Феномен Японії

То, що обійшлося Китаю так дорого, Японією було досягнуто на заздрість легко, причому виявилося для неї лише таким собі стартовим рівнем, у досить незабаром не перевершеним просто, але й залишених далеко позаду. Японія - єдина з неєвропейських країн, чий розвиток вже до рубежу XIX-XX ст. дозволило їй не просто зрівнятися з провідними європейськими державами, але й стати однією з найбільш впливових і успішно розвиваються капіталістичних країн світу. Гак в чому ж розгадка феномена Японії?

Звичайно ж, мова повинна йти про складний комплекс причин, про унікальний збігу сприятливих умов та обставин, що визначили успіх Японії в ті вельми несприятливі для розвитку неєвропейського світу десятиліття активної експансії європейських держав, які ознаменували собою колоніальний поділ світу і насильницьке втягування внутрішньо не готові до цього країн у жорсткі мережі світового капіталістичного господарства. Зовні, по суті своїй, ситуація була в принципі однаковою для всіх, хоча кожна з країн Сходу переносила її по-своєму і мала власну долю, як правило, дуже незавидну. Винятком була Японія, так що не дивно, що її доля заслуговує особливого, спеціального аналізу.

Японія, як і Китай, «відкривалась» капіталістичної Європою двічі. Перший раз це було в XVI ст. і супроводжувалося знайомством з християнською (католицької, переважно в її єзуїтській модифікації) релігійною культурою і з досягненнями європейської науки і техніки того часу. Другий раз - після тривалих століть «закриття» країни і строгих офіційних обмежень на зносини з Заходом. Інтенсивні контакти почалися лише в середині минулого сторіччя. Однак, на відміну від Китаю, Японії ізоляція від європейської світу не лише не була абсолютною (абсолютної вона не була і для Китаю), але й не супроводжувалася зарозумілим офіційним відторгненням всього іноземного, демонстративним нехтуванням по відношенню до нього. Навпаки, японці, які звикли переймати в інших народів (насамперед з Китаю) все корисне і придатне для власного розвитку і не бачили в тому нічого для себе поганого або принизливого, активно продовжували слідувати цьому вельми сприятливому для себе принципом і в період формального закриття країни від впливів Заходу. Більш того, саме протягом століть «закриття» тривали енергійні контакти японців з пануючими в південно-східноазійських регіоні голландцями, а результатом подібних контактів виявилося досить широке й енергійне поширення в Японії досягнень західної науки і техніки, що одержала найменування «голландської науки» (рангакуся) . Можна, таким чином, сформулювати перший з сприятливих обставин, що сприяли формуванню феномена Японії: це століттями вихована схильність до активних корисним запозиченням ззовні за відсутності такого характерного для Китаю шанування власної мудрості і зневаги до представників інших культур.

Острівне положення Японії, що зумовило периферійності статусу цієї країни в системі далекосхідної цивілізації і викликав до життя щойно згадану схильність до корисних запозичень, мало своїм наслідком і ще одна важлива обставина, а саме - особливу роль торгівлі і мореплавання (згадаємо про ту роль, яку то та інше в свій час зіграло в долях фінікійців та стародавніх греків). Взагалі-то формально торговці в Японії, як і в Китаї, займали приниження положення: серед офіційно визнаних станів (самураї - селяни - ремісники - торгівці) їм належало останнє місце. Але тим не менш реальний статус торговців був ліпшим, ніж у Китаю, так як їх підтримували зацікавлені в розвитку своїх князівств всесильні дайме. Ці останні не тільки надавали відповідні пільги своїм містам та їх торговому люду, але й дбали про розвиток морської торгівлі. Слабкість же централізованої влади і специфіка сьогунату як системи, орієнтованої перш за все на підтримку військової сили і збереження статус-кво у взаєминах з впливовими дайме, обєктивно сприяли тому, що торгівля і мореплавання в пізньосередньовічної Японії були чимось на зразок приватного підприємництва, що знаходився під верховної опікою зацікавлених у цьому князів. Ще раз можна нагадати, що щось схоже було в ці ж століття і у відносинах Китаю з країнами південних морів, де активно діяли китайські торговці. Але якщо китайці були при цьому формально не повязані з владою імперії і навіть як би офіційно виключалися зі сфери їхньої уваги, то з японцями було дещо інакше. Менш численні і більше тісно повязані з рідними місцями, вони знаходилися під заступництвом дайме своїх, що вже в XVII ст. призвело до виникнення у Японії багатьох торгових домів, в тому числі знаменитих згодом Міцуї і Сумітомо.

