Колоніалізм в арабській Африці

Північна та Північно-Східна Африка - це особливий світ, досить відмінний від негритянського, хоча й повязаний з ним багатьма нитками, а часом і спільною долею. Це не океан первісності і полупервобитності; при всьому тому, що і такого роду анклавів тут чимало, це світ порівняно високої культури, що базується на вагомий релігійно-світоглядному фундаменті ісламу, не кажучи вже про те, що найбільш розвинена його частина, Єгипет, сягає корінням до такої глибокої давнини, яка говорить сама за себе.

І все ж, незважаючи на це, арабська Африка була колонізована одночасно з іншою частиною континенту, в основному тими ж державами і практично так само легко. Якщо ще в XVIII ст. країни Магріба, що складали частину Османської імперії, були досить грізним противником для європейців, а піратський терор корсарів змушував Європу відкуповуватися від нього, то в XIX ст. усе змінилося. Алжир, Туніс, а на початку XX ст. і Марокко стали колоніями Франції, потім колонією Італії виявилася Лівія. Англійці в ті ж роки посилили свої позиції в Єгипті, перетворивши його якщо не в колонію, то в напівколонію, а потім підкорили собі Судан і разом з французами та італійцями поділили Сомалі. Звичайно, всі ці акції супроводжувалися активним опором, повстаннями і війнами місцевого населення, переважно під релігійними гаслами. Деякі з війн, як махдістская в Судані, приводили до помітного успіху, але ненадовго: міць колоніальних держав ламала опір слабовооруженних воїнів ісламу, брала гору над заколотами типа виступу Орабі в Єгипті.

Що стосується господарського освоєння колоній, особливо родючого і кліматично сприятливого узбережжя Середземного моря, то воно йшло досить активно, хоча і спостерігалася деяка різниця в методах і установках: Франція, а потім і Італія робили ставку на заселення земель колоністами і створення в колоніях значного прошарку європейського населення, що вів капіталістичне товарне господарство з одночасним розвитком гірничорудних та інших промислів, підприємств, доріг, портів і т.п. Англійці переселення колоністів в скільки-небудь помітних розмірах не форсували, але зате дуже активно проникали у всі сфери політичного адміністрації та економіки, будували промислові підприємства, створювали їх обслуговував потреби інфраструктуру, модернізували сільське господарство, стимулюючи вирощування місцевим населенням товарних продуктів, перш за все бавовни.

Чому провідні держави Європи прагнули до колонізації Африки арабської ісламської? Мабуть, тут зіграли свою роль два важливих чинники: по-перше, стратегічно важливе розташування північноафриканських країн, їх очевидна роль в торгівлі і звязках зі Сходом, особливо після відкриття Суецького каналу, і, по-друге, політична слабкість відповідних держав, позбавлених захисту з ослабленою боку Османської імперії й ворогуючих між собою. Для Франції та Італії грала певну роль і територіальна близькість захоплених земель, кліматичне схожість освоюваних колоністами територій на середземноморському узбережжі. Досягнувши бажаного, європейці, природно, приступили до енергійної трансформації підкорених ними територій. Поряд з традиційним сектором господарства тут виник новий, капіталістичний. Це співіснування викликало не тільки протидію з боку традиційної структури, але й вимушене її пристосування до нових умов. Однак про гармонійний синтез старого і нового говорити не доводиться; просто старе відсував, а нове займало його місце, тільки частково елементи старого включалися в капіталістичну економіку, як у містах, так і в господарствах колоністів. Іншими словами, йшов поступовий процес втягнення старого в нове, ломки традиційних норм - процес повільний і дуже болісний для традиційної структури. Результати його були далеко не однозначні.

З одного боку, певна частина місцевого населення переймалася капіталістичне колоніальне господарство і набувала певні навички, досвід, освіту, професію. Саме з її лав формувалися верстви фабричних робітників, шахтарів, працівників сфери обслуговування, транспорту. З цих же рядів виходили грамотні і освічених представників місцевого населення, інтелігенція, діячі культури, адміністратори, навіть менеджери. У той же час інша, основна частина, особливо селянство, залишалася майже цілком у сфері традиційних форм господарства і побуту. І не лише залишалася, а й, орієнтуючись на своїх лідерів з числа знаті або ісламських релігійних функціонерів-Марабут, починала активно виступати проти небажаних нововведень, що ставили під загрозу звичний спосіб життя і століттями апробовані цінності ісламу. Суспільство як би розколювалося на дві: на що орієнтувалися на традицію і на тих, хто бачив зримі переваги європейської капіталістичної культури, науки і техніки і був схильний долучитися до них, посилюючи за цей рахунок потенціал і позиції своєї країни.

