Умови та обставини вибору шляху розвитку

Повернемося, однак, до проблеми вибору шляху розвитку. Проблема ця для країн залежних встала на початку XX ст., Для колоній - після деколонізації в середині століття. Однак, зважаючи на складність і неоднозначність процесу вибору і взяти до уваги викликану обставинами переорієнтацію, то в кінцевому рахунку вирішувати проблему довелося всім так чи інакше в один і той же час, в основному - у другій половині поточного століття (включаючи коливання і переорієнтації). Від чого ж залежав вибір шляху?

Знову згадаємо про вихідних позиціях: кінець епохи колоніалізму; політична незалежність і вихід на передній план посилився і взяв на себе турботи про розвиток країни держави; суперечливість позиції держави (як сприяти розвиткові, не занадто різко змінюючи звичний для людей образ життя); релігійно-цивілізаційний фундамент, що сприяє або перешкоджає курсу на трансформацію традиційної структури; протилежні за багатьма параметрами еталони-полюса можливого індустріального розвитку. І головне - необхідність все-таки зробити вибір, підпорядкувавши йому надалі політику країни, розробивши відповідну стратегію розвитку. Вихідні позиції в загальному були однотипні для всіх, хоча рівнодіюча всіх згаданих факторів могла бути дуже різної за потужністю та вектору імпульсу. Цей імпульс міг бути сильним і позитивним, тобто обєктивно сприяючою енергійної внутрішньої трансформації, що було найбільш характерно, як про те вже йшлося, мова, для країн Далекого Сходу регіону з їх конфуціанським релігіозноцівілізаціонним фундаментом. Він міг бути, навпаки, сильним і негативним, тобто уособлювати собою міць інерції, що найбільш характерно для країн ісламу, особливо шиїтського ісламу. Але для багатьох країн Сходу, включаючи і Африку, імпульс був слабким, часом практично нульовим.

Що означала або могла означати різниця в міцності і векторі імпульсу? Сильний негативний імпульс означав перш за все енергійне опір структури будь-яких впливів на неї ззовні, прагнення залишитися самим собою, кульмінацією якого можна вважати події рубежу 70 - 80-х років в Ірані. Помякшуючі фактори та обставини могли дещо вплинути на стан справ, як це мало місце в багатьох нафтодоларами аравійських монархіях: нафта тут зробила внутрішню трансформацію безболісного, а орієнтацію на еврокапіталістіческій стандарт ненавязливій, навіть у певному сенсі необовязковою - особливо для тих, хто цього не бажав ( бедуїни). Однак це діяло аж ніяк не обовязково. Багаті на нафту Лівія та Іран використовували свої нафтодолари для того, щоб ще різкіше протиставити неісламських і особливо західного світу з його еврокапіталістіческімі стандартами свої, нарочито акцентовані ісламські цінності з явно фундаменталістської забарвленням. За цінності фундаменталістського ісламу висловлюються нині певні сили і в інших ісламських країнах, від Афганістану і Судану до порівняно розвиненого Алжиру. І тільки там, де сам іслам і тим більше його негативний імпульс спочатку були ослаблені, тобто поза території Близького Сходу, від Пакистану до Індонезії, розвиток по еврокапіталістіческому шляху в наші дні явно виходить вперед у порівнянні зі звичними ісламськими цінностями, хоча і при збереженні шанованих традицій.

Слабкий або нульовий імпульс, характерний для країн індобуддійской цивілізації і для Африки, означав, що багато чого в розвитку, в орієнтації при виборі шляху тут залежить від зовнішніх обставин, часом просто від випадку. Приклад Африки найбільш наочний. Але варто згадати й про Індію, чий шлях був обраний за неї англійцями, про буддійських країнах Індокитаю, з легкістю що ставали жертвами любителів соціальних експериментів. Втім, ослаблений імпульс завжди був запорукою невдачі любителів ризикованих експериментів, що знову-таки видно й на прикладі сучасної Африки, і в буддійському Індокитаї, де останній з такого роду експериментів - бірманський - явно наближається до благополучного кінця. У всякому разі сприятливі для успішного розвитку зовнішні обставини можуть зіграти в умовах слабкого чи нульового імпульсу вирішальну роль.

Сильний позитивний імпульс, характерний для країн, внутрішньо як би готових до активної трансформації, проявляє себе далеко не автоматично. Можна навіть сказати, що зовні він себе зовсім не проявляє, так що феномен Японії довгі десятиліття був свого роду унікальним явищем. Але виявившись у другій половині поточного століття закономірності розвитку країн Далекого Сходу, орієнтованих на конфуціанські цивілізаційні цінності. дозволяють поставити питання інакше, тобто висунути на передній план саме здатність і потенції для трансформації як такі. Варто нагадати, зокрема, що саме далекосхідні країни опинилися лідерами у русі по обом що намітився в післявоєнному світі шляхам розвитку і радикальної трансформації - за марксистсько-соціалістичної та еврокапіталістіческой моделі.

