Голландська Індія (Індонезія)

Колоніальна експансія на островах Індонезії була розпочата в XVI ст., Як згадувалося, португальцями, що встановили контроль на міжнародних морських шляхах і що створили на узбережжі багатьох островів свої форпости, за допомогою яких вони намагалися монополізувати торгівлю прянощами. Португальське панування в Індонезії тривало, однак, недовго. На рубежі XVI-XVII ст. тут зміцнилися голландці, а з середини XVII ст. монополія голландської Ост-Індійської компанії на торгівлю прянощами і взагалі на всю індонезійську міжнародну торгівлю стала практично загальновизнаною. Як то було і в Індії, голландська Ост-Індійська компанія швидко і досить енергійно розширювала і свій політичний контроль в країні, захоплюючи одні території і ставлячи у васальну залежність від себе правителів інших. Голландці не тільки монополізували торгівлю прянощами, а й регулювали обєм виробництва експортовані ними продукції, не зупиняючись перед знищенням плантацій, якщо швидко зростає кількість дорогоцінних експортних продуктів загрожувало зниженням цін на них.

Панування колонізаторів, що вела до насильницької ламання звичного способу життя і до жорстких методів експлуатації праці, не могло не викликати протесту. Вже в XVII ст. це знайшло своє відображення в низці масових політичних рухів, зовні брали форму дінастійной боротьби, але по суті колишніх природним опором традиційної структури втручання з боку колонізаторів (повстання на Яві під керівництвом Трунуджайі в 1674-1679 рр.., Сурапаті в 1683-1706 рр..) . У середині XVIII ст. голландці спробували майстерно направити невдоволення яванської населення в антикитайські русло - проти китайських емігрантів, успішна економічна діяльність яких дратувала яванців і заважала Ост-Індійської компанії. Наслідком розправи над хуацяо було, зокрема, масове виселення найбіднішої їх частини як кулі на контролювалися тими ж голландцями колоніальні плантації на Цейлоні і навіть в далекій Південній Африці.

З XVIII ст. голландська Ост-Індійська компанія почала слабшати і занепадати. Розквітаючі контрабанда, так само як і корупція серед службовців компанії, приводили до збільшення експорту, падіння цін на прянощі і відповідно доходів компанії. Чималих грошей коштувала політична боротьба, що привела в середині XVIII ст. до загибелі держави Матарам. Кінець XVIII ст. приніс із собою ще й військово-політичні ускладнення, повязані з подіями в Європі (наполеонівські війни). У 1800 р. компанія була ліквідована, а незабаром слідом за цим Індонезія на кілька десятиліть опинилася під владою Англії, що вела війну з Наполеоном і з союзної з ним батавів (на території Нідерландів) республікою.

Захоплення англійцями голландських колоній в Індонезії в 1811 р. призвела до ряду реформ, що ставили собі за мету створити сприятливі умови для проникнення в Індонезію приватного капіталу, в тому числі англійської. Однак скасування монополій і податкові реформи не привели до помітної зміни положення, принаймні з точки зору промислово-торговельного освоєння Індонезії європейським приватним капіталом. Повернення Індонезії під владу Голландії в 1824 р. і що послідувало услід за тим повстання Діпо Негоро під гаслами ісламського джихаду (1825-1830) спонукали голландську колоніальну адміністрацію переглянути принципи свого економічного панування. Відмовившись від надто жорстких форм податкового та іншого гніту, влади перейшли до системи примусових культур, сенс якої зводився до того, що селяни були зобовязані пяту частину своєї землі (найбільш пристосованої для цього, тобто кращу) обробляти під вирощування закуповували колонізаторами культур, тоді як всі інші землі громада могла традиційно використовувати для своїх потреб, перш за все для виробництва необхідної їй продовольства. Система виявилася досить ефективною для голландців, забезпечивши їм стійкий дохід. Але для розвитку Яви вона була, у порівнянні з реформами англійців, кроком назад, бо консервувала відсталі методи господарювання та перешкоджала тим самим економічному розвитку країни.

