Колоніалізм на Сході

Але не будь-яке втручання мається на увазі. Згадаємо ще раз тисячолітній період еллінізації, романізації і християнізації Близького Сходу. Повільно й вкрай неефективно йшов тут процес подолання східних традицій - там, де він все-таки йшов. Але що дивуєшся, варто було ісламу розпочати свій переможний хід, як протягом життя одного покоління ситуація рішуче змінилася. Від західних впливів майже нічого не залишилося, якщо не рахувати нечисленних елементів античної духовної культури, зображених на арабською мовою і переданих в такому вигляді європейського середньовіччя (у самому світі ісламу, як про те вже згадувалося, ці елементи не закріпилися).

Приклад досить переконливий. Він наочно демонструє силу традицією на Сході. Силу цю практично можна було подолати тільки ще більшою силою. Тому немає нічого дивного в тому, що структурна трансформація Сходу почалася лише з епохи колоніалізму, та й то не відразу, але тільки після того, як торгова колоніальна експансія була замінена промислової, капіталістичної, настійно вимагала для своїх потреб розширення ринків збуту, перетворення всього світу в гігантський ринок. Саме сила приватновласницької стихії, нестримно зростаючої, добре організованою і надійно захищеною всією потужністю європейських держав, виявилася необхідною і достатньою для того, щоб зламати захисний панцир східної традиції і змусити східні суспільства пристосовуватися до змінених обставин. Вище було показано, як конкретно відбувалося це в різних регіонах Сходу. Тепер необхідно дати теоретичний аналіз цього процесу.

Що походить з традиційною структурою, коли вона піддається впливу з боку колоніального капіталу? На перших порах, якщо не поставити перешкод активності торговельного капіталу (як то було зроблено, зокрема, у країнах Далекого Сходу в XVI-XIX ст.), Йде процес поступового посилення того виду типових звязків, який m нашої типології перебував на останньому місці, тобто звязків ринкових. Поступово, як це відбувалося найбільш помітно в південно-східноазійських регіоні, а потім також в Індії, на Цейлоні, на узбережжі Африки, трохи пізніше і в інших країнах Сходу, ринкові звязку зміцнювалися і розвивалися, причому відбувалося це не тільки за рахунок посилення позицій місцевих торговців і підключення до торговельних операцій все нових верств населення, від селян до правителів (варто нагадати, що саме вожді і правителі прото - і ранньодержавне утворень були чи не головними постачальниками живого товару, як це особливо характерно було для Африки), але і внаслідок створення численних торгових форпостів європейців. Форпости, про які йде мова, ставали не просто анклавами чужий структури; зосереджуючи у своїх межах чи не всю що призначалася на експорт торговельну масу (а також відповідно імпорт, тобто європейські товари, як не мало їх було), ці центри виявлялися гігантськими ринками, причому ринками нового, капіталістичного типу.

Практично це означало, що торгові звязки на території форпости, як і взагалі стимульовані колоніальним капіталом підприємства, в тому числі вирощували прянощі та інші продукти плантації, реалізовувалися на інших засадах, ніж то було прийнято в світі східних традицій. Закони ранньокапіталістичного ринку з усіма їх жорсткими нормами, з їх відвертим культом щасливого власника поступово набували права громадянства і в деякому розумінні, зокрема, у сфері торгівлі, починали задавати тон. Мова не про те, що звички на Сході були мякші або людське життя коштувала дорожче. Мається на увазі щось інше: традиційний Схід зіткнувся з незнайомою йому жорстким індивідуалістичним поведінкою власника (нехай власники обєднувалися в компанії - все одно вони залишалися саме приватними власниками, а компанії лише посилювали їх позиції). До цього зіткнення він не був готовий, від такого контакту він багато чого втрачав, причому не стільки в матеріальному плані, скільки в усьому іншому, включаючи послаблення традиційної структури. Не дивно, що ті держави, що були сильнішими, намагалися ставити процесу проникнення певні перепони. Одні закривали свою територію для іноземної торгівлі, інші всіляко обмежували цю торгівлю. Проте рано чи пізно, шляхом запровадження пільгових режимів капітуляцій або прямо військовими експедиціями типу «опіумних війн» всі східні ринки були відкриті для колоніальної торгівлі. Що за цим слід було?