Чи було в країнах цього регіону внутрішній опір структури навязуються ззовні змін? Безумовно, воно відчувалося навіть у Японії. Але в порівнянні з іншими регіонами цей опір було якимось іншим, досить своєрідним. Міняти свої звички під безцеремонним натиском ззовні ніхто особливо не хотів, як це видно із історії Китаю, Кореї або Вєтнаму в кінці XIX - початку XX ст., - Досить ще раз нагадати про іхетуанях. Але коли ситуація стала незворотною і практично з цим вже нічого не можна було вдіяти, прагматизм далекосхідної традиції вийшов на передній план і сказав своє вагоме слово. У Японії раніше за інших; на континенті - дещо пізніше й інакше. Але у всіх випадках прагматична реакція країн Далекого Сходу означала, що країни, якщо вже це неминуче, готові до змін. Вони готові мобілізувати свої потенції для того, щоб навіть сприяти такого роду змін. Питання лише в тому, в якому напрямку розпочати трансформацію, - який шлях обрати для розвитку. І якщо в цьому пункті шляху країн Далекого Сходу кардинально розділилися, то залежало це, насамперед, від випадкових і тим більше зовнішніх обставин. Розглянемо ситуацію в цьому сенсі більш докладно.

Як про те вже йшлося, компартії незабаром після 1917 р. виникли у багатьох країнах Сходу, проте далеко не скрізь вони змогли стати впливовою політичною силою. Раніше інших цього вдалося домогтися компартії Китаю, дещо пізніше - Вєтнаму. Цьому сприяло багато чого, але чи не найважливішу роль відіграло те, що гасла компартій з їх закликом до соціального перебудови за допомогою досягнення влади в ході масового революційного руху були не тільки близькі і зрозумілі саме в країнах Далекого Сходу (як вони були чужі масам в Індії та не завжди зрозумілі в світі ісламу або в буддійських країнах), але і багато в чому сутнісно збігалися з нерелігійною в своїй глибинній основі конфуціанської орієнтацією на соціальну справедливість і держава всенародної гармонії на чолі з мудрими і дбайливими правителями. Під час другої світової війни і японської окупації Китай та Вєтнам опинилися в стані глибокої внутрішньої кризи, а вихід з нього, як то зазвичай бувало в країнах конфуціанської культури, виявився тісно повязаний з масовим народним рухом, яке цього разу було очолений комуністами. У Вєтнамі це призвело до перемоги компартії у колишній колонії, яка не мала власного уряду, хоча і добре знайомої з традицією незалежної держави: незадовго до революції 1945 р. у Вєтнамі ще був живий імператор, щоправда, на той час вже фактично позбавлений влади французькими колонізаторами. У Китаї, де існувало власне незалежне уряд, перехід влади до комуністів був полегшений зовнішніми обставинами, тобто окупацією радянськими військами Маньчжурії, яка була японської колонією. Це ж зовнішнє обставина зіграла ще більш важливу, практично вирішальну роль для півночі Кореї, теж колишньої японської колонією і, природно, що не мала власної держави та уряду.

Отже, у Вєтнамі, Китаї і на півночі Кореї була запозичена сталінська модель із твердою владою класичного східного типу при обмеження індивідуальних прав та свобод і всесилля бюрократичної адміністрації, що спирається до того ж на потужну ідеологічну індоктринацію. Ця модель функціонально і структурно виявилася не такою вже чужа класичної конфуціанської, добре знайомої і Китаю, і Кореї, і Вєтнаму, так що немає нічого дивного в тому, що всі три країни, про які йде мова, досить гармонійно вписалися в неї. Звичайно, справа не обійшлося без серйозних внутрішніх реформ, без радикальних соціальних перетворень і масових репресій, але багато що залишилося по-старому. Не тільки не отримав розвитку капіталістичного типу вільний ринок з конкуренцією і боротьбою за прибуток приватних власників, але навпаки, вся справа промислово-індустріального розвитку та фінансово-економічного регулювання взяло на себе централізована держава, а вільний ринковий обмін багато в чому був замінений звичної бюрократичної редістрібуціей. Соціальна дисципліна стала ще більш жорсткою, а влада обожненого правителя (це особливо стосується Китаю та Кореї) ще більш всемогутньою, ніж будь-коли.

