Індійська цивілізація (Хараппа і Мохенджо-Даро)

Сучасна археологія дозволяє припускати, що заселення Індії неолітичними землеробами в основному йшло з півночі, через Іран і Афганістан. VI-IV тисячоліттями до н. е.. датуються першим неолітичні поселення в передгірях долини Інду, а приблизно XXIV в. до н. е.. - Величні памятники розвиненою міської культури, відомі по розкопках в Хараппи і Мохенджо-Даро.

Збудовані з цегли міські будівлі (будинки, палаци, цитаделі, зерносховища), басейни з добре налагодженою системою каналізації і навіть зєднане каналом з річкою споруда типу верфі - все це не тільки свідчить про високий рівень містобудування і, отже, всієї урбаністичної цивілізації, але дозволяє припускати існування розвинутого ремесла, включаючи бронзоливарна справа, а також, що важливо підкреслити особливо, торговельних звязків з сусідами, насамперед з шумерським Дворіччям. Важко сказати, наскільки культура шумерів вплинула на виникнення центрів індійської цивілізації і чи слід ці центри вважати чимось на зразок вогнищ, що виникли за сприяння шумерської колонізації (з цього приводу існують різні думки), але сам факт впливу з боку більш розвиненого Дворіччя безсумнівний. До цього слід додати, що й населяли Індські центри європеоїди, антропологічно близькі до населення близькосхідного регіону. Мова, звичайно, не про те, щоб бачити в індської містах просто шумерську колонію, - тут інша культура, своя писемність (хоча і близька до шумерської), інший тип будов. І все-таки звязку безсумнівні, причому не тільки зовнішньоторговельні, що фіксуються, зокрема, виявленням індської печаток при розкопках в Дворіччя, а й структурні, сутнісні: схожі міфологічні сюжети (герой типу Гільгамеша з звірами), будівельні матеріали (цегла), досягнення культури і техніки (насамперед бронза і писемність).

Міста долини Інду були, на відміну від месопотамських, дуже недовговічні. Вони швидко і яскраво розцвіли і так само швидко з невідомої досі причини прийшли в занепад і зникли з лиця землі. Орієнтовно період їхнього життя обмежується пятьма-шістьма століттями, з кінця XXIV до XVIII ст. до н. е.. Деякі дані говорять про те, що занепад вогнищ індської міської культури розпочався задовго до їх зникнення і що він був повязаний з наростаючими порушеннями нормального життя, ослабленням порядку і адміністрації (будувалися і селилися де попало, навіть на колишніх центральних вулицях-площах) і, можливо , із зміною русла Інду і затопленням міст.

Що стосується внутрішньої структури індської міського товариства, то дані на цей рахунок надзвичайно мізерні. Судячи з існуванню підприємств на зразок верфі, великих будівель типу палацу, величезних зерносховищ, тут повинна була існувати приблизно та ж, що і в ранніх суспільствах Дворіччя, протодержавне структура з владою-власністю правлячих верхів і важливою роллю централізованої редістрібуціі. Більше того, сам вигляд багатьох міст з розвиненим ремісничим виробництвом змушує думати, що до міст примикала чимала землеробська периферія, за рахунок податків і повинностей з якої в основному відбудовувались міста і існували звільнені від виробництва їжі верстви населення, включаючи адміністраторів, воїнів, жерців, ремісників . Однак нічого більш точного і певного сказати не можна: сам факт соціальних та економічних відмінностей при повному мовчанні нерозшифровані писемності (а це в основному невеликі, в 6-8 знаків, тексти на печатках з ієрогліфів і піктографов, кількість яких, за орієнтовними підрахунками, сягає 400 ) не дає підстав говорити ні про рабів, ні про кастах, ні про приватних власників, хоча дехто з фахівців часом намагається робити це.

Але, як би там не було, одне на сьогоднішній день встановлено досить твердо й виразно: харапський культура долини Інду зникла, майже не надавши істотного впливу на що прийшла їй на зміну з розривом у кілька століть культуру індоаріїв, що поклали практично заново початок давньоіндійському вогнища цивілізації. Мабуть, тут потрібна одна істотна застереження: нове вогнище складався в основному в долині Гангу, в районах, віддалених від центрів харапський культури на багато сотень, якщо навіть не тисячі кілометрів. Тільки історична єдність Індії в її звичних недавніх межах, які обєднують обидві великі річкові долини (та й то не з огляду на сучасність, коли долина Інду в основному увійшла до складу Пакистану), спонукає фахівців настільки тісно повязувати між собою Хараппи і аріїв і, більше того, шукати спадкоємність між ними.