Як згадувалося, спочатку торгівля носила кілька односторонній характер: східний експорт в значній мірі покривався ввозом європейського (а точніше - американського) срібла. І якщо торгівля йшла однобоко, торкаючись лише невеликі зони виробництва, спеціально працювали на експорт, ринок у країнах Сходу не був єдиним. Було як би два ринки: один, як і раніше обслуговував потреби місцевої громади традиційними для нього товарами і в традиційних формах, тоді як інший, все розвивається і повязаний з європейськими форпостами, був елементом внесеної на Схід і зміцнилася там колоніальної капіталістичної структури. Звичайно, звязок між обома ринками існувала, причому один з них - капіталістичний - все більш очевидно харчувався за рахунок соків іншого, або, інакше, за посередництвом місцевого ринку харчувався соками колонізовані суспільства в цілому. Пізніше, однак, ситуація стала змінюватися.

Капіталістична Європа дедалі активніше завойовувала східні ринки за рахунок експорту своїх товарів, що проникали на місцеві ринки Сходу. Це вело до зближення колоніальних ринків-форпостів з традиційними ринками східних товариств, до поступового втягування частини традиційного ринку в операції з капіталістичними товарами. А це, у свою чергу, означало, що закони капіталістичного ринку дедалі відчутніше проявляли себе вже не лише на території форпостів, але і на всій території східних держав, насамперед у містах. У тих країнах, які були перетворені в колонії раніше, ніж інші (Індонезія, Індія), такого процесу досить активно сприяла колоніальна адміністрація, що на перших порах навіть була організована в торговельні компанії, тобто цілком відверто ставила собі за мету завоювати ринки. Така ж доля, безумовно, спіткала б і Африки в XVII-XVIII ст., Якби Африка не була Африкою і тим самим не обмежувала б реальні можливості колонізаторів тих часів.

На тій стадії колоніалізму, для якої поки що йшла мова (торговий колоніалізм XVI-XVIII ст.), Традиційна структура у суспільствах Сходу ще майже не була розхитані, навіть у тих країнах, що були перетворені в колонії. Правда, у колоніях, і перш за все в Індії, тиск колоніалізму було вже досить помітним, а ринкові звязку з метрополією вели до все дедалі потужнішому викачування матеріальних цінностей. Колонізатори, прагнучи зміцнитися в колоніях і будучи зацікавлені у подальшій їх ринкової експлуатації, починали все більш очевидно дбати про налагодження оптимальної адміністрації, що й призвело, як відомо, до ліквідації Ост-Індійської компанії. Процес такого роду був тісно повязаний із зміною характеру колоніалізму, що в свою чергу було обумовлено становленням в метрополіях розвиненого промислового капіталізму, зацікавленого в ринках збуту і джерелах сировини. Власне, саме з цього моменту, як про те йшла мова на початку третьої частини роботи, і починається період колоніалізму на Сході у власному (повну) сенсі цього слова.

Промисловий капіталізм як і раніше був зацікавлений в розвитку східних ринків, у продажу там промислових товарів і закупівлі в усі зростаючих кількостях сировини. Але для того, щоб забезпечити задоволення бурхливими темпами зростаючих потреб у тому чи тому, слід було настільки ж швидко нарощувати в країнах Сходу виробництво сировини (бавовни, каучуку, мінеральних ресурсів або чого-небудь іншого) і, головне, перетворювати все вироблене в товар, т . тобто створювати все нові ринки, а точніше - єдиний всеосяжний світовий ринок, організований за капіталістичним стандартам і службовець інтересам колоніального капіталу. А для того, щоб такий ринок на всьому Сході було створено і досить ефективно функціонував, слід було, по-перше, поставити країни Сходу в політичну залежність від європейських капіталістичних держав, а по-друге, створити в цих країнах ту інфраструктуру, від банків та підприємств до залізниць, портів, баз і т. п., без якої ринок нормально існувати не може. До цього слід додати необхідну кількість грамотних і освічених людей, кадрових адміністраторів, працівників банків і підприємств, без яких потрібна нова інфраструктура не р. стані функціонувати. Важливо також поставити поевропейскі освічених людей, пройнятих європейськими ціннісними орієнтаціями, на чолі країн Сходу або хоча б на ключові соціальні, економічні та політичні позиції в цих країнах.