Саме за посередництвом звязків такого роду торговців із зовнішнім світом здійснювалися, зокрема, і контакти з голландцями, проникали й запозичувалися досягнення європейської науки і техніки. Цей важливий фактор, який зіграв серйозну свою роль у появі феномена Японії, слід було б у загальних рисах охарактеризувати приблизно так: торгівля й мореплавання японців, що мали - як і у випадку з китайцями в ті ж століття і в тому ж регіоні - характер частнопредпрінімательской діяльності, спиралися у своєму розвитку на активну підтримку з боку можновладців в Японії, що не могло не зіграти певної ролі в зміцненні формального і, головне, реального статусу торговців у цій країні.

Отже, японські торговці та покровительствовавшие їм князі вели частнопредпрінімательскую за характером активну зовнішню торгівлю і запозичили досягнення західної (голландською) науки й техніки - перш за все ті з них, що сприяли розвитку все тієї ж торгово-підприємницької господарсько-економічної діяльності, включаючи плантаційне господарство, гірничодобувні промисли і металургію, суднобудування, виготовлення зброї. Ті ж галузі економіки розвивалися і зусиллями централізованої влади, сьогунату, тобто були обєктом уваги з боку держави і являли собою невідємну частину державної економіки, добре відомої у традиційній Японії, як і на всьому Сході. Однак суттєва різниця була в тому, що, в порівнянні з Китаєм, держава у Японії було трохи іншим, причому різниця в кінцевому рахунку була на користь частнопредпрінімательского початку.

Як про те вже йшлося, у Японії з ряду причин не сформувалася цивільно-бюрократична система влади з відповідним апаратом чиновників, який рекрутували б з китайської моделі за допомогою системи іспитів. Альтернативою тут оказаласо система військової влади у формі сьогунату, де функції чиновників виконували в основному самураї, воїни-лицарі з характерним для них кодексом військової доблесті і рицарського боргу (бусидо). Схід за основними параметрами до китайської традиції (вірність обовязку честі, відданість пану, повага до старшого, культ доброчесності і готовність віддати життя в імя дотримання священних принципів і норм поведінки), кодекс самураїв бусидо лише зовні відповідав вимогам конфуціанства. По суті ж він вів самураїв у бік виконання ними військової та військово-феодальної функції, що цілком відповідало реаліям Японії, але кардинально відрізняло її в цьому сенсі від Китаю. Практично це означає, що в Японії не склалося всеосяжного держави з його тотальним контролем над населенням - того самого держави, яка в Китаї сковувало китайських торговців і дозволяло їм розгортати їх можливості лише там і тоді, де і коли сильної опіки держави не відчувалося, т. тобто поза Китаєм, у тих же країнах південних морів. Відсутність такої держави в Японії відіграло важливу роль в успіхах цієї країни, особливо після реставрації Мейдзі, коли молоде, буквально на очах творив державу на чолі з імператором не тільки не був обтяжений багатовіковими традиціями бюрократизму з усіма властивими йому вадами, включаючи відсталість і корупцію, але навпаки, було широко відкрито для корисних запозичень. Саме ці запозичення, що хлинули потоком в кінці XIX ст., Багато в чому сприяли створення державного апарату на принципово нових засадах, включаючи європейські принципи конституційної монархії, громадянського суспільства, демократичної процедури і т. п.

Як вже говорилося про те, Японія в роки енергійного натиску колоніалізму опинилася в умовах національного піднесення, швидкого росту і внутрішнього розвитку, що вигідно відрізняло її від переважної більшості інших країн Сходу, які знаходилися в цей час в стані занепаду, настільки полегшив колонізаторам здійснення їхніх цілей . Якщо додати до цього, що убогі природні ресурси не робили в очах колоніальних держав Японію привабливою, то на поверхню виступить ще один важливий фактор, який зіграв свою роль у феномені Японії: ця країна в силу ряду причин опинилася ніби поза пильної уваги колонізаторів. Зрозуміло, з часом європейські держави набули свої позиції в економіці Японії, але не їхніми зусиллями тут здійснювався процес енергійної внутрішньої трансформації традиційної структури. Він здійснювався зусиллями молодого орієнтував на європейські стандарти держави, провів низку радикальних реформ, а також стараннями вельми підготовлених до згаданої трансформації торгово-промислових кіл, чимале місце серед яких посіли і вчорашні дайме, і самураї.

