Алжир

Розташований на схід від Марокко Алжир в XVI-XVII ст. перебував під владою правителів, які вважали себе васалами турецького султана. З XVIII ст. Алжир стали очолювати обиралися яничарами їх проводирі-деї, причому васальна залежність країни від султана стала примарною, порожня як вплив європейців все підсилювався: існували консульства держав, розвивалися торгові звязки, розквітали міста, ремесла. У країні було безліч мусульманських шкіл і навіть кілька вищих навчальних закладів.

У 1830 р., використавши як привід незначний конфлікт (під час прийому французького консула, з яким велися переговори про алжирському борг, розлючений дей вдарив його хлопавкою для мух), король Карл X розпочав війну з Алжиром, хоча і швидкої що завершився перемогою, але що викликала тривалий опір, повстання Абд аль-Кадира. Придушення цього та інших слідували за ним повстань зажадало від французів чималих зусиль, але не заважало їм енергійно затверджуватися в Алжирі в якості його колонізаторів. З фонду державних земель щедро виділялися ділянки для європейських колоністів, число яких швидко збільшувалося. Так, в 1870 р. в їхніх руках було трохи більше 700 тис. га, в 1940 р. - близько 2700 тис. га. Серед французьких переселенців було чимало і радикалів, що навіть революціонерів: у складі створеної в 1870 р. Республіканської асоціації Алжиру (організація європейських переселенців) були робітники з соціалістичними переконаннями. Існувала навіть алжирська секція I Інтернаціоналу, а в дні Паризької комуни у 1871 р. у містах Алжиру проходили демонстрації в її підтримку.

Що ж до арабо-ісламського населення, то воно займало вичікувальні позиції і пручалося європейської колонізації всіма способами, включаючи спорадично спалахує повстання, переважно на чолі з релігійно-сектантських діячами. Однак поширення європейських форм організації праці і потреба в робочих руках у фермерських господарствах колоністів, а також на промислових підприємствах, що виникали у містах, вели до поступового втягування деякої частки алжирців в нові виробничі звязки. Виникали перші загони алжирських робітників, долучалися до капіталістичного господарству ремісники і торговці (спочатку міське населення складалося переважно з неалжірского населення - з турків, маврів, євреїв та ін.) В цілому ж, однак, економічне панування європейського, в основному французького, капіталу було незаперечною. Щодо форм управління, то до 1880 р. справами докорінного населення відали спеціальні «арабські бюро» на чолі з французькими офіцерами, потім в зонах масового проживання алжирців зявилися «змішані» комуни, що управляли французькими адміністраторами. Там, де існувало впливове за кількістю європейське населення або європейці кількісно переважали, створювалися «повноправні» комуни, де існували виборча процедура, виборні муніципалітети (алжирці в будь-якому випадку мали не більше двох пятих загальної кількості депутатів муніципалітету). Нечисленна прошарок заможних алжирців (наприкінці XIX ст. - Майже 5 тис.) могла брати участь у виборах алжирської секції-курії ради при генерал-губернаторові.

На рубежі XIX-XX ст. в Алжирі зявилася помітна прошарок інтелігентів, яка виступала проти «туземного кодексу» (введений в 1881 р.), обмежує права алжирців і забороняв їх участь у політичному житті. Стали створюватися різного роду культурні й просвітницькі асоціації, що видаватися газети, журнали, книги. Хоча за формою це були переважно виступи на захист ісламу, арабської мови (він помітно витіснявся французькою) і шаріату, існувала і впливова гурт младоалжірцев, що орієнтувалися - за аналогією з младотурками - на зближення з західною, французькою культурою, що вимагали рівняння алжирців в правах з французами .

Участь багатьох десятків тисяч арабо-алжирців (поряд з алжірцями-французами) у першій світовій війні дало сильний поштовх розвитку національної самосвідомості в післявоєнні роки, чому сприяло і значне збільшення прошарку арабоалжірскіх інтелігентів, у тому числі які здобули освіту в Європі. Виникли впливові організації - «Молодий алжирець» (1920), Федерація обраних мусульман (1927 р. - маються на увазі члени муніципалітетів), нарешті, знаменитий «Північноафриканська зірка» (1926), що висунула в 1933 р. боротьби гасло за незалежність Алжиру. Серед інтелігентів стала користуватися великим визнанням і ісламська організація «Союз улемів», що розвивала ідеї про самобутність алжирців та їх культури. Взагалі 30-і роки дали поштовх розвиткові політичної активності алжирців серед, чому сприяла, зокрема, і зміна національного складу робочих Алжиру (якщо в 1911 р. європейці чисельно в ньому переважали, то тепер картина була зворотною, алжирців чисельно було вдвічі більше).

Перемога Народного фронту в Парижі призвела до реформ, що надали Алжиру нові демократичні свободи і політичні права. Друга світова війна на час перервала процес розвитку національної самосвідомості, але після війни він проявив себе з ще більшою силою. Виникали нові політичні партії, підсилювались вимоги автономії і незалежності. Закон 1947 гарантував алжирцям статус французьких громадян, засновував Алжирське збори з 120 депутатів, половину якого обирали європейці, і урядовий рада при генерал-губернаторові. Але цього було вже замало. Рух за торжество демократичних свобод, який сформувався в 1946 р., стало готуватися до збройної боротьби. Був створений революційний комітет, який в 1954 р. перетворився у фронт національного визволення. Створена Фронтом Армія національного визволення почала боротьбу в усьому Алжирі. У 1956 р. фронтом був обраний Національна рада алжирської революції, а в 1958 р. проголошено Алжирська республіка. І хоча алжирські екстремісти європейського походження намагалися було перешкодити вирішенню де Голля в 1959 р. визнати право на самовизначення Алжиру, наслідком чого був піднятий ними в 1960 р. заколот проти уряду Франції, в 1962 р. алжирська революція остаточно перемогла. Була створена Алжирська Народна Демократична Республіка.