Зулюм і младотурки

Режим зулюма обернувся для імперії вибухом реакції, фактичною відміною всіх завойованих раніше прав і гарантій особистості, розгулом беззаконня і свавілля, хабарництва та казнокрадства, доносів і арештів. Преса була або закрита, або поставлена під суворий нагляд цензури. Полурегулярная кавалерія «Хаміді», яка виконувала функції жандармські і складалася з башибузуків, наводила страх на населення, особливо в нетурецьких районах імперії, де свавілля і насильство часом оберталися погромами страшними із десятками тисяч беззахисних жертв, як то сталося в турецькій Вірменії восени 1894 Беззахисною перед лицем реакції виявилася і слабка ще система світської освіти: шкільні підручники суворо переглядалися, середні спеціальні навчальні заклади і Стамбульський університет являли собою жалюгідне видовище і часом закривалися зовсім. На всіх отримали європейську освіту дивилися косо, як на неблагонадійних.

Вінцем всієї системи зулюма стало її ідеологічне обрамлення - доктрина панісламізму, що ставила султана-главою халіфа всіх мусульман. Ідеологи панісламізму аль-Афгані та М. Абдо, що заклали основи доктрини, були змушені орієнтуватися на Абдул-Хаміда, а аль-Афгані навіть провів останні роки життя (1892-1897) в Стамбулі. Однак слід зауважити, що в поданні ідеологів доктрини панісламізм являв собою рух, що ставив собі за мету якось пристосувати світ ісламу до існування за нових умов і протиставити мусульманське єдність натиску європейського колоніалізму. Що ж до Абдул-Хаміда, то він сприймав сенс доктрини інакше, бачачи в панісламізму лише хороший засіб зміцнення власної влади в імперії і підтримки цієї влади за межами країни. Не дивно, що на практиці (султан і його політика) панісламізм скоро перетворився на суто реакційну ідеологію, сила і вплив якої у світі та імперії зменшувалися в міру занепаду влади султана.

Не можна сказати, щоб Абдул-Гамід був надто завзятим мусульманином-панісламістів. Зокрема, він добре усвідомлював залежність імперії від держав, що сильно стримувало його в глобальних прагненнях. Залежність ця все росла, особливо фінансова. Ще в 1875 р. вперше було поставлено питання про неможливість виплачувати зовнішні борги, а в 1879 р. імперія офіційно оголосила себе банкрутом. Результатом було створення Управління оттоманського боргу (1881), у відання якого, тобто в розпорядження держав, надходили доходи від державних монополій на тютюн, сіль, спирт і ряд податків. Спочатку в Управлінні і взагалі у сфері економічної та промислової експансії переважали англійці і французи, але з кінця століття, особливо після придбання залізничної концесії в Анатолії і початку будівництва дороги в Багдад (1888), провідні позиції в економіці Туреччини стали переходити до німців. Німецькі офіцери приступили до реорганізації турецької армії; Європеїзація Туреччини, незважаючи на опір панісламістів, потроху робила свою справу. Нехай конституційні права порушувалися, але вони існували в думках і прагненнях нового покоління, що виросло і який сформувався в боротьбі за ці реформи. Не можна забувати і про міському населенні, користувався плодами економічного зростання і промислового розвитку країни та теж стояла за реформи, проти повернення до минулого. Нарешті, незважаючи на утиски, в країні працювали світські навчальні заклади, що випускали всі нові загони турецькій інтелігенції, цілком мабуть орієнтуватися на європейські знання, демократичні права і культурні традиції. Словом, в Османській імперії складалася ситуація, звична для багатьох країн Сходу тієї епохи: традиційна структура, поставлена в умови насильницького проникнення в неї колоніального капіталу, чинила опір і пристосовувалася водночас, причому обидві сторони цього процесу були представлені відповідними тенденціями і політичними силами. В Османській імперії кінця XIX ст. сили традиціоналізму були представлені режимом зулюма. Але потроху знову консолідувалися і представники течії реформаторів, біля витоків якого свого часу стояли як здійснювали реформи сановники імперії, так і інтелігенти з числа «нових османів». На зміну новим османам в умовах зулюма прийшли у кінці XIX ст. младотурки.

Перші організації младотурків виникли в 1889 р. У Стамбулі це був осередок серед курсантів військово-медичного училища, побудована за принципом організацій карбонаріїв і ставила за мету звільнення країни від деспотизму, повернення до конституційних норм. За її зразком незабаром були створені аналогічні осередку і в інших навчальних закладах. Одночасно з цим в Парижі, в еміграції, А. Різа-бей створив товариство борців проти тиранії. Перша листівка від імені організації «Іттіхад ве тераккі» ( «Єднання і прогрес») стала поширюватися в Стамбулі у 1894 р., після чого почалися гоніння на іттіхадістов-младотурок. Значна частина їх бігла в Париж, де у 1895 р. Різа-бей почав видавати газету, викладав програму організації: боротьба за свободу, справедливість, рівність при єдності прав та інтересів усіх підданих імперії; збереження імперії з урахуванням необхідних реформ; прогрес і розвиток країни в умовах конституційного ладу і при невтручання іноземців у її справи.

