Шрі-Ланка (Цейлон)

У географічному та історико-культурному плані завжди тяжів Цейлон до Індії. Але він завжди мав й досить тісні звязки з Індокитаю. Зокрема, чимала частка того культурного впливу з боку Індії, про який вже говорилося, йшла саме через Цейлон, який на рубежі нашої ери став визнаним центром прийшов туди з Індії буддизму в його ранній хінаяністской модифікації, буддизму Тхеравади.

Важко з точністю говорити про перші кроки державності на цьому острові. Легенди оповідають про те, що в III ст. до н. е.. місцевий правитель послав посольство до двору імператора Ашоки і що у відповідь на Цейлон прибув син Ашоки, буддійський монах Махінда, що залучив в буддизм правителя острова, його оточення, а потім і все місцеве населення. Неясно, наскільки ці перекази відповідають істині, але дуже ймовірно, що вони, здається, відображають її, і що саме в III в. до н. е.. під впливом потоку мігрантів-буддистів з Індії, ознайомити місцевих населення з буддизмом і іншими елементами індійської цивілізації, включаючи і рисосіяння, на острові виникли перші стійкі державні утворення. В усякому разі цілком визначено, що держава зі столицею в Анурадхапурі з самого свого виникнення стало буддійським, а буддійські монастирі і ченці грали у ньому величезну роль. Цейлон швидко перетворився на святині буддизму. Тут був урочисто висаджено відросток від священного дерева, під яким ніколи, за легендою, прозрів великий Будда. Сюди з усією ретельністю і пишнотою були привезені деякі мощі Будди. Тут почалося складання писаного канону буддизму Типитаки. І нарешті, саме на Цейлоні в перші століття нашої ери був побудований знаменитий храм в Канді, де як найцінніше надбання країни зберігався зуб Будди, для поклоніння якому стикалися з сусідніх буддійських країн численні пілігрими.

Вся політична історія першого полуторатисячелетія (III ст. До н. Е.. - XII ст. Н. Е..) Була активно повязана з боротьбою за зміцнення і відстоювання позицій буддизму на острові. Асиміляція мігрантів з Індії з тубільним населенням заклала на рубежі нашої ери основи сингальської етносу. Сингальська правителі і були, як правило, ревними захисниками буддизму. Разом з тим острів час від часу захльостували хвилі прибульців з Південної Індії, завойовників-тамілів, разом з якими на Цейлон прибували численні індуїсти. Індуїзм починав тіснити буддизм, що викликало численні конфлікти. Нові хвилі мігрантів з Індії на початку нашої ери несли з собою і елементи буддизму махаяністского толку, тому що релігійна ситуація на Цейлоні ставало все більш складною. В цілому, однак, вона звелася до того, що пофарбована в релігійні тони ворожнечу між місцевим сингальська буддійською населенням і прийшлим індуїстським Тамільським 333333] зберігалася протягом всієї історії країни і дожила, як відомо, до наших днів.

Столицею країни, аж до XI ст. Анурадхапура була з її кількістю буддійських храмів і монастирів. Потім, у звязку зі здобуттям Цейлону південноіндійському державою чолов і проголошенням в якості офіційної релігії індуїзму шиваїзм у формі, столиця була перенесена в місто Полоннаруви, центр індуїзму. Втім, буддійські монастирі, як і індуїстські храми, на Цейлоні процвітали завжди. У їхньому розпорядженні були багаті землі та інші скарби, вони володіли податковим імунітетом і мали величезний престиж серед місцевого населення.

Політична історія острова, як і інших країн Сходу, підпорядковувалася загальних законів циклової динаміки: періоди централізації та ефективної влади сильних правителів змінювалися періодами децентралізації і міжусобної боротьби, після чого знову виникали сильні централізовані держави, звичайно покровительствовавшие буддизму (якщо тільки це не були держави, засновані мігрантами з Індії). Верховним власником землі в країні вважався глава держави, від імені якого, зокрема, йшли пожертви і пожалування монастирям і храмам. Селяни платили ренту-податок в казну або монастирям і храмам. Існувала досить сильна, близька за стандартом до індійської (хоча і без каст) громада, справами якої опікувався громадської. В адміністративному плані країна ділилася на провінції, області та повіти.

У XII-XV ст. помітно посилилися феодально-сепаратистські тенденції на Цейлоні, внаслідок чого лише окремим правителям і на короткий термін вдавалося обєднати країну, фактично розпалася на частини. Найбільш сильною і багатою частиною острова був південний захід, де виникла самостійна держава кігті, основу доходу якого становило вирощування кокосових пальм і коричного дерева. Торгівля корицею, що вів транзитом через Індію, приносила величезні доходи і послужила одним із джерел уявлень європейців про Індію (о Цейлоні вони тоді ще й не підозрювали) як про країну прянощів. Прагнення оволодіти шляхами до країни було прянощів, як згадувалося, найважливішим стимулом, що сприяв Великим географічних відкриттів XV-XVI ст. Активні ініціатори цих відкриттів, португальці, вже в самому початку XVI ст. влаштувалися на південному заході Цейлону, в Котте, де ними було збудовано форт Коломбо. Незабаром услід за цим португальці підпорядкували своїм впливом і держава Канді в центрі острова.

Однак серія повстань і воєн призвела до відступу португальців наприкінці XVI ст., А в середині XVII ст. вони остаточно були вигнані з Цейлону, але зате на зміну їм прийшли голландці, що захопили в свої руки монополії на торгівлю корицею. Наприкінці XVIII ст. були вигнані і голландці, а їхнє місце зайняли англійці. На тлі цих міжусобних воєн колонізаторів місцеві політичні діячі з числа сингальською і Таміла знати вже не були в силах захищати інтереси країни й народу. З початку XIX ст. Цейлон став англійською колонією, центром розведення які йшли на експорт кави, а потім і чаю.

Плантаційне господарство помітно трансформувало звичну аграрну структуру країни. У багатьох селян було відібрано їхні землі, а самі вони були перетворені на наймитів, які працювали на плантаціях. На допомогу їм деколи привозилися з Індії завербовані там робітники. Втім, порівняно швидкий розвиток країни в XIX ст. вело до відродження в ній національної свідомості на новій основі. І хоча ідейною базою націоналізму продовжував залишатися в основному буддизм, що є характерним для Шрі-Ланки і сьогодні, в країні виникла і з середини XIX ст. стала грати чималу роль світська національна культура (газети на сингальською, а потім і тамільською мовах, нова література), що сприяло розвитку антиколоніальні настроїв, а потім і політичних рухів, угруповань і т. п.