Введення системи примусових культур помітно посилило позиції голландських властей в Індонезії, що дозволило їм приступити до колонізації інших великих індонезійських островів, в першу чергу Суматри і Борнео. Саме ці захоплення і привели в кінцевому рахунку до колонізації голландцями майже всієї Індонезії. Найбільш важким для них справою виявилася війна з султанатом аче в Суматрі, яка тривала близько 30 років (1873-1904), супроводжувалася потужним народним опором у формі масового партизанського руху, але все ж таки завершилася загибеллю султанату. Успішні військово-політичні захвати зміцнили позиції Голландії в Індонезії й дозволили їй відмовитися від системи примусових культур. Серія законів у 70-80-х роках XIX ст. створила умови для проникнення на острови приватного капіталу. Тут, в першу чергу на Яві, стали виникати промислові підприємства з обробки сільськогосподарської продукції (кава, чай, какао, каучук та ін), будуватися залізниці, створювати банки, розширюватися розвідка надр. На промислову основу були поставлені видобуток олова, вугілля і особливо нафти, торгівля якої заклала базу для процвітання заснованої в 1907 р. відомої англо-голландської компанії Ройял Датч-Шелл.

Вся перша половина XX ст. пройшла під знаком подальшого зміцнення позицій європейського монополістичного капіталу. Зростання видобутку олова, нафти, виробництва каучуку - все це закладало основу для процвітання європейських капіталістів в Індонезії. Чималу роль в економіці країни стала грати і впливова прошарок китайських хуацяо, які тримали у своїх руках значну частку торгівлі, засновували дрібні і середні промислові підприємства, банківські контори. Частка ж індонезійської національної буржуазії була незначною і росла дуже повільно - цим голландська Індія істотно відрізнялася від англійської. Не дивно, що тим більшою була роль освічених верств населення, індонезійських інтелігентів, у боротьбі за національне визволення. У цій боротьбі радикальні представники індонезійського суспільства певною мірою спиралися на національнорелігіозние традиції. Варто також зауважити, що сила і революційний потенціал робітників були в Індонезії набагато помітніше, ніж в Індії. Профспілки і досить бойова компартія країни діяли досить активно, не дивлячись на заборони і переслідування, чому неабиякою мірою сприяла й інша, ніж в Індії, загальна релігійна ситуація, генеральний імпульс якої сприяв бойового згуртування людей, а не їх розєднання.

Справа в тому, що, хоча релігійним фундаментом Індонезії був потужний багатовікової пласт індуїзму (звідки і назва країни), вже з XVI ст., Після краху імперії Імперія Меджепегіт, тут почалося переможний хід ісламу. Може здатися, що загальна ситуація аналогічна тій, що була і в Індії: на традиційну індуїстську основу наклався іслам. На ділі, однак, все було зовсім інакше. В Індонезії не було системи каст, яка зміцнювала індійський індуїзм і дозволяла йому стійко й успішно чинити опір ісламізації. Внаслідок цього структурно ослаблений індуїзм тут порівняно легко відступив на задній план і був дуже швидко замінений ісламом (за століття-два, буквально на очах колонізаторів). 90% сучасного населення Індонезії вважається мусульманами. Іслам само як релігія заснований на згуртування людей на релігійній основі (мусульманська умма), а властива йому ідея релігійного рівності, та ще й у поєднанні з принципом войовничого прозелітизму, в певних умовах може стати сприятливою основою для пропаганди активних революційних дій як таких, без релігійної їх оболонки, що і прагнула свого часу здійснити мала у народі популярність компартія країни.

Суттєво, однак, звернути увагу і на інший бік складної проблеми релігійно-цивілізаційного фундаменту Індонезії. Якщо, по-перше, як тільки що було сказано, індуїзм у цій країні був не рівня індійському, то, по-друге, не цілком типово мусульманським був і іслам. Суть проблеми в тому, що, зявившись у Південно-Східній Азії порівняно пізно і почав завойовувати помітні політичні позиції в Індонезії лише в XV ст., Іслам виявився тут у дещо іншій функції, ніж де-небудь ще, - у функції, досить сприятливими з тим, що мало місце в Тропічної Африці. Правда, там іслам накладався на первісну структуру, що не мала скільки-небудь серйозного цивілізаційного фундаменту, тоді як в Індонезії такий фундамент (індуїзм і буддизм) був. Але ця суттєва різниця лише допомагає зрозуміти, про що йде мова: зявившись в Південно-Східній Азії, як і в Тропічної Африці, не в ході завоювання, коли разом з носіями нової релігії запозичена й вже склалася іманентна доктрині система влади, іслам був порівняно слабким , у всякому разі не стовідсотково правовірним. Недоліки, що мали низький соціальний статус городяни, ремісники і торговці, більш охоче переходили в іслам і ставали його ревними прихильниками (так було в свій час і в Індії, причому в основному з тієї ж причини). Але що стосується селян, основної маси населення, то вони хоча формально і ставали мусульманами, на практиці лише поєднували іслам зі своїми колишніми віруваннями, уявленнями та культами, від анімізму до індуїзму. Навіть свята для кожного мусульманина на Близькому Сході пятикратна молитва не була для них обовязковою і не є такою і зараз. Можна знайти чимало й інших відмінностей, що свідчать про специфіку ісламу в Індонезії, що не могло не позначитися на долі країни.

