Гоміньдан і боротьба за єдиний незалежний Китай

Версальський мирний договір, санкціонував право Японії на німецькі володіння в Шаньдуні, викликав хвилю обурення в Китаї, де сподівалися на інші результати війни, в якій і Китай ухвалив певну участь, пославши до Європи на тилові роботи своїх кулі. Обурення вилилося в так зване рух «четвертого травня» - цього дня в 1919 р. студенти вийшли на демонстрацію протесту з вимогою анулювати поступки Японії (її «21 вимога»). Виступ пекінських студентів була підтримана широкими верствами китайської молоді і інтелігенції і супроводжувалося рухом за «нову культуру», результатом якого було введення в політичну публіцистику, а потім і в літературу нового писемної мови байхуа, що відповідало розмовної. Це була справжня культурна і літературна революція, яка дала змогу залучити до грамотності і полегшити освіту для багатьох мільйонів китайців. Рух висунуло в гущавину революційної боротьби новий потужний загін китайської молоді, чимала частина якої потім влилася до лав суньятсеновской партії і оформилася в 1921 р. Комуністичної партії Китаю (КПК). Рух 4 травня сприяло також консолідації молодого китайського робочого класу, що знайшло прояв у його перших організованих виступах, у страйках. Словом, це стало початком нового етапу у процесі революційному Китаю, причому революція 1917 р. в Росії зробила чималий вплив на ті форми, що цей рух у Китаї стало набувати.

У першу чергу це позначилося на оформленні партії Гоміньдан. Сунь Ят-сіна з кожним роком ставало все більш очевидним, що без власних збройних сил революційна в Китаї партія приречена на невдачі; в 1923 році, коли він знову опинився при владі в Гуанчжоу, він почав вести роботу зі створення нової партії і власної армії. На I конгресі Гоміньдану в 1924 році, в якому прийняли участь і комуністи, була проголошена політика єдиного фронту, ядром якого повинна була стати спаяна дисципліною і строго централізована по радянській моделі група революціонерів радикального спрямування. За допомогою радянських воєнних радників - М.М. Бородіна, П.А. Павлова, В.К. Блюхера - була налагоджена робота військової школи в Вампу, що стала кузнею кадрів революційних командирів і комісарів. Авторитет уряду Сунь Ят-сіна в Гуанчжоу зростав. Гоміньданівців стали підтримувати і деякі мілітаристи Північного Китаю, як, наприклад, Фен Юй-сян. Гоміньданівці, як і ті, що з ними в союзі комуністи, вели активну роботу в різних громадських організації - студентських, робітничих, селянських, особливо на півдні країни. Поступово закладалися основи для подальшого посилення влади революційного гоміньданівського півдня. Смерть Сунь Ят-сіна в березні 1925 р. була великий втратою для революції, але не припинила вже намітився,. Створилися умови для виступів у похід на північ, причому перша з них була міцна революційна армія.

1 липня 1925 Гуанчжоуським уряд оголосив себе Національним урядом Китаю і розпочав боротьбу за обєднання країни. Спочатку це була боротьба за зміцнення позицій на півдні. Після II конгресу Гоміньдану навесні 1926 намітилася визначена перегрупування сил в партії, в результаті якої фактична влада опинилася в руках Чан Кайші, що став головнокомандувачем. У липні гоміньданівського війська виступили у свій знаменитий Північний похід, якого план був розроблений за участю радянських фахівців, зокрема Блюхера. Результатом походу було приєднання до територій, контрольованим Чан Кай-ши, Шанхая, Нанкіна, Ухані і ряду інших великих міст і багатонаселених провінцій Китаю. У міру просування і нових захоплень в гоміньданівського армію вливалися переформованими загони розгромлених армій генералів-мілітаристів, так що до весни 1927 чисельність її зросла ледь не втричі. Природно, змінювався і склад армії, і її настрою: революційний дух поступово вивітрювався, а традиційні норми все відчутніше давали про себе знати. До цього слід додати, що армія ставала опорою нової влади в завойованих провінціях, де відбувалося зрощення військової та адміністративно-політичної функцій, партійного і державного апарату, що завжди було нормою для конфуціанського Китаю (конфуціанство як ідейна течія і бюрократія як апарат влади були в старому Китаї синонімами).