Як легко помітити з матеріалу попередніх розділів, саме все це і прагнули здійснити колонізатори і в захоплених ними колоніях, і в тих країнах Сходу, від Туреччини до Китаю, які хоч в якій-небудь мірі знаходилися від них у залежності. Але як реагував на це Схід?

Першою і природною реакцією переможеною або, у всякому разі, потіснені зі своїх звичних позицій боку було прагнення пристосуватися до нових умов існування. Для традиційної структури це означало багато чого, навіть дуже багато чого. Перш за все переоцінку звичних цінностей при порівнянні їх з тими, що несли з собою колонізатори, будь то торговці або бізнесмени, солдати або колоністи, що місіонери чи адміністратор. А порівнювати, звичайно, було що. Європейська наука і техніка, включаючи в першу чергу військову, говорила сама за себе. Швидко зростаючий західний стандарт рівня життя, незвичні і всі завойовує нові позиції конституційно-демократичні права, свободи, гарантії, які захищали не тільки інтереси власника, але і гідність громадянина, нарешті, плюралізм політичного життя, обмежена роль релігії і санкціонованих нею традицій - все це зробило чималий вплив на соціальні верхи Сходу. Вони були готові активно співпрацювати з європейцями, жадібно переймали досягнення науки і культури, отримували європейську освіту і, користуючись такою ж активною підтримкою з боку колоніальної адміністрації, прагнули співпрацювати з нею. Симптомом і проявом такої позиції були і реформи відповідного, плану як в колоніях, так і в інших країнах Сходу. Реформи XIX ст., Якщо взяти їх в цілому, були саме відображенням прагнення Сходу вирватися чи не єдиним різким ривком зі стану відсталості і в чомусь головному зрівнятися з демонстрували свою перевагу європейцями.

Європейський еталон у той час був якщо і не прапором, то в усякому разі надійним орієнтиром для можновладців. І хоча структура в цілому зазвичай чинила опір реформам (уособленням опору були, як правило, релігійні кола, що спиралися на консервативну масу селянства), цей опір порівняно легко подолали, особливо в колоніях, де політична влада перебувала в руках колонізаторів. Як у колоніях, так і в інших країнах Сходу здійснювалися конституційно-демократичні перетворення за європейським зразком, створювалися законодавчим ради або парламенти, починала реалізовуватися процедура демократичних виборів. Словом, друга половина XIX ст. була в певному сенсі часом сподівань на те, що з традиційною структурою Сходу впоратися порівняно легко і що в результаті ряду реформ і вмілої адміністрації Схід впишеться в європейські стандарти або, у всякому разі, легко змириться з тією роллю, яку він здавна грав у масштабах світового ринку, а може бути і добється більшого на шляху економічного розвитку. Ілюзія такого роду багато в чому пояснюється тим, що в XIX ст. Схід ще не був пробуджуючи, що від його імені виступали нечисленні шари соціальних верхів, які знаходили спільну мову з колоніальною владою.

Ситуація стала змінюватися до кінця XIX ст. і особливо на початку XX ст. Менше за все це було помітно в колоніях, де йшов безперервний процес перетворень, а адміністративна влада була в руках колонізаторів. Правда, тут перетворення і супроводжувалися опором пробуджується традиційною структури, все гостріше відчувають свою кризовий стан та мобілізовувати сили для самозбереження. Проте, позбавлена реальної політичної влади структура в колоніях чинила переважно пасивний опір. Зате в тих країнах, де політична влада перебувала в руках місцевих правителів і де втручання колоніального капіталу розглядалася як вторгнення чужих сил, що загрожують звичного існування, обстановка розпалювалася. Чи не перетворені ще в колонії країни Сходу швидкими темпами пробудяться. Але який був характер цього пробудження, найбільш яскраве вираження якого уособлено младотурецкої, іранською і китайської революціями?

Знову звернемося до економічної суті процесу взаємодії колоніального капіталу і традиційних східних структур. У колоніях створення промислових підприємств, банків і всієї інфраструктури йшло за рахунок відповідної активності колоніального, т. е. європейського капіталу, і лише порівняно невелика частка приватновласницької активності припадала на місцеве населення, причому і серед його представників провідну роль часто грали представники не корінного населення, а мігранти, як, наприклад, китайці-хуацяо в Південно-Східній Азії. Повязана з ринком частнопредпрінімательская діяльність, хоча в принципі вона і була знайома традиційного Сходу, як і раніше стояла як би окремо по відношенню до звичної структурі та в набагато більшому ступені була елементом капіталістичної (тобто чужий) структури в даній колонії. В аналогічному становищі була і вся створена колонізаторами і пристосована для потреб підприємницької діяльності та світового ринку система адміністрації. Хоча і спиралася на місцеве населення, що вписується в місцеві реалії, ця адміністрація теж була як би чужою для більшості народу. Виникало феномен свого роду симбіозу, вимушеного співіснування. На нижньому рівні (в Індії - в громаді, в Африці - теж в громаді, але дещо інший за характером та рівнем розвитку; приблизно те саме і в інших колоніях) панувала традиція з характерними для неї типовими звязками сімейно-кланового і корпораціонного типу, з патронажно-клієнтних відносинами, обплутують всі інші, в тому числі і ринкові, товарно-грошові. На верхньому - колоніальна адміністрація і капіталістичні підприємства, що працювали за законами світового ринку. Десь посередині одне до одного стикуються, традиційні звязки поєднувалися з ринково-капіталістичними, але ситуація в цілому нагадувала саме симбіоз, нехай не завжди в чистому вигляді.

Інакше йшла справа в політично самостійні країни (до них слід віднести і те, що формально не були самостійними, але володіли вагомою автономією, як численні васальні від Османської імперії арабські держави). Тут поряд з двома щойно описаними чужими один одному секторами економіки, що сиділи за різними законами, існувало і щось третє, як би що зєднувала ознаки обох. Це третє, синтетичне за характером, - державне господарство. Остережемся іменувати що описується явище держкапіталізм і звернемо увагу на його суть. У політично самостійних структурах влада і повязана з нею верховна власність (влада-власність) традиційно була атрибутом держави, який виступав у функції сукупного господаря по відношенню до плат ренту-податок в казну підданим. Опції господаря традиційно зводилися до права на надлишковий продукт виробника з подальшою його редістрібуціей в інтересах структури в цілому і держави як апарату влади в першу чергу. В умовах, коли в трансформованому під впливом колоніального капіталу традиційній структурі зявився новий сектор економіки, повязаний зі світовим ринком і швидко прогресує у багатьох напрямках, держава від імені суспільства і в імя збереження і зміцнення існуючої і пристосовується до нових умов структури бере на себе функції сукупного приватного підприємця і створює державний сектор орієнтованої на ринок, промислової економіки.

Цей третій, протокапіталістіческій за типом сектор трансформується в східному суспільстві (або, якщо завгодно, третій уклад у його господарстві) генетично сходить до перших двох, але не схожий ні на один з них. Це принципово новий сектор економіки Сходу, що виникає в кінці XIX ст. та посилюється у XX ст. По-різному виглядає він в Туреччині, Ірані, Китаї чи Японії, але скрізь суть його однакова: держава традиційно бере на себе функції генерального субєкта в системі виробництва, виступає р, функції підприємця і в той же час представника суспільства, що гарантує стабільність структурі в цілому . Ризик невдачі тим самим зводиться до мінімуму (момент конкуренції - одне з найбільш вразливих місць для тих, хто до неї не звик), але відповідно різко зменшується і середня економічна ефективність сектора в цілому і всіх його підприємств зокрема. Неефективність державного протокапіталістіческого господарства пояснюється багатьма факторами і причинами (незацікавленість забезпеченої гарантованим окладом державного платні адміністрації, неповороткість на ринку, відставання в темпах модернізації і т. п.), але перш за все тим, що це господарство обплутаний тими самими типовими звязками традиційного східного суспільства, про які вже йшла мова, тобто звязками перших двох типів - офіційними державними та патронажно-клієнтних. Ці звязки не просто спотворюють ринково-капіталістичний тип відносин, вони роблять державну економіку сучасного типу не тільки неконкурентноспроможною, але приреченою на відставання від капіталістичної. Яку ж роль зіграв сектор державного протокапіталістіческого господарства в садибах традиційного Сходу?