Вся освічена частина населення імперії, так само як і багато інші шари, в тому числі немусульманські народи, з увагою стежили за розвитком подій і співчували іттіхадістам. Були навіть зроблені спроби державного перевороту (1896), на що султан відповів репресіями. Однак, незважаючи на репресії, комірок кількість іттіхадістов швидко зростало. У 1902 р. в Парижі відбувся перший зїзд младотурок, в якому взяли участь кілька десятків делегатів, серед них розкол стався, переважно з питання про те, чи варто спиратися на допомогу держав у боротьбі за досягнення цілей младотурок. Але, незважаючи на розкол, відділення іттіхадістов як і раніше діяли досить активно, часом змінюючи назву своїх організацій. В умовах революційного піднесення в світі на початку XX ст. радикалізм прагнень і вимог младотурків все наростав. Другий конгрес їх, теж відбувся в Парижі (1907), завершився прийняттям Декларації, яка закликала країну до повстання проти режиму Абдул-Хаміда. Різко посилилася пропаганда младотурків в армії, особливо серед молодих офіцерів. Були також налагоджені контакти з опозиційними партіями і організаціями нетурецьких народів імперії. Назрівали вирішальні події. Центром їх виявилася розташована на північ від Стамбула Македонія.

Влітку 1908 офіцери розквартированих в Македонії турецьких військ Ніязі-бей і Енвер-бей виступили зі своїми загонами проти Абдул-Хаміда з вимогою відновлення конституції. Султан був змушений прийняти цю вимогу, і вже восени 1908 відкрилися засідання новообраної палати депутатів, де младотурки мали дві третини місць. Правда, незабаром султан, спираючись на вірні йому війська в Стамбулі, спробував було взяти реванш: навесні 1909 р. він знову розпустив парламент, поновив всю повноту влади шаріату і почав переслідувати діячів Младотурецька руху. Але лідери младотурків з Салонік рушили на Стамбул свої збройні сили, які з боями зайняли столицю та скинули Абдул-Хаміда, захопивши при новому султана Мехмеда V всю реальну владу в свої руки. Так завершився військово-революційний переворот, що зветься в історіографії младотурецкої революцією.

Младотурки в країні провели низку реформ, з яких найважливіша стосувалася реорганізації армії, жандармерії і поліції. Але головну свою мету вони бачили в тому, аби відстояти цілісність імперії в умовах, коли держави прагнули розчленувати її. Саме в розпал революції Австро-Угорщина анексувала Боснію і Герцеговину, а Росія і Англія вели переговори про статус Македонії, що, власне, і стало приводом для виступів армійських офіцерів у цій провінції. Для досягнення своїх генеральних цілей іттіхадісти знову висунули на передній план доктрину османізма, причому в її досить жорсткої трактуванні: нетурецьких землі і населяють їх народи - це невідємна частина Туреччини, все османське, все османи, Згідно з цією жорсткою політикою були й внутрішньополітичні акти младотурків : в 1910 р. почалися гоніння на нетурецьких народи під гаслами панісламізму і пантюркізму, що викликав сильний опір і помітно послабило позиції іттіхадістов.

У 1911 р. на базі вже існували раніше, опозиційних партій та угруповань була створена ліберальна асоціація «Хюрріет ве іттіляф» ( «Свобода і злагода»), причому іттіляфісти, пообіцявши нетурецьких народів автономію в рамках імперії, домоглися швидких успіхів і влітку 1912 р. прийшли до влади. Однак невдачі в Балканської війні 1912 знову привели до влади младотурок, причому цього разу у формі ще більш жорсткою. У 1914 р. вся повнота влади була взята тріумвіратом з Енвера, Талаата і Джемаль. Саме ці лідери младотурків керували Туреччиною в роки світової війни, коли імперія воювала на боці Німеччини. Саме вони відповідальні за страшну різанину вірменів в 1915 р. Поразка Німеччини у світовій війні, військові невдачі й невдоволення в країні, нарешті, капітуляція Туреччини в жовтні 1918 р. поклали край владі младотурок, лідери яких втекли з меж імперії. Султанська імперія конала. Союзники анексували всі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі). Постало питання про те, якою бути післявоєнній Туреччині. У ці важкі дні вирішення питання взяв на себе сам турецький народ на чолі з його новими лідерами, відійшли від гасел младотурків і поставили в основу теза про незалежність власне Туреччини.