Держава і економіка на сучасному Сході

Тільки що йшла мова про те, як в процесі освоєння колоніальним капіталом Сходу в цілому і традиційного східного ринку зокрема поступово йшли в минуле міцні позиції старої структури, заснованої на позаекономічний примус підневільного, в усьому залежали від влади і сильних світу цього підданого-виробника. Згадувалося і про те, що багато хто бачив в цьому знак загибелі старого Сходу. Чому ж він не загинув? Перш за все тому, що в його надрах йшли два паралельні процеси: пристосування до нових обставин (про що на прикладі зміцнення позицій колоніального капіталу і елементів еврокапіталістіческой структури йшлося вище) і опір що навязуються ззовні змін.

Опір у залежності від обставин приймало різні форми, від бурхливих масових рухів типу китайських іхетуаней до пасивного непокори владі в дусі Ганді. Однак суть його в кінцевому рахунку була однакова: насильницька ломка звичного стандарту життя викликала протест з боку населення, перш за все консервативно налаштованої селянської маси, завжди вище за все звично ставила непорушність існуючих устоїв, гарантоване статус-кво.

У колоніях цей протест придушувався адміністрацією. У залежних країнах ситуація звичайно була складною і неоднозначною, тому що традиційне держава в принципі була на боці невдоволеного більшості, але у той же час не завжди міг відкрито підтримати його протест, як то найбільш наочно проявило себе під час того ж таки повстання іхетуаней. У будь-якому випадку, однак, - і це істотно ще раз підкреслити, - пробудження трансформувався під впливом колоніалізму Сходу «аж ніяк не було революційним поривом до нового, як то ще недавно було прийнято вважати у вітчизняній історіографії. Звичайно, на чолі масових рухів часто виявлялися представники європейськи освічених верств населення, які орієнтувалися на революційні зміни за європейським стандартом. І нерідко це відігравало вирішальну роль. Однак навіть у тих випадках, коли революції перемагали і на зміну деспотичним монархіям приходили молоді республіки, як то було в Туреччині чи в Китаї на початку XX ст., Це ще зовсім не означало, що відповідна країна вже дозріла для радикальних змін і була готова до ним. Як правило, і після цих революцій протягом десятиліть опір структури не слабшав, а часом навіть посилювалася. І якщо в Туреччині Ататюрк зумів приборкати його, то в Китаї з цим було набагато складніше, а в Ірані сили опору навіть зуміли в кінцевому рахунку взяти реванш за поразки в минулому.

Але справа не тільки в природному опорі традиційної і зазвичай з працею пристосовується до нової структури. Значно важливішим для долі Сходу слід вважати ту обставину, що в якості медіатора між пристосуванням і опором з початку XX ст. знову стало виступати держава. Якщо говорити поки про залежних країнах, де держава як інститут не було знищено, але виявилося лише на час придавленим колоніальною експансією, що це дуже наочно постає на прикладі Ірану чи Китаю, у меншій мірі Туреччині чи Афганістану, то важливо помітити, що для такого роду виходу на авансцену були вагомі причини. По-перше, держава набирала крила як символ і основа опору традиційної структури. Відійшовши від колоніального шоку, що тривав де століття, а де десятиліття, воно повинно було взяти на себе завдання управління країною в умовах, що змінилися. Але зміни, про які йде мова, були багатосторонніми. Вони не просто були повязані з приниженням країни європейцями, з колоніальним шоком, з необхідністю якось вибратися з кризи, подолати комплекс неповноцінності, підігріваються постійно демонстрованим перевагою європейської техніки, включаючи військову, яка виробляла особливо сильне враження на Сході. Багато більш значними були ті зміни, які відбулися у сфері господарювання, в економіці країни і висловлювалися, як про те вже йшлося, відтискування на задній план тих звичних елементів структури, що були повязані з позаекономічним примусом, в тим числі традиційного ринку.

Оскільки на Сході не було традицій, що сприяють розквіту приватної власності, та й взагалі вичлененню індивіда як такого, самостійності суспільства перед обличчям держави (про що спеціально ще раз мова піде нижче), саме держава мала освоювати нову техніку, включаючи військову, налагоджувати необхідну для капіталістичного ринку інфраструктуру, тобто виступати у функції власника і найважливішого субєкта економіки, народного господарства - у звичній для нього, у всякому разі на Сході, функції. Не відразу, але в міру здійснення навязаної Сходу політики національного капіталістичного розвитку створюється у країнах Сходу новий, проміжний за структурою і характером сектор господарства - державно-бюрократичний за формою, державно-капіталістичний за характером.

Що стосується колоній, особливо таких, як африканські, то тут знову виникли після деколонізації держави одразу ж взяли на свої плечі турботи, до того що лежали на колоніальної адміністрації. В умовах традиційної східної структури це було природним і практично єдино можливим виходом: держава бере на себе розпорядження господарством, відповідальність за добробут суспільства, контроль за життєво важливими економічними процесами, Патронування економіки капіталістичного типу. Гібридна і проміжність нового сектора економіки була в тому, що від еврокапіталізма у ньому були техніка і технологія, частково економічні звязки, а від традиції - вимушене неувага до законів вільного ринку з його вимогою рентабельності, конкурентоспроможності, прибутковості, що на практиці завжди оберталося економічної неефективністю і дотаціями з боку казни.