Інша доля спіткала південь Кореї, острів Тайвань, колишні англійські колонії Сінгапур і Гонконг, не кажучи вже про Японію. Ці частини все того ж далекосхідного цивілізаційного регіону теж були внутрішньо готові до трансформації, що і було продемонстровано що опинилася у виняткових обставин Японією ще в минулому столітті. Але інші зовнішні обставини відіграли вирішальну роль в долі цих країн і у виборі ними шляху розвитку. Тайвань, куди втекли гоміньданівці із захопленого комуністами континенту, став швидкими темпами розвиватися капіталістичним шляхом. Такий самий шлях почав реалізовуватись на півдні Кореї, який потрапив, як і Японія, після війни під контроль американської адміністрації і продовжує користуватися і згодом військової і всякої іншої підтримкою США. Ліквідація колоніального статусу в Сінгапурі і ослаблення його у Гонконгу означали те, що ці території стали тепер енергійно розвиватися по тому шляху, по якому вони йшли вже досить давно, до того ж уміло використовуючи геостратегічні переваги свого розташування на жвавих морських торгових шляхах. Орієнтуючись на японський стандарт, ці країни незабаром стали демонструвати небачені темпи економічного та промислового росту, що й дозволило їм якщо і не наздогнати Японію, то принаймні помітно до неї наблизитися, стати з нею майже врівень, опинитися разом з нею флагманами капіталістичної економіки всього світу, що розвивається (а в недалекому майбутньому, цілком можливо, і взагалі всього світу).

Цікава ситуація. Цивілізаційно близькі один одному країни одного і того ж регіону демонструють потенції у розвитку з протилежним моделями. Що тут зіграло свою роль? В основі, безумовно, як про те вже йшлося, внутрішня готовність до трансформації в принципі. Але що істотно: якщо при трансформації по марксистсько-соціалістичним шляхом зіграли свою роль такі конфуціанські стереотипи, як одвічне прагнення до соціальної справедливості і царству гармонії, правда, в поєднанні з жорсткою бюрократичною структурою сильного патерналістського держави з потужним зарядом ідеологічної індоктринацію, то успіху в розвитку по капіталістичної моделі сприяли зовсім інші сторони тієї ж конфуціанської традиції. Це стимуляція до самовдосконалення, висока культура праці в поєднанні з соціальною дисципліною і патерналістської турботою старших про молодших, високорозвинуте почуття обовязку і моральну відповідальність, постійне прагнення до знань, уміння задовольнятися малим в неухильному просуванні до все більшого і т. п. Все це так чи інакше не просто лежить в основі японо-далекосхідної моделі розвитку, а й дає їй ті відчутні переваги перед євроамериканського, які нині вже очевидні для всіх.

Специфіка ситуації з країнами конфуціансько-далекосхідної цивілізації, де цивілізаційний фундамент сам по собі виявився однаково слушно для успіху в русі за принципово різними шляхами (про ефективність руху поки не йдеться - маються на увазі лише сприятливі умови для старту і перших видимих успіхів), дозволяє зробити висновок, що чи не вирішальним чинником виявляється зовнішній. Навряд чи він має рівну силу для всього Сходу, але по відношенню до країн Далекого Сходу він напрошується сам собою. Питання, яке постає у звязку з такого роду висновком, має, однак, ширше, ніж просто регіональне, значення. Він може бути сформульовано приблизно так: які обставини виводять на передній план зовнішній фактор?

Якщо поставити питання так, то логічним буде наступний відповідь: тоді, коли виникає ситуація вакууму влади. Або, іншими словами, коли та чи інша держава на роздоріжжі, шальки терезів історії збалансовані, так що роль випадку, особистості й зовнішніх обставин може опинитися в даний момент вирішальною. Вище вже багато говорилося про протиборчих тенденції, про що гасять один одного факторах. Логічно зробити висновок, що ця-то ситуація і створює урівноважений, як би нейтральний баланс сил і що спирається на цей баланс влада міцна, як би висить в повітрі. Це і є вакуум влади.

Але вакуум влади - ще не все. Це лише сприятливе умова. Для реалізації його потрібен той самий зовнішній по відношенню до країни і до влади фактор, який вище було названо вирішальним. Але як діє цей чинник? Випадковий чи це імпульс або щось постійно діюче? Мабуть, могло бути по-різному. Але пріоритет безумовно за постійно діючою силою, що народжує певне поле політичної напруги. І оскільки це поле зіграло свою вагому роль у садибах сучасного Сходу, про нього варто сказати докладніше.