Сунь Ят-сен і Синьхайська революція

Південні райони Китаю, де раніше всього закріпилися колонізатори і були створені найбільш сприятливі умови для модернізації та європеїзації, включаючи місіонерські школи і коледжі, поступово ставали центром формування радикально налаштованої молоді, майбутніх китайських революціонерів. Одним з найбільш відомих серед них був Сунь Ят-сен (1866-1925), який навчався в молодості в Гонолулу, де проживав його брат-емігрант, а потім здобув освіту в місіонерських школах і медичному коледжі Гуанчжоу та Гонконгу. Добре освічена, широко ерудований, побачила світ, Сунь Ят-сен, як і свого часу Кан Ю-Вей, спробував поєднати у своїй особі і своєму вченні традиції класичного Китаю й необхідні нововведення, запозичені з Заходу. Створений ним ще на Гаваях і потім відтворений в Гуанчжоу «Союз відродження Китаю» в кінці XIX ст. обєднував у своїх лавах сотні членів; він ставив своєю метою скидання Цінської династії, створення в країні демократичного уряду і проведення в Китаї радикальних реформ. Спроби зблизитися з реформаторами зустріли нерозуміння з боку Кан Ю-Вея і тільки після поразки і втечі реформаторів, вже в Японії, в еміграції (Сунь Ят-сен був змушений емігрувати після невдалої спроби повстання в 1895 р.), ці спроби дали деякі результати ( угоду Сунь Ят-сіна з Лян Ци-чао), але ненадовго. Незабаром шляху реформаторів і очолюваних Сунь Ят-сіном революціонерів остаточно розійшлися.

Ще одна спроба підняти повстання - в розпал руху іхетуаіей, в 1900 р., - знову зазнала поразки. Але після розгрому повстання ійсетуаней і другої спроби реформ ситуація в країні, як згадувалося, стала змінюватися. У Китаї та навколо нього, в центрах еміграції китайських студентів та інших осіб, почали один за одним виникати спілки та організації, що ставили собі за мету радикальні зміни в країні. Організації видавали газети і журнали, в яких викладалися програми їхніх дій, друкувалися гасла та заклики, часом також серйозні аналітичні статті. У 1902-1903 рр.. Сунь оживив діяльність свого союзу і створив ряд його нових філій. Саме до цього часу відноситься і остаточне формування основ його доктрини - знаменитих «трьох принципів»: націоналізм (повалення династії маньчжурів), народовладдя (республікансько-демократичний устрій) і народне благоденство. Слідом за тим Сунь Ят-сен відвідав ряд країн і провів велику роботу щодо обєднання однодумців, перш за все серед активних емігрантів. В. 1905 т. він скликав у Японії установчий зїзд членів різних, організацій, що створив «Обєднаний союз» (Тунменхуей). Ставши на чолі союзу і почавши видавати журнал «Міньбао», Сунь Ят-сен приступив до пропаганди своїх ідей (трьох принципів) і програмних документів організації, включаючи проекти конституційного устрою майбутнього Китаю (значною мірою за європейською моделлю) та ліквідації соціальної нерівності.

Заклики до конституційних реформ не минули і вух пінського уряду, яке визнало за благо випередити події і, у свою чергу, поставити питання про конституційну монархії з парламентською системою. Обіцянки з цього приводу, спочатку смутні, були потім, під тиском з боку реформаторів і під впливом потужної - в дусі класичної конфуціанської норми - петиційну кампанії 1907-1908 рр.., Висловлені в формі проекту, який пропонував скликати парламент і ввести в дію ще не розроблену конституцію в 1916 р. Цей проект мало кого влаштував, а смерть всесильної Циси в 1908 р. різко прискорила хід подій. Суперечка тепер у відкриту йшла про те, вести справу до революції чи ні: реформатори вважали, що революційний вибух спровокує держави і приведе до розділу Китаю; революціонери ж вважали, що революція як раз врятує Китай від загибелі і згуртує його народ.

Тунменхуей взяв курс на підготовку збройного повстання, розраховуючи при цьому на підтримку численних в Китаї таємних товариств, здавна в кризовий час поставляли численні загони повсталих. Розрахунок був досить вірний: кризові явища в країні все більше давали про себе знати і селяни то тут, то там бралися за зброю. У відповідь на це цінських влада спробувала було проводити більш жорстку політику. Був, зокрема, знятий з посади і звільнений зробив карєру після зради 1898, але продовжував вважатися досить ліберальним Шикай генерал Юань, який користувався підтримкою держав. Жорстка політика викликала ще більше невдоволення і привела до нової хвилі масових виступів. Почалося також бродіння у військах, де активно діяли агітатори Тунмехуея.

