Ісламський Схід

Країни ісламського Сходу і перш за все держави арабського світу, на відміну від молодих негритянських держав Африки, давно вже до межі інституціоналізоване в рамках жорстких владних структур. І якщо прийняти, що багато країн ісламського Сходу довгі роки були близькі до СРСР і що поле комуністичного напруги постійно як би обгортало світ ісламу, теоретично можна було б очікувати, що тоталітарні норми марксистського соціалізму з легкістю оволодіють цим світом. Однак нічого подібного не сталося, хоча і було докладено - перш за все з боку СРСР - для цього чимало зусиль. Звичайно, деякі успіхи марксистський соціалізм в світі ісламу все ж таки може записати на власний рахунок: Єгипет часів Насера, Південний Ємен 70 - 80-х років, із застереженнями Алжіо і тим більше Афганістан. Але досить уважно поглянути на цей перелік, щоб переконатися в тому, що ці уявні успіхи, що вони як раз підкреслюють повний провал марксистського соціалізму в світі ісламу, причому провал швидкий і безкомпромісний. Чому ж так?

Пояснення досить просте, хоча для того, щоб його зрозуміти і прийняти, потрібно було позбутися прямолінійних істматовскіх позицій, якими керувалися радянські керівники, які визначали контури політики у світі ісламу. Адже те безперечне обставина, що між традиціями ісламу і гаслами, а ще більше реаліями марксистського соціалізму є чимало спільного і що загальне тут - перш за все у звичній жорсткості деспотизму влади, в нелюдяності свавілля адміністрації, у приниження індивіда і т. п., як раз і означало, що ісламський світ не приймає, не в змозі прийняти марксистський соціалізм. Іслам - релігія сильна і жорстка, навіть не стільки релігія, скільки спосіб життя. Релігія тут замінює і ідеологію, і політику, до того ж вона нетерпимим по відношенню до будь-яких інших ідей і з ними несумісна. Та й навіщо, справді, сприймати марксизм з його гаслами та ідеями (не забудемо, що марксизм - ідеологія західна, чужа за походженням), якщо іслам проповідує практично майже те ж, не кажучи вже про те, що іслам краще просто тому, що він свій?!

Керівники комуністичного табору не дуже-то розбиралися в тонкощах ісламу (і тому, до речі, часто і жорстоко прораховувалися, особливо в Афганістані). Але вони добре усвідомлювали, що іслам духовно та інституційно близький до марксизму саме в тому, про що тільки що згадувалося. Тому ставка робилася не тільки і навіть не стільки на тих, хто, на зразок слабкого і малонаселеного Південного Ємену, відкрито прилучився до комуністичного табору, скільки на ті сильні режими, які схилялися до різних варіантів ісламського соціалізму або націоналсоціалізма. Диктатори Сирії, Лівії та особливо Іраку завжди були духовно близькі правителям країн комуністичного табору, причому це відчували обидві сторони. Подібність позицій по відношенню до ненависному еврокапіталізму як структурі і буржуазної демократії як її політичній формі зближувало згаданих диктаторів з комуністичним світом і дозволяло їм розраховувати на щедру допомогу з його боку, яка лилася потоками, особливо якщо мати на увазі озброєння і взагалі все, що служить мілітаризації відповідних арабських країн.

Важливо застерегти, що ненависть до капіталізму і буржуазно-демократичним нормам гнучко поєднувалася в цих арабських країнах з економічним прагматизмом, причому не тільки у всьому тому, що стосувалося вмілого використання нафтодоларів, а й взагалі в економічній політиці. Не будучи повязаними безглуздими догмами марксизму про приватну власність і капіталістичному ринку, диктатори в країнах арабського Сходу охоче допускали помірне розвиток того й іншого, продовжуючи при цьому в традиційному східному стилі жорстко їх контролювати. Ця політика в поєднанні з нафтодоларами вигідно відрізняла якщо і не завжди процвітаюче, то цілком життєздатний господарство відповідних країн. І важливо у звязку з цим спеціально підкреслити, що правителі країн, про які йде мова, прагнули і продовжують прагнути зробити зі своїх режимів щось на зразок третьої сили, не капіталістичної і не комуністичною. У цьому сенсі поруч з ними варто було б поставити і Іран, найбільш послідовно здійснює саме