Країни, що випливають з японської шляху (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур)

Перерахована група країн, включаючи й такі території, як Тайвань і Гонконг, які формально не мають самостійного політичного статусу (або, як у випадку з Тайванем, мають не цілком ясний з точки зору міжнародного права статус), але фактично являють собою цілком самостійно існуючі політичні освіти, - це саме ті чотири країни конфуціанської цивілізаційної традиції, які і демонструють нині, поряд з Японією, потенції далекосхідної цивілізації. Що представляють собою ці країни?

Вони досить різні. Дві найбільші з них, Південна Корея (43 млн. жителів) і Тайвань (20 млн.), належали протягом ряду десятиліть, аж до кінця 80-х років, до числа політично дуже жорстких, авторитарних структур. Військові правителі Кореї або десятиліттями беззмінно знаходився при владі син Чан Кай-ши Цзян Цзін-го є уособленням такого роду режиму. Проте в обох країнах сильне і жорстко здійснювала свою владу держава, що спирався на однопартійну систему з обмеженими прерогативами парламенту і з президентським правлінням, не менш енергійно й активно, ніж держава в Японії, підтримувало приватне підприємництво та інші відповідні еврокапіталістіческому стандарту умови розвитку економіки, що спирається на вільний ринок з конкурентною боротьбою.

Цей чітко фіксований курс у сфері економічної політики зіграв свою роль і сприяв розвитку в обох країнах капіталізму, залученню до норм капіталістичної економіки основної маси населення як у місті, так і на селі. У міру розвитку та прискоренням темпів капіталістичного розвитку в обох країнах освоювалися, як і в Японії, передові наукомісткі галузі сучасного виробництва, що сприяло включенню творчого потенціалу населення, рівень освіченості якого з року в рік зростав. Традиційна культура праці, виявлена і в науці, і в роботі на підприємствах, приносила, як і в Японії, свої плоди. І хоча не всі фірми на Тайвані або в Південній Кореї формувалися з японської патерналістського стандарту, значна частина їх була саме такою - далася взнаки спільна для даної групи країн конфуціанська традиція. Це сприяло стабілізації економічних успіхів і нарощування науково технічного потенціалу. : Різна політична ситуація в обох країнах. На Тайвані вона відрізняється покірністю населення владі і досить непомітною роллю соціального протесту населення. Тільки в останні роки у звязку зі смертю Цзян Цзін-го на передній план стали виходити опозиційні настрої і відповідні політичні тенденції, що поступово веде до складання на острові нової внутрішньополітичної ситуації, включаючи не формальну, а політично реальну багатопартійну структуру. Зокрема, створюється досить впливова політична сила сепаратистів, готових до відмови від претензій на єдність з КНР, що асоціюються з роками правління гоміньданівців. І хоча влада гоміньданівців поки не захитаюсь, що було - підтверджено виборами багатопартійної на основі в кінці 1991 р., всі сепаратистські тенденції ж посилюються. Не зовсім ясним залишається і статус острова: КНР не тільки не відмовляється від прав на нього, а й дуже твердо дає зрозуміти, що ніколи від них не відмовиться. Майбутнє острова у світлі складнощів його статусу неясно. Але одне поза сумнівом: Тайвань за десятиліття паралельного з КНР існування як частини великого Китаю, активно розвивається по капіталістичному шляху, переконливо довів переваги цього шляху (нині дохід на душу населення тут мінімум в 10 разів вище, ніж у КНР, при приблизно рівній вихідній позиції в 1949 г). До речі, це зіставлення грає не останню роль у виборі того напрямку, за яким нині йде Китай.

Південна Корея являє собою дещо інше. Сильна авторитарна влада тут ось вже кілька років тому була ослаблена в результаті енергійного протесту населення, особливо бунтуючого студентства. Це відіграло певну роль у вимушеній відмові влади від авторитарних форм правління. Визнання ролі опозиції та запровадження багатопартійної системи сприяли помітної зміни в політичній структурі, зближенню цієї структури зі звичною еврокапіталістіческой. Але якщо залишити осторонь Ругії і способи досягнення нової якості (у Кореї це студентський рух, на Тайвані - пожвавлення опозиції після смерті президента Цзяна), то суть справи оголіє більш чітко. Вона зводиться до того, що на певному витку розвитку капіталістичним шляхом авторитарний режим, до того вимушено необхідну в країнах з непідготовленими до нового стандарту життя масами місцевого населення, поступається своїм місцем більш демократичним формам правління в нових умовах. Приблизно такий же шлях продемонструвало в свій час і японське держава. Більш швидкими темпами розвиток по цьому ж шляху, вже доброї слави, демонструють Тайвань та Південна Корея.

Що стосується Гонконгу і Сінгапуру, то тут дещо інша ситуація. Різниця в тому, що обидва дрібних політичних освіти (формально залишається ще колонією Британської імперії Гонконг з його 6 млн. жителів і порівняно недавно, в 1965 р., що став незалежним Сінгапур з його 3-мільйонним населенням) зобовязані своїм процвітанням вигідному стратегічному положенню. Це торгові форпости на важливих морських шляхах. Втім, геополітичне положення було лише стартовою основою, не більше того. Подальший розвиток обох територій багато в чому повязане з тими ж таки цивілізаційними особливостями цих населених пунктах, в основному китайцями районів Азії. Тут не було жорстких авторитарних режимів, але не було і історичних стислих термінів для важливих внутрішніх перетворень. Гонконг і Сінгапур з минулого століття, були колоніями Англії, що тут, як і в інших своїх колоніях, вела курс на зближення місцевих умов з еврокапіталістіческім стандартом. Цей курс протягом більш ніж століття не міг не дати певних результатів, тому що останні десятиліття розвитку (в тому числі в Сінгапурі вже в умовах незалежності) були лише завершальним акордом: імпульси колонізаційної політики та цивілізаційний потенціал місцевого населення співпали за вектором, що й зумовило результат.

Якщо спробувати зіставити між собою всі чотири країни, про які йде мова, то на перше місце, мабуть, вийде Південна Корея - і за темпами розвитку, і за його результатами. Нині південнокорейська економіка вже наступає на пяти японської, а найбільші її фірми займають почесне місце в ряді перших десятків найбагатших корпорацій світу. Вважається, що за рівнем і темпами розвитку корейська економіка відстає від японської лише на десять - пятнадцять років, причому цей розрив має тенденцію до скорочення (мова не про відсталість промисловості, але лише про загальний стандарті економіки). Тайвань, ще більшою мірою Сінгапур і тим більше Гонконг дещо відстають, хоча кожна з цих країн прагне взяти своє. Що стосується Гонконгу, то його виробництво і торговельна марка в порівнянні з японською, південнокорейської і тайванської вважаються стоять нижче: аналогічні вироби і коштують дешевше, і цінуються менше. Не цілком сприяє стабільності та репутації торгової марки гонконгських підприємств статус території: наприкінці XX ст. Гоіконг стане частиною КНР. І хоча Китай зацікавлений в тому, щоб Гонконг ще довго залишався тим форпостом капіталізму у Китаї, яким він зараз є, ситуація, однак, є більш ніж сумнівною, що й позначається на результатах: гонконгські капіталісти і фірми вже підшукують для себе нові місця проживання.

Інше становище в Сінгапурі, розташованому на малесенькому острові, який зусиллями працьовитого свого населення перетворений якщо і не в рай, то в усякому разі у вельми доглянуте місце для життя. Як і раніше, отримуючи величезні прибутки з свого вигідного розташування] острів разом з тим форсує нарощування виробництва в тих галузях економіки, які найбільше відповідають його становищі), його можливостей.

В цілому ж, незважаючи на помітні розходження, всі чотири країни зазвичай нині розглядаються і оцінюються в рамках єдиного блоку, що цілком справедливо, бо всі вони розвиваються по єдиної спільної японської моделі на схожої цивілізаційної основі. Це не означає, однак, що інша цивілізаційна основа обовязково міняє справу кардинальним чином. Тут багато чого залежить від обставин. За сприятливих обставин навіть порівняно слабкий імпульс з боку конфуціанської цивілізації - маються на увазі хуацяо - може зіграти вирішальну роль у розвитку по японській моделі, як то продемонстрували деякі країни Південно-Східної Азії.