Відповідно і в політичному житті країн Північної та Південно-Східної Африки та Ефіопії 888] формувалися, а з кінця XIX ст. аж до періоду деколонізації задавали тон в суспільнополітичного життя дві основні сили - традиціоналісти і реформаторів ( «старо» та «Млада»), не тільки протистояли один одному, але і часом запекло боролися за владу і за визначення стратегії розвитку своєї країни. Варто зауважити при цьому, що далеко не всі прихильники традиціоналістів (скажімо, Орабі-паша) були релігійними фанатиками і реакціонерами, як не завжди їх супротивники були здатні вести країну до прогресу. І все ж саме такого роду розмежування задавало тон в Північній Африці, що було близько до аналогічній ситуації і в решті (напівколоніальні) Сходу частини, про яку піде мова попереду. Мабуть, такого роду розмежування логічно і природно для країн з власним вагомим релігійно-цивілізаційним фундаментом. Оно, в зокрема, непогано було помітно й в Індії, де діяльності Національного конгресу протистояли сили, які орієнтувалися на стовідсотковий індуїзм. Правда, в Індії це протистояння не зіграло скільки-небудь значної ролі і було витіснені на задній план головним політичним протиборством (між Конгресом та англійцями). Це слід пояснювати саме тим, що європейці там були колонізаторами і владою. Щось подібне, хоча і не в такій явній формі, мав місце і в Північній Африці, де помітне розмежування у внутрішньополітичному житті між традиціоналістами та реформаторами було все ж таки другорядним на тлі загального протистояння традиційних структур колонізаторів. Втім, траплялися й винятки (епізод з Орабі-пашею в Єгипті).

Як легко помітити, загальна ситуація на півночі Африки відрізнялась від того, що було на південь від Сахари: на півночі традиційні суспільства, що спиралися на сильний власний релігійно-цивілізаційний ісламський фундамент, являли собою не просто особливий сектор господарства і специфічний уклад життя, а й вагому альтернативу -- народу надавався свого роду вибір, що і проявилося у протиборстві реформаторів і традиціоналістів. На південь від Сахари альтернативи не було, як не було і власного фундаменту цивілізації; була дихотомія: або залишатися на рівні первісності, або, запозичуючи основи європейської культури і капіталістичного господарства, розвиватися, маючи попереду перспективу деколонізації і самостійності. Не дивно, що в Тропічної Африці не було протиборства традиціоналістів і реформаторів, - там стояв просто питання інакше. Але є щось спільне для всієї колоніальної Африки: опір колоніалізму. У різних формах, але воно відчувалося скрізь, як всюди йому ходило неминуче пристосування традиції до сучасних умов існування.

На що спиралася пристосовуватися традиція в боротьбі із зовнішнім вторгненням колоніального капіталу і супутніх йому нововведень? У Тропічної Африці - на громаді в самому широкому сенсі цього слова, тобто на громадському як спосіб життя, включаючи і форми існування, і форми господарювання, форми і спілкування, і т. д., аж до трібалізма й земляцьких асоціацій у містах. На півночі опора була іншою - вона йшла в глибини релігійному цивілізації, ісламського способу життя, культури, принципів і світоглядних уявлень. Але стосовно колоніалізму ці відмінності, самі по собі досить істотні, відходять на задній план: і на півночі, і на півдні традиція протистояла колоніального капіталу, причому в залежності від обставин таке протистояння приймало різні форми, включаючи тенденції до характерного для світу ісламу егалітаризму і більше властиві примітивним формам гуртожитку на півдні Африці тенденції до деспотизму необмеженої влади диктатора (обидві ці тенденції в період деколонізації і становлення незалежності в країнах Африки проявили себе досить широко і красномовно).