Що ж до нового японської держави, що прийшов на зміну багатовіковому сьогунату, то про нього теж варто сказати кілька слів. Це була для Сходу дійсно незвичайне держава. Чи не мало в минулому власних традицій та орієнтоване на розрив з цим минулим (з системою сьогунату), японське держава свідомо орієнтувався на інші стандарти, на запозичення з Заходу. Це, зокрема, виявилося у його відносинах з частнопредпрінімательскім сектором народного господарства. Якщо у всіх без винятку країнах Сходу традиційне держава прагнула зосередити у своїх руках контроль над трансформується економікою, будувати нові промислові підприємства і взагалі керувати господарством країни, то в Японії справа йшла зовсім інакше. Розпродаж державних підприємств у руки приватних фірм була важливим сигналом, що свідчить про те, що японська імперія цілком усвідомлює переваги і економічну ефективність саме приватнокапіталістичної форми управління економікою і що держава не тільки легко змирилося з втратою ним контролю над бурхливо розвивається, країни, але навіть і вельми задоволено цим процесом, готове активно йому сприяти. Головними ж функціями японської держави з кінця минулого століття стали ті, що характерні саме для держави західного типу - функції політичні, тобто здійснення політики, в якій зацікавлені насамперед панівні класи та соціальні верстви нової Японії. І в цьому пункті пора перейти до ще одного важливого чинника, визначити не тільки феномен Японії як такої, а й зовнішність японської імперії, її агресивну політику в першій половині XX в., Та й в кінці XIX ст.

Мова піде все про ту ж військової функції, про яку вже згадувалося у звязку з оцінкою статусу і позицій самураїв у традиційній Японії. Звідки в Японії настільки сильна і розвинена військова традиція? Чому конфуціанство саме в цьому найважливішому для себе пункті - принцип суворо централізованої бюрократичної цивільної адміністрації - виявилося вимушеним відступити? Можна було б представити справу таким чином, що тут зіграв свою роль основної ідейний суперник конфуціанства в Японії - буддизм, протягом кількох століть колишній офіційною ідеологією сьогунату. І в цьому є певний резон, бо добре відомо, що буддизм у його специфічно-японської формі дзенбуддізма (варіант китайської Чань-буддизму) зіграв дуже вагому роль у вихованні поколінь самураїв, які проходили вишкіл в дзенських монастирях з їх суворою орієнтацією на дисципліну і покору наставнику . Але якщо навіть так, то не можна звільнитися від думки, що сам буддизм, настільки невойовничим за своєю суттю, за доктринальної її основі, став войовничим саме в умовах Японії. Чому ж?

Мабуть, тут вирішальну роль відіграли історичні умови становлення Японії як держави, розчленованість країни на острови і постійна політична ворожнеча впливових сил при загальній слабкості влади центру. Як би там не було, але все це сприяло виходу на передній план військової функції в її такої специфічної для Японії військово-феодальної формі, багато в чому схожою з Китаєм часів Чуньцю або з середньовіччям в Європі. Принципи військової доблесті століттями опрацьовувалися, досягши досконалості у вигляді згадуваного вже кодексу бусидо, зводу норм поведінки самурая (аж до відомого харакірі). Чи не зникли вони й після реставрації Мейдзі.

Звичайно, ліквідація сьогунату і реформи японської армії зіграли свою роль. Проте дух бусидо не пішов у минуле. Навпаки, з виходом на передній план перебувала до того в стані занепаду національної японської релігії - синтоїзму (варіант китайського даосизму) - з її культом імператора як нащадка богині Аматерасу військовий дух японців як би знайшов новий зміст: всі воїни країни, у тому числі вчорашні самураї та їхні нащадки, які стали офіцерським корпусом нової армії, повинні були бути готові померти в імя величі нової Японії та її імператора. Звідси - той самий дух мілітаризму, та відверта агресивність, яка стала проявлятися в зовнішній політиці Японії в міру розвитку економічної і перш за все військово-економічної бази цієї країни в кінці минулого століття.

Вийшовши на простори континентальної Азії, капіталістична Японія з кінця XIX ст. і особливо в першій половині XX ст. стала відверто демонструвати не стільки свої економічні успіхи, хоча вони були дуже помітними, і навіть не стільки свої запозичені у європейців форми організації держави і суспільства - хоча саме це в першу чергу привертало симпатії багатьох реформаторів і революціонерів різних країн Азії, в першу чергу китайських, - скільки мало не середньовічну за рівнем жорстокості свою військову традицію, норми якої зводилися до безжалісного знищення не лише переможених воїнів, а й цивільного населення в завойованих країнах, як то було особливо помітно на прикладі Китаю. Невідомо, наскільки далеко завів би Японію цей її харчувалися традицією агресивно-мілітарний дух і відповідна зовнішня політика, якби не поразка країни у другій світовій війні, що стала вихідним пунктом трансформації країни і свого роду ключовим завершальним акордом у тому процесі, який можна назвати феноменом Японії.