Всі ці процеси підсилювали позиції головнокомандувача Чан Кай-ши, що навесні 1927 р. проголосив в Шанхаї власне Національний уряд. Лідери гоміньданівців в Ухані, куди ще раніше перемістилася столиця колишнього Національного уряду з Гуанчжоу, спочатку намагалися чинити опір цьому перевороту, а восени того ж року Чан Кай-ши зайняв Ухань. Фен Юй-сян і ще кілька північних мілітаристів визнали влада уряду в Нанкіні, де відтепер влаштувався Чан Кай-ши. Обєднання Китаю на цьому фактично було завершено. Всі політичні сили в країні, крім комуністів, різко засудили переворот і що почали власне революційну боротьбу, визнали уряд Чан Кай-ши. У наприкінці 1928 р. ЦВК Гоміньдану ухвалила офіційне рішення про завершення воєнного етапу революції і про початок політичних перетворень.

Звісно, і в наступне десятиліття було чимало військових зіткнень. Але в цілому це був все-таки період більш-менш мирної політичної консолідації, складання нової державності і формування нових форм життя. Якими ж вони були? Що принесли з собою гоміньданівці? Що було характерним для їх політики?

Перша чверть XX ст., Незважаючи на стрясали Китай революційні війни, була часом досить швидкого економічного розвитку країни, чималих змін в способі життя людей, особливо в містах, змін у сфері освіти, культури і т. п. В економіці країни як і раніше лідируюче становище займав англійський капітал, але за рівнем інвестицій до нього швидко наближалася японська. Частка національної буржуазії була невелика і концентрувалася переважно у сфері торгового капіталу, в дрібних підприємствах. Зате все більшого значення набувала частка казенних підприємств. Успадкувавши володіння ними, гоміньданівського уряд центром своєї соціально-економічної політики зробило подальше зміцнення державного сектора економіки. Воно взяло під свій контроль систему фінансів країни - банки, страхові товариства, податкові та митні збори, - а також створив сильний механізм державного контролю над економікою, державного планування економічного розвитку. Видатні чиновники й відповідальні особи уряду заохочували і приватні вкладення в економіку, самі вносили внески в неї, але в змішаних державно-приватних підприємствах явно задавало тон держава, що цілком відповідало китайської традиції. При цьому істотно, що подібна економічна політика сильного уряду, до того ж схильного обмежити колишні привілеї іноземного капіталу, вела до швидкого зростанню в економіці Китаю частки національного (державного та змішаного державно-приватного) капіталу і до зменшення впливу капіталу колоніального.

Гоміньданівського уряд прийняв ряд законів про працю, створило систему офіційних державних профспілок, встановило мінімальний рівень зарплати. Був прийнятий і ряд інших законів, призваних гарантувати певні права громадян, і в особливо право власності, що заохочувала розвиток приватного підприємництва. Був прийнятий аграрний закон (1930), який обмежив розміри орендної плати, встановив стелю для земельних володінь, виступив на захист орендаря. Цей закон був покликаний погасити соціальні конфлікти на селі. І хоча великого ефекту програма реформ не дала, бо для проведення її в життя у гоміньданівського уряду не вистачило ні сил, ні часу, загальний принцип був очевидний: сильна централізована уряд у новому Китаї спиралося загалом на звичні для китайської традиції методи регулювання соціальних та економічних відносин у країні. Нехай стали ширше відкриватися двері для нових віянь, методів і процесів, але країна в цілому, особливо селянство, ще не дуже-то готове до змін, вправлялися в принципі тими ж методами, як і раніше. Більш того, зрощення політичної, економічної та інших інтересів на вищому рівні правлячої групи вело до зміцнення звичної для традиційного Китаю (та й усього Сходу) державної системи управління господарством, тієї самої давньої системи, в рамках якої держава виступає у функції верховного власника і вищої субєкта владі, а втілюють держава і вершать справи його імям ті, хто причетний до влади, хто складає керівний шар суспільства. Саме така система адміністрації домінувала в якості головної і ведучою в роки гоміньданівського правління Китаєм, хоча справедливості заради варто сказати, що в ці ж роки було чимало зроблено і для розвитку частнопредпрінімательского сектора економіки і в принципі справа йшла до поступового перетворення саме цього сектора в ведучий, як то і було продемонстровано Гоміньданом на чолі з тим же Чан Кай-ши після революції 1949 р. на Тайвані, куди емігрували гоміньданівці, до того що стояли при владі в континентальному Китаї.