (релігійно) єдине. Навіть незважаючи на те, що халіфат виявився не надто життєздатним, ісламська державність встояла і перемогла, а на території халіфату і після його катастрофи, за рідкісними винятками на кшталт Іспанії, збереглася саме ісламська державність, дожила в цій своїй якості до наших днів і не збирається здавати позиції і зараз. До того ж ісламська державність в силу своєї внутрішньої установки на непримиренність до інаковерію і войовничість протягом усієї другої половини середньовіччя, тобто після свого становлення й досягнення першого вражаючих результатів (створення халіфату), продовжувала розширювати сфери свого впливу. Саме воїни ісламу принесли в політично рихлу і аморфну Індію все ту ж ісламську державність. Саме іслам, хай цього разу не в ході воєн, а в результаті транзитних торгових контактів вплинув на формування державності (ісламської!) в Тропічної Африці і Південно-Східної Азії. Нарешті, іслам наприкінці середньовіччя зумів знову створити сильну імперію (Османської), яка повернула під свій контроль майже всі землі халіфату і в очах освічених європейців XVIII-XIX ст. стала свого роду еталоном класичної східної деспотії.

Ісламська державність внутрішньо сильна не тільки нерозривному злитості релігійного і політичного почав, але й надзвичайною простотою її адміністративної організації. Ця обставина теж зіграло свою роль, сприяючи залученню до цивілізаційний процес і формування державних утворень у відсталих у своєму розвитку етнічних спільнот. Племінні держави, прийнявши форму султанатів, еміратів або ханств, виявлялися тим самим внутрішньо значно більш міцними саме за рахунок підкріплення влади релігією. Це видно на прикладі і Африки (з тією неодмінною застереженням, що навіть іслам тут не завжди допомагав зробити внутрішню структуру молодого державного утворення досить міцною - втім, це звичайно було повязано і з тим, що іслам сприймався не цілком, не всіма, до того ж досить поверхово), і Південно-Східної Азії, і Центральної Азії (особливо у кочівників). Саме за рахунок розповсюдження ісламської державності були в середні століття значно розширено межі ойкумени, а в зону цивілізаційного розвитку виявилися залучені багато нові етнічні спільноти, які до того перебували у своєму розвитку на рівні первісності. Цьому сприяла згадана вже простота адміністративної організації: будь-який, навіть самої примітивної ієрархічної структури було достатньо для того, щоб в умовах політичного вакууму швидко створити державне утворення, як це виявилося на прикладі ісламських братств-орденів, тих самих тарікатов, про які вже згадувалося вище стосовно до пізньосередньовічної Африці, але які аналогічним чином могли функціонувати - і функціонували - не тільки в Африці, а й в Азії (наприклад, в Афганістані).

Нарешті, сила ісламської державності була й у тому, що, незважаючи на величезну роль релігії як такої, на ревно релігійність мусульман, власне релігійні зобовязання переважної більшості населення (крім вчених улемів) були не лише до межі прості (молитва, піст, милостиня, хадж ), доведені до елементарного обрядового автоматизму, а й завжди орієнтовані на соціально-політичний стандарт. Іншими словами, правовірні перш за все зобовязані бути лояльними членами суспільства, слухняними підданими і в їх якості вірними воїнами ісламу. Воїнами в прямому і переносному сенсі: якщо ти мусульманин, ти повинен бути завжди готовий до бою з невірними. Релігійна ідеологія на службі політиці - це норма для країн ісламу.