Поразка Японії призвело, як згадувалося, до корінної ломки внутрішньої структури суспільства. Окупаційна влада США на чолі з генералом Макартуром і його командою чимало зробив для того, щоб прищепити японцям буржуазно-демократичні норми поведінки і заодно витравити той мілітарний дух, який зіграв свою роль у попередні поразки десятиліття. Результатом цих перетворень став вихід на передній план тих стандартів і характерних рис японського способу життя, які в підсумку й зумовили бурхливий процвітання країни в другій половині нашого сторіччя. Мова йде про відродження традицій, гармонійно поєднувалися з тими необхідними запозиченнями, без яких ефективне функціонування капіталізму неможливо.

У відміну від Китаю, які тривалий час ставився до запозичень обережно і досить негативно, Японія рішуче взяла ті з них, які були для неї в нових умовах життєво необхідні і сприяли подальшому розвитку ліберально-демократичних правових і політичних норм, процедур і гарантій існування власника. Розвиток в цьому напрямі в кінцевому рахунку - вже в наші дні - призвело до індивідуалізації молодого покоління країни (феномен, що викликає неабияке занепокоєння в сучасній Японії), а його можливі деструктивні наслідки були значною мірою компенсовані традиційної колективістської етикою, конфуціанським патерналізмом. Поєднання запозиченого і свого в японських умовах виявилося досить гармонійним: японська фірма діє на ринку як власник, але в той же час являє собою щось на зразок традиційної соціальної корпорації, яка побудована на принципі патерналізму і взаємної підтримки нижчих та вищих в імя успіху спільної справи, т. тобто процвітання фірми.

Японське держава, будучи змушеним рішуче відмовитися від агресивної зовнішньої політики, енергійно переключило свою активність на підтримку економічної діяльності фірм, у свою чергу виступаючи по відношенню до них у тій-таки звичної функції загального батька в рамках патерналістських взаємозвязків. І це знову ж таки виявилося не тільки гармонійним, а й економічно дуже ефективним: не втручаючись в економіку безпосередньо, держава всіляко сприяє її процвітанню, розумно перерозподіляючи при цьому в інтересах суспільства в цілому одержувані від згаданого процвітання величезні доходи. Демілітаризовані нащадки японських самураїв, придбавши необхідну підготовку і навички, зайняли своє місце в лавах службовців все тих же фірм ( «самураї з портфелями», як їх нерідко називають) і відповідно переключили свою активність у виробляє конструктивне русло. Багато в чому походить від традиційної конфуціанської дисципліни, культури і етики праці поведінку робітників, набагато більш схильних до щирого співробітництва з фірмою, ніж до боротьби з її верхівкою в імя відстоювання своїх прав, теж вносить чималий вклад в процвітання країни. Словом, радикальна переорієнтація японської активності в мирне русло дала безцінні плоди, перетворивши сучасну Японію в передову за багатьма параметрами країну, включаючи найпрестижніші і сучасні наукомісткі галузі виробництва, новітню технологію, соціально-психологічний комфорт.

Зрозуміло, у сучасній Японії є свої проблеми. Але феномен Японії важливий у тому відношенні, що він ніби висвічує внутрішні потенції еволюції, які стали значною мірою властиві всій далекосхідної цивілізації і зобовязані своїм існуванням специфічної світоглядної та соціально-етичної орієнтації, що склалася ще в стародавньому Китаї і розвиненою потім конфуціанством. У тому, що справа йде саме так переконують самі японці з їх досвідом, навичками, дисципліною, з їх запозиченої від конфуціанства (і не деформованої буддизмом або синтоїзмом) етикою праці та побуту, практикою патерналізму. У цьому ж переконують сучасні темпи та особливості розвитку ряду інших країн конфуціанського культурного кола, від Сінгапуру до Кореї, та й нечувані темпи перетворень та розвитку в сучасному Китаї. Нічого схожого не в змозі продемонструвати інші регіони неєвропейського світу, включаючи і Латинську Америку. Чи не становлять винятку в цьому сенсі і країни, що розбагатіли на нафтодоларах, чиї успіхи багато в чому засновані на праці найманців з інших регіонів, у тому числі і з Далекого Сходу (маються на увазі, зокрема, корейці).