Період між першою і другою світовими війнами був часом активної боротьби за незалежність країни. Власне, сама голландська колоніальна адміністрація у XX ст. вже цілком чітко усвідомлювала, як і британська адміністрація в Індії, що роки її пораховані і що найкращим виходом для неї було б поступовий рух у бік визнання справедливості вимог індонезійців. Вже на рубежі XIX-XX ст. зміни політики сприяв новий так званий етичний курс колоніальної політики. Ідейно обгрунтований у статті Девентер «Обовязок честі», суть якої зводилася до того, що настільки багато взяли в Індонезії голландці повинні тепер виплатити цій країні свого роду борг честі, що виражається в турботі про освіту і розвитку народу, про підготовку його до самоврядування, цей новий курс відіграв певну роль. Нехай з небажанням, але голландці були змушені слідувати йому. В Індонезії стали відкриватися школи, коледжі, університети, видаватися газети, журнали і книги, у тому числі на малайською мовою, стає загальним для всіх індонезійців. У 1916 і 1917 рр.. зїзд Союзу ісламу, найбільш масової в той час організації в Індонезії, проголосивши себе Національним конгресом, предявив колоніальної адміністрації вимогу звільнення від її опіки. Голландці в 1918 р. створили Народна рада, що складався з призначалися і обиралися членів, європейців і індонезійців, і мав право вотувати бюджет країни. У 1927 р. частка індонезійців в цій раді була збільшена.

Вимушені поступки з боку колоніальних властей супроводжувалися посиленням визвольної боротьби. Поряд з організаціями ісламського характеру і паралельними, хоча і менш впливовими, релігійно-орієнтованими індуїстськими організаціями, на рубежі 20 - 30-х років зявилися партії національно-демократичного спрямування, в першу чергу Національна партія на чолі з Сукарно. Піддаються переслідуванням і час від часу змушена реорганізовуватися і змінювати назву, ця партія в середині-30-х років висунула ряд вимог національно-демократичного характеру, виразно протистояли колоніально-капіталістичної структурі: створення суспільства без класів і без капіталізму; незалежність з урахуванням національних інтересів і з повагою інтересів інших народів; захист інтересів робітників і хліборобів і т. п. Пошуки власного шляху спонукали Сукарно взяти дещо з ідей марксистського соціалізму і поєднувати ці ідеї з традиційними для східного суспільства уявленнями про загальну рівність і справедливість. Обєктивно ідеї Сукарно і програма його партії відбивали опір індонезійської традиційної структури, які століттями трансформувалося колонізаторами, але багато в чому ще зберегла свої основи, капіталізму колоніального типу, символу чужоземного поневолення.

Друга світова війна поклала кінець голландської колоніальної адміністрації в Індонезії, місце якої посіли японці. У 1945 р., коли кінець війни був уже очевидний, в країні було створено Комітет з вивчення питання про незалежність, на пленарному засіданні якої в червні з великою програмною промовою виступив Сукарно. Він закликав усі патріотичні сили обєднатися в боротьбі за свободу і незалежність Індонезії. Капітуляція Японії послужила сигналом для проголошення незалежності Індонезії <17 серпня 1945). Але ще протягом ряду років йшла боротьба індонезійців за незалежність з вторгшимися в країну і які представляли інтереси голландських колонізаторів англо-індійськими військами (формальним приводом для їх вторгнення була необхідність роззброєння що знаходилися в Індонезії японських армій). У ході цієї боротьби на передній план у політичному житті країни виходили все нові діячі, в тому числі що спиралися на численні мусульманські організації різного спрямування. Зазвичай вони досить консервативно мислили і відповідно діяли. І хоча формально на чолі Індонезії в остаточному підсумку виявився обраний її президентом радикально налаштований Сукарно, фактично провідну роль в керівництві грали більш помірні лідери, що спиралися на національно-релігійні традиції.