Туніс

Що став з XVI ст. частиною Османської імперії Туніс, розташований на схід від Алжиру, тривалий час був базою середземноморських піратів-корсарів і одним з центрів работоргівлі ( «товаром» найчастіше були стали здобиччю корсарів полонені європейці). Велика кількість таких рабів, так само як і вислані на початку XVII ст. з Іспанії переслідуваних там маври-Мориски, іспанські мусульмани, відіграли певну роль у формуванні етнічної культури туніських верхів, нащадків морисків, турецьких яничар і християнських рабинь гарему. Бей з Хусейнідов династії (1705-1957) хоч і вважалися васалами султана, поводилися як незалежні правителі і, зокрема, укладали угоди про торгівлю з європейськими державами. Звязки з європейцями, активна торгівля, піратство, міграція морисків - все це сприяло розвитку країни, 20% населення якої наприкінці XVIII ст. жило в містах, переживали період розквіту після скасування державної монополії на зовнішню торгівлю. До Європи тунісці вивозили оливкова олія, ароматичні есенції і масла, зокрема особливо високо ценівшееся в Парижі рожеве масло, а також вовну, хліб. Досягнувши у 1813 р. повної незалежності від сусідньої Алжиру, туніські бей, проте, незабаром опинилися перед серйозними фінансовими труднощами, чому сприяло припинення доходів від піратства та работоргівлі. Підтримавши французьку експедицію 1830 р. в Алжир, Туніс в 30-40-і роки спробував було за допомогою Франції провести реформи в країні і, зокрема, створити замість яничарського корпусу регулярну армію.

Ахмед-бей (1837-1855), відхиливши принципи Танзімата (у чому він прямував Мухаммеда Алі єгипетському, перед яким схилявся), проте за прикладом того ж Мухаммеда Алі почав швидкими темпами налагоджувати військову промисловість і європейську освіту, включаючи військову. У країні стали грунтуватися коледжі та училища, видаватися газети та книги. Все це лягло важким фінансовим тягарем на країну і призвело до кризи. Спадкоємці Ахмедбея змінили його політику, підтримали ідеї Танзімата і почали перебудовувати адміністрацію і господарство за європейськими стандартами. У 1861 р. в Тунісі була прийнята перша в арабо-ісламському світі конституція, яка встановила систему обмеженою монархії з відповідальним перед Верховною радою урядом (раду частково призначався, частково обирався по долі зі списку привілейованих - нотаблей). Ці нововведення сприймалися народом, як то було дещо пізніше і в Марокко, з недовірою і народжували внутрішній опір, неприйняття. Очолювані релігійними вождями-Марабут селяни піднімали повстання. Найбільш сильним з них був виступ 1864 р., учасники якого вимагали скасування конституції і зниження податків, відновлення традиційного ісламського шаріатського суду. Для придушення повстання уряду довелося вдатися до допомоги іноземців, до іноземних позиках. Зростання заборгованості привів в 1869 р. до банкрутства Тунісу і створення Міжнародної фінансової комісії, що сильно обмежив суверенітет країни, поставив на грань перетворення в напівколонію. Криза, непосильні податки, повстання - все це призвело ще порівняно недавно процвітаючу країну в стан глибокого занепаду, до скорочення чисельності населення майже втричі, до 900 тис. чоловік.

Прийшов до влади в 1873 р. премєр Хайраддін-паша не став дбати про відродження конституційних норм, але зате здійснив ряд важливих реформ, що призвели до впорядкування оподаткування, зміни характеру землекористування, розвитку освіти, охорони здоровя, благоустрою. Він намагався підкреслити васальну залежність від Османської імперії, аби убезпечити країну від натиску колоніальних держав. Однак після Берлінського конгресу 1878 Франція домоглася визнання Тунісу своєю сферою впливу, а в 1881 р. Туніс був зайнятий французами і перетворений на протекторат.

Колоніальні влада приступила до активного господарського освоєння країни. Будувалися гірничорудні підприємства (фосфорити, залізо), залізні дороги, причали. До Тунісу залучалися європейські колоністи: на рубежі XIX-XX ст. вони становили близько 7% і володіли населення 10% кращих земель, які давали товарна зерно (там застосовувалися мінеральні добрива, сільськогосподарські машини). Приплив колоністів сприяв зростанню націоналістичних настроїв тунісців, серед яких стали зявлятися робочі і збільшувалася прошарок освічених. Зявлялися різного роду гуртки та асоціації, встановлювалися звязку з - національними рухами в Туреччині та Єгипті. Як в Алжирі, младотунісци були схильні до перебудови традиційної структури за допомогою французів, а які протистояли їм традиціоналісти, навпаки, вважали за потрібне спиратися на споконвічні норми і перш за все на іслам. Як і в Алжирі, найбільш бойову частину профспілкового руху на початку XX ст. представляли робітники-європейці, порожня як повстання туніських селян були відображенням опору традиційної структури, не брала, відривається нововведення. Йшли на визначені поступки і представники колоніальної адміністрації: в 1910 р. для тунісців була створена спеціальна секція-курія при Консультативної конференції, скликаній в 1891 р. і складалася тоді з депутатів від європейського населення.

У 1920 р. сформувалася партія Дестур. У 1922 р. при колоніальної адміністрації було створено Велика рада з представництвом від усього населення Тунісу. Світова економічна криза 1929-1933 рр.. завдав жорстокого удару по економіці Тунісу. Багато підприємств закрилися, селяни розорялися. Все це призвело до різкого зростання невдоволення. У 1934 р. X. Бургиба на базі Дестура сформував партію Нео-Дестур, відрізнялася соціалістичними тенденціями і очолила виступу незадоволених. Перемога Народного фронту у Франції в 1936 р. принесла Тунісу, як і іншим французьким колоній, деякі нові порядки: зміцнилася система демократичних прав і свобод, виникли умови для діяльності різних партій та угруповань. І хоча наприкінці 30-х років тиск колоніальної адміністрації знову різко посилився, а багато партій, включаючи і оформився в 1939 р. компартію, піддалися репресіям боротьба за національне визволення все зростала. У 1946 р. скликаний з ініціативи партії Нео-Дестур Національний конгрес прийняв Декларацію незалежності Тунісу. Переговори з французьким урядом та масове антиколоніальний рух 1952-1954 рр.. призвели до визнання Францією в 1954 р. автономії Тунісу. У 1956 р. Туніс домігся незалежності, а в 1957 р. став республікою.