Південна Азія і проблеми політичної культури

Країни регіону, про який йде мова, різні. Вони досить очевидно розпадаються на дві групи - групу індо-буддійську (Індія, Шрі-Ланка, Непал, Бутан) і групу ісламську (Пакистан і Бангладеш). Хоча в обох груп загальні етногенетичні і цивілізаційні корені (хай не зовсім загальні, бо ісламізація принесла дещо своє там, де вона взяла гору, тобто в Пакистані і Бангладеш), різниця між згаданими групами країн впадає в очі. Індо-буддійська група демонструє неабияку політичну стабільність. Там, де за допомогою англійців була взята за основу Вестмінстерська модель парламентарної демократії (Індія і Шрі-Ланка), уряди приходять на зміну один одному в цивілізованому порядку, в результаті вільних багатопартійних виборів. І хай ці вибори не цілком адекватні європейським, головна їхня ідея реалізується досить переконливо. У малих країнах (Непал, Бутан), ще нижче за цивілізаційний рівень, а парламентарна демократія поки ще розвинена недостатньо, тоді як позиції монархів вагомі, ситуація дещо інша, але теж відрізняється стабільністю. Зате в групі ісламських країн політична нестабільність є фактично нормою.

Чому так? Адже, зрештою, і пакистанці, і тим більше бенгальці Бангладешу - це ті ж індійці, хіба що ісламізувати за останні кілька століть. Проте, якщо розглянути зазначену дивина на тлі всіх інших, в основному вже охарактеризованих вище ісламських республік, не можна не звернути увагу на те, що в переважній більшості випадків нормою тут є саме політична нестабільність. Монархії - Марокко, Йорданія, країни Аравії - навпаки, демонструють собою стабільність. Створюється враження, що республіканський лад ісламським країнам як би протипоказаний. Існує чітко фіксується якась історією несумісність ісламу та республіканської демократії. Не те щоб ісламські країни та народи були в принципі проти республіки. Але якщо вже є республіка - є і перевороти. Це, звичайно, не означає, що переворотів не буває і не бувало в минулому в монархіях. Бували, і не раз. Ними насичена історія практично будь-який ісламської країни в минулому. Проте факт залишається фактом: сучасна історія миру ісламу жорстко фіксує політичну нестабільність саме в республіках. Монархії в порівнянні з ними стабільні.

Цей факт заслуговує на особливу увагу в нашому випадку, коли мова йде про зіставлення ісламських та неісламських політичних структур в рамках одного досить гомогенного в цивілізаційному плані регіону Південної Азії. Умови зіставлення роблять аналіз досить чистим у логічному плані і змушують прийти до висновку, що політична культура ісламу відноситься до республіканського ладу як до свого роду нелегітимною або не цілком легітимною системі влади. Чи, простіше кажучи, того, хто прийшов до влади, спираючись не на силу (силу у світі ісламу завжди поважали, поважають і, мабуть, довго ще будуть поважати, що і робить в очах правовірних що спираються на неї правителів легітимними), а на якусь комбінацію чисел, на голоси виборців, не за що поважати. Тому-то голоси і парламентарні демократичні норми не можуть бути перешкодою тому, хто відчуває за собою якусь силу, найчастіше військову, - і здійснює переворот.

У той же час для політичної культури, вихованої на інших принципах, зокрема релігійно-общинних та релігійно-на кастових індо-буддійський манер, ситуація виглядає і розцінюється зовсім інакше: хто шанується народом і заслуговує шани, той і гідний влади, тим більше що на соціально-політичному верху, серед правлячої еліти зазвичай виявляються (і балотуються) насамперед вихідці з вищих каст, з традиційної правлячої верхівки. Відповідно традиційна політична культура тут виявилася функціонально і духовно близькою традиціям парламентарної культури англійців, що й відіграло свою роль у засвоєнні країнами Південної Азії цих чужих їй західноєвропейських традицій. Щоправда, англійці зуміли навязати свої Вестмінстерський норми та іншим колишнім колоніям, наприклад Єгипту, де парламент на багатопартійної основі функціонує давно і стійко. Але при всьому тому парламент у Єгипті не настільки шановний політичний інститут, як у Південній Азії. Тому і перевороти в Єгипті ще в недавньому минулому були досить часті. У цьому сенсі немає принципової різниці між Єгиптом і Пакистаном, так само і давно знайомими з демократією по-британськи.

Напрошується ще один висновок, який випливає з уже зробленого. Сучасні ісламські монархії стабільніше республіканських ісламських режимів не тому, що у них немає парламентів, - вони можуть бути і часто бувають. Монархічні режими сильніше парламентарних тому, що спираються не тільки і не стільки на закон, на по-європейськи розуміється право, джерелом якого вважається і повинен бути народ, скільки на волю правлячого особи. А це і є те, про що вже йшлося: в ісламській традиційній структурі поважається сила і її носій, будь то марокканський король або іракський диктатор. І хоча силі монарха або диктатора при нагоді теж може бути протиставлена сила що рветься до влади кандидата в монархи або диктатори, повалити його, як правило, багато важче, ніж спирається на парламент уряд. Звідси і результати.