Поряд з новим сектором господарства і під його захистом, часом буквально під заступництвом держави в постколоніальних східних суспільствах поступово зміцнював свої позиції сектор колоніально-капіталістичний, які трансформувалися в звичайний приватнокапіталістичний з вільним ринком, конкуренцією, прагненням до рентабельності. Цей трансформується і розширюється сектор втрачав свій перш принципово чужий внутрішній структурі традиційного Сходу вигляд, переставав бути сектором колоніально-європейським і ставав просто капіталістичним, приватновласницьким. Правда, в більшості випадків у ньому як і раніше задавали тон вчорашні колонізатори або інші європейські, американські, згодом також і японські фірми, часом вже позбавилися національного забарвлення (мова перш за все про ТНК), але все більш вагому роль тут починали грати і свої підприємці і банкіри. Це в XX ст. було характерним для Індії, Туреччини, низки країн Південно-Східної Азії, та й багатьох інших країн сучасного Сходу. Правда, як і раніше, серед місцевого населення виділялися ті його шари, які в минулому, будучи аутсайдерами, більшою мірою, ніж інші, контактували з колоніальним капіталом - будь то джайни, хуацяо або компрадорів.

Але долучалися до цього процесу, особливо під заступництвом держави, також і інші групи місцевого населення (згадаємо політику малаізаціі національної економіки в сучасній Малайзії).

Отже, на позднеколоніальном і постколоніальному Сході - мова не тільки про колоніях, а й про залежних країнах, навіть про таких, як Японія, - роль держави в господарстві не тільки не зменшилася під впливом колоніального капіталу і вільного ринку, але в певному сенсі навіть зросла . За всіма параметрами держава в країнах сучасного Сходу займає провідні позиції у сфері господарської діяльності і лише в небагатьох з них, перш за все у високорозвинених далекосхідних, воно в останні роки почало відходити на задній план, поступаючись місцем вже цілком заволоділи економікою відносин ринкового капіталізму. Про те, чому саме так сталося, мова вже йшла. Звернемо тепер увагу на те, чому посилення держави виявився не тільки не перешкодою, але в певному сенсі підтримкою, може бути, навіть єдино можливим умовою розвитку по еврокапіталістіческому шляху в країнах постколоніального Сходу.

Насамперед тут варто взяти до уваги вже згадуваний життєво важливий момент: колоніальнокапіталістіческая, принципово чужа традиційного Сходу за всіма основними параметрами система ринкового господарства вимагала для ефективного свого існування добре підготовлених людей - підприємців, власників, майстрів ринкових вільних звязків, готових до жорсткої конкуренції, орієнтованих на вилучення додаткового продукту. На Сході таких людей не було. Були купці, лихварі, ремісники, багаті землевласники, були ринки і навіть міжнародні торговельні звязки з великими торговими оборотами. Були спеціалізувалися на цих звязках майстра транзитної торгівлі, які знали толк в прибутку, які розуміли сенс конкуренції, значення ринку. Саме ці люди, як-то підготовлені до жорстких умов функціонування капіталу, і виявилися першими посередниками-компрадорів, агентами колоніального капіталізму в своїх країнах, тією базою, на яку спирався в цих країнах колоніальний капітал. Але всього цього було недостатньо, що з особливою виразністю проявилося тоді, коли торговий колоніалізм змінився промислово-банківським, енергійно освоювали колонії та залежні країни. Людей, підготовлених для оптимального функціонування за законами розвинутого капіталізму, на Сході було мало, де-не-де практично не було зовсім. Це і стало обєктивною причиною того, що функції сукупного підприємця ринково-капіталістичного типу в умовах, що змінилися взяла на себе держава, - більше нікому було. Держава прийняла на себе виклик епохи. В його особі сконцентрувалися і опір традиційної структури натиску колоніального капіталу, еврокапіталізма, і пристосування до нових внаслідок цього обставинами.

Чому саме держава? Само собою зрозуміло, що тільки держава, традиційно залучена на Сході в економічні турботи, з давніх-давен колишнє там генеральним субєктом централізованої редістрібуціі і що мало величезний тисячоліттями нагромаджувався досвід у справі організації господарства та контролю за оптимальним його станом, повинно було взяти на себе настільки складне, нове, незвичне, небезвигодное, а й чревате ризиком банкрутства справу. При цьому передбачалися витрати, причому немалі. Накопичений віками господарський досвід держави ніколи і ніде на Сході не був орієнтований на прибуткове ведення господарства, на економічну ефективність, тим більше в рамках вільної міжнародної ринкової конкуренції. Однак суспільство в країнах Сходу, що складали його залежні від влади індивіди не мали і цього досвіду. Що ж до держави, то вона в силу його потужності і всевладдя, вищого його права розпоряджатися надбанням країни і народу (функція централізованої редістрібуціі) було саме тим єдиним інститутом, який виявився здатний гарантувати слабку розвивається ринково-капіталістичну економіку країни від потрясінь і несподіванок, від помилок і провалів за допомогою свого заступництва і казенних дотацій.

І ще одна обставина. Саме і тільки держава на Сході володіє тими великими матеріальними засобами, включаючи багатства скарбниці, які можуть бути сконцентровані і реалізовані в тому напрямку, що вважається по тих або інших причин найбільш важливим для країни, її господарства, оборонних потреб чи інших стратегічних цілей. Саме казенні доходи держави найлегше при нагоді можуть бути перетворені в капітал, необхідний для створення тих чи інших сучасних підприємств, галузей економіки, а також інфраструктури. Держава ж найчастіше виступає і як субєкт зовнішнього кредитування: саме воно гарантує зовнішні позики - ті самі, які нині настільки важким тягарем лежать на бюджеті багатьох, майже всіх країн, що розвиваються. Позики ці, як правило, йдуть у руки держави, а далі відповідні кошти через бюджет вкладаються в різні галузі господарства, включаючи дотації для нерентабельних підприємств державного сектора і субсидування цін на продукти першої необхідності ради утримання їх на прийнятному для найбіднішої частини населення рівні.