Словом, у країні назрівав революційний вибух. У січні 1911 р. у Гонконгу був створений штаб повстання на чолі з помічником Сунь Ят-сіна Хуан Сином. І хоча спроба підняти повстання в квітні 1911 р. в Гуанчжоу зазнала провал, а Хуан Син ледве врятувався, була революція вже невідворотна. Спроби запобігти її шляхом надання розбурханої громадськості нових поступок, в зокрема, у формі провінційних дорадчих комітетів із обмеженими повноваженнями (1908-1909), у вигляді формування нового - за європейським зразком - кабінету міністрів (травень 1911 р.), уже не могли зарадити. Повстання 10 жовтня 1911 в Учан призвело до повалення імператорської влади. Маньчжурська династія впала, як картковий будиночок. Влада в країні опинилася в керівників на місцях. На півночі країни вона поступово стала консолідуватися в руках Юань Ші-кая, став в листопаді премєр-міністром і оголосив про скликання Всекитайських парламенту. 12 лютого 1912, в день «синь-хай» за китайським календарем, монархія була офіційно скасована. На півдні країни повернувся до Китаю Сунь Ят-сен був обраний тимчасовим президентом Китайської республіки зі столицею в Нанкіні, але після повалення монархії і в імя єдності країни він погодився відмовитися від посади президента на користь Юань Ши-кая. Премєром при Юань Ши-Кае був призначений за умовами угоди з революційним півднем член Тунменхуея Тан Шао-и.

У квітні 1912 р. в Пекіні з членів Нанкинський зборів і депутатів від провінцій був створений тимчасовий парламент. Але домогтися створення відповідального перед ним уряду цей парламент так і не зумів. Більше того, бейянскіе (представники північної групи армій) генерали примусили депутатів парламенту проголосувати за міністрів, обраних Юань Ши-каєм. Ставало очевидним, що Юань Ши-кай вважав за краще правити без санкції парламенту і вів справу до створення сильної центральної влади навіть диктатури. Сунь Ят-сен, спочатку було змирився з цим, восени приступив до створення на основі Тунменхуея нової політичної партії Гоміньдан, що було необхідно у звязку з планувався на кінець 1912 - початок 1913 виборами до постійного парламенту. Але Юань Ші-кай, ігноруючи скликаний у квітні 1913 р. парламент, розпочав готуватися до боротьби з Гоміньданом, до збройного походу на революційний республіканський південь країн. Гоміньданівці, що складали в парламенті більшість, заважали йому, і в листопаді 1913 р. він розпустив парламент, а на початку 1914 р. також провінційні і місцеві демократичні установи. У березні того самого року він відкрито виступив проти суньятсеновской тимчасової конституції, прийнятої в Нанкіні в 1912 р., а 1 травня 1914 опублікував проект нової конституції, згідно з яким президенту надавалися майже необмежені права, а також відновлювалися багато посад, звання і титули тільки що скинутої монархії. У грудні 1914 р. одягнений в імператорські регалії президент зробив урочистий обряд в храмі Неба, що мало символізувати вірність імперських порядків.

У січні 1915 р. Японія опанувала захопленими Німеччиною в 1898 р. територіями в Шаньдуні і, зміцнившись на китайській землі, предявила Китаю 21 вимога, зміст яких зводилася до перетворення Китаю в залежне від неї держава. Поторгувавши, Юань Ши-кай змушений був прийняти значну частину цих вимог, що помітно підсилило позиції Японії в Китаї. Намагаючись зіграти на цьому, Юань Ши-кай нарікав на слабкість влади в новому Китаї, а посилення її він бачив у відмові від республіканського ладу, в поверненні до монархії. Видавши свою дочку заміж за останнього китайського імператора Пу І, він вже готувався до того, аби проголосити себе новим імператором Китаю. Але кампанія за відновлення монархії викликала сильний опір в країні. Знову заявив про себе регіоналізм: генерали, що були господарями в тій чи іншій провінції, не хотіли підкорятися центру. Юань Ши-кай змушений був відмовитися від своїх планів відбудови монархії і незабаром після цього влітку 1916 р. помер.

Смерть Юань Ши-кая зняла на час проблему відновлення монархії у Китаї (у 1917 р. до неї спробував було знову повернутися наступник Юаня Дуань Ци-жуй, що планував посадити на трон Пу І, але його задум зазнав невдачі), а головним наслідком цього було ослаблення влади в Пекіні та поступовий перехід її, як згадувалося, до місцевих генералам-мілітаристам. Як то не раз бувало в кризові періоди в історії Китаю в минулому, на перший план у політичному житті країни знову і надовго вийшли військові. Парламент розганяли і збирали знову то в Пекіні, то в Нанкіні, але роль його була вже другорядною: він міг лише санкціонувати брудом поза його волею події, будь то призначення того чи іншого президента, зміна або відновлення конституції. В аналогічному положенні знаходився і лідер китайської революції Сунь Ят-сен: то його обирали президентом, то він знову втрачав цей пост, причому практично все залежало від волі мілітаристів, які мали реальну владу в тому чи іншому регіоні на півдні країни. На півночі протягом ряду років був президентом Дуань Ци-жуй, спирався на військову кліку Аньфу, з якою змагалася чжілійская кліка на чолі з У Пей-фу. Саме Дуань Ци-жуй настояв на тому, щоб у 1917 р. Китай офіційно оголосив війну Німеччині.