Вітчизняна історіографія Сходу: пошуки альтернатив

Украинские сходознавці, хоча вони й були до 1917 р. значний і шанований у світовому співтоваристві загін фахівців, історією Сходу і проблемами історичного процесу на Сході цікавилися порівняно мало. Після 1917 р. вивчення Сходу спочатку взагалі не привертала уваги значною мірою через те, що фахівці потроху зникали - старі вмирали або емігрували, деякі просто усувалися від професійної діяльності, не вміючи вписатися у нову епоху і задовольняти вимогам революціонерів, а нових практично не готували. Пізніше, в кінці 20-х і 30-х роках, зявилися фахівці нового покоління, причому основна їх частина займалася сучасним Сходом, а точніше - проблемами революційного руху на Сході, що суворо відповідало запитам того часу. В роки великих чисток значна частина їх - перш за все ті, хто цікавився проблемами «азіатського» способу виробництва, хоча далеко не тільки вони, - була знищена режимом, а що залишилися надовго замовкли. Відроджуватися вітчизняного сходознавства стало потроху лише в післявоєнні роки, у багатьох своїх сферах практично наново, на порожньому місці, не маючи ні усталених наукових шкіл, ні живих шановних вчителів.

Не дивно, що умови існування визначили і характер післявоєнного сходознавства: здебільшого воно було представлене людьми, що звикли і вміли зберігати язик за зубами і не висловлювати ідей, які хоч у чомусь розходилися з офіційно визнаною ідеологією, у тому числі і з теоретичними побудовами істмату. Практично це означало, що післявоєнний радянського сходознавства в тому, що стосувалося осмислення історичного процесу та особливостей внутрішньої структури країн Сходу, слід було, за рідкісними винятками, букві істматовскіх схем, санкціонованих який правив в країні режимом. Ухилитися від такого роду схем означало поставити себе як би поза законом, поза суспільством. Тому ті, чия совість не дозволяла миритися з вульгарними схемами, йшли в такі сфери науки, де зі схемами не доводилося мати справи, у всякому разі на кожному кроці. І все ж становище поступово змінювалося. Після війни в науку прийшло нове покоління вчених, вільний від мертвотних страху, який навічно вжився в тих, хто пережив великі чистки. Зусиллями цього нового покоління стало заново розвиватися вітчизняного сходознавства, хоча заради справедливості необхідно визнати, що пізніше до його складу влилися і ті, хто вийшов з-за колючого дроту, особливо після смерті Сталіна і XX зїзду КПРС.

Новий серйозний етап принципового осмислення проблем Сходу настав приблизно в 60-ті роки і в значній своїй частині знову був повязаний з висуванням на передній план ідей Маркса про «азіатському» суспільстві. Поштовхом для цього послужили як обєктивна потреба пояснити феномен світу, що розвивається, вже заявив про себе і не вписується у звичні стереотипи ( «у відставання Сходу винен колоніалізм»), особливо після деколонізації Сходу, так і розпочата французькими сходознавцями-марксистами (М. Годелів, Ж . Сюре-Каналь, Ж. Шено та ін) дискусія з проблем «азіатського» способу виробництва. Ідеологічна відлига дозволила вітчизняним сходознавцям включитися у дискусії і висловити ряд неординарних точок зору, досить далеких від санкціонованих режимом істматовскіх ідей. Проте великого розвитку дискусія не отримала, бо була незабаром перервана під тиском влади. Настав час реваншу, який позначено появою ряду робіт, автори яких ревно прагнули відстояти істматовскіе схеми, причому робилося це вже не так вульгарно, як колись, що надавало знехтуваним життям схемами ілюзію якоїсь науковості (найбільш наочно це видно на прикладі монографії В. Н. Никифорова « Схід і всесвітня історія », М., 1975).

Втім, позитивним результатом дискусії було відвойоване у теоретичних боях право відкрито виступати проти хай і панівною, але вже не єдино можливою у вітчизняній історіографії схеми всесвітньо-історичного процесу. Результатом цього були пожвавлення теоретичних досліджень, підвищена увага до відповідних досліджень за кордоном, починаючи з таких маститих авторів, як Тойнбі і Вебер. Фахівцям Поступово ставало все ясніше, що не слід прагнути до єдності думок - але ж такого роду прагнення, закладений марксизмом і істмату, було, що називається, в крові у кожного з наших дослідників-суспільствознавців протягом довгих десятиліть - і що, навпаки, кінцева цінність сукупної роботи дослідників саме в тому, щоб кожен розробляв і відстоював власні позиції: хай час і наступні покоління вирішать, хто з них виявився ближчим до істини.

Слід зазначити, що аж до останніх років само собою як би передбачалося, що будь-які наукові пошуки подібного роду повинні вестися в рамках марксизму і на основі марксистської методології. І якщо в когось і були сумніви з цього приводу, то вони зазвичай на передній план не висувалися. Тільки в самий останній час, коли стали активно руйнуватися багато усталені стереотипи мислення, ситуація в цьому плані рішуче змінилася. Ті, хто хотів висловлювати альтернативні марксизму ідеї і створювати на їх основі власні концепції, отримали для цього широкі можливості. Зокрема, це знайшло своє відображення в тому, що деякі дослідники відкрито поставили під сумнів святая святих істмату - схему формацій і сам принцип формаційного пояснення історії. В якості альтернативи було висунуто цивілізаційне, у дусі Вебера і Тойнбі, її пояснення або поєднання формаційного та цивілізаційного принципів при аналізі історичного процесу. Суттєво зауважити, що серед фахівців, які виявилися найбільш активно залучені в теоретичні дискусії, сходознавці переважають майже абсолютно. Це, втім, і не дивно: саме з проблемами Сходу, минулого і сьогодення, марксизм і істмат ніколи не справлялися. Для вирішення цих проблем настійно потрібні нові теоретичні основи.

Як же йде справа зі згаданими проблемами, як намагалися вирішувати їх у вітчизняному сходознавства до недавнього часу і які нові рішення пропонуються в наші дні енергійної ломки застарілих стереотипів?