Монголія

Монголи аж до XX ст. залишалися кочівниками. Монгольські хани - як і бедуїнські шейхи - були, до речі, не феодалами, що їх часом вважають і називають, а ледь що вийшли за межі первісності племінними вождями, главами протодержавне утворень, вище за рівень яких кочівники піднятися не в змозі саме в силу їх способу життя . Таким був рівень існування переважної більшості монголів на початку XX ст. незважаючи на те, що країна і народ в XIII-XIV ст. знавали кращі часи і що поширився в Монголії буддизм, так само як і були у них власна писемність, являли собою необхідний фундамент для подальшого розвитку.

Власне, розвиток такого роду потроху і йшло. Ще у XVIII-XIX ст. територія Монголії була вже не тільки царством кочівників. Існували великі монастирі, поруч з якими будувалися житлові будинки, виникали міські споруди, розвивалися ремесла і торгівля. Правда, ремесло, торгівля і міський спосіб життя багато в чому були повязані не з самими монголами, а з осідали в Монголії іноземцями. Але факт залишається фактом: країна розвивалася, причому все більшу кількість монголів ставали міськими жителями. А після революції 1911 р. у Китаї, частиною якого на той час була Монголія, створилися навіть умови для виникнення самостійного монгольської держави, на чолі якого став найповажніший у той час в країні людина - духовний глава монгольських буддистів.

Після перевороту 1921 р. у столиці Монголії Урге країна стала народною республікою і виявився під сильним впливом СРСР, без відома і згоди керівників якого місцева влада, як правило, не брали скільки-небудь важливих рішень. Радянський вплив дозволило монголам, у всякому випадку багатьом з них, піти від первісного кочового побуту. За допомогою радянських фахівців і робітників у багатою ресурсами країні було побудовано кілька великих підприємств, особливо в сфері гірничодобувної промисловості. За допомогою радянських тракторів розорювалися цілинні землі, на яких діти кочівників вчилися вести землеробське господарство. Зрозуміло, вся економіка країни контролювалася державою і належала йому, а сільське господарство будувалося за радянської моделі. З цієї ж моделі розвивалися політична структура, соціальні відносини - словом, все, аж до безмежної влади репресивних органів. Відомо, що близько 70% лам в країні, де існувала традиційна норма одного з синів віддавати в монастир і навчати там, щоб він став ченцем, ламою, було фізично знищено. Відповідно руйнувалися і храми.

Кінець 80-х років пройшов в Монголії під знаком серйозного і всебічного кризи. Непопулярна владу, позбувшись підтримки радянського керівництва, якому було вже не до цього, стала швидко здавати позиції. У країні формувалася опозиція, благо кількість грамотних і освічених міських жителів у цьому двохмільйонний державі було вже досить переконливо. Активізація опозиції і широкий рух за демократичні реформи призвели до рішучих перетворень в країні. Початок 90-х років проходило в оновленій Монголії під знаком багатопартійного плюралізму. У Монголії швидко стали здійснюватися радикальні реформи, широким фронтом йшла приватизація, створювалися дрібні і середні приватні підприємства, була скорочена армія, енергійно росло національну самосвідомість, що виразилося перш за все в прославлянні національного героя монголів Чингізхана.

Сьогодні Монголія досить впевнено дивиться в майбутнє. Маючи не такий вже поганий для слабкої в общем-то країни дохід на душу населення (близько 500 дол), вона активно вдається до іноземної допомоги, відкриває простір для інвестицій і дуже розраховує на те, що її багатющі природні ресурси незабаром зможуть забезпечити країні високий економічний стандарт. Не доводиться й казати, що відновлюється монастирська інфраструктура, збільшується кількість нових лам і відроджуються втрачені було норми і ритуали монголо-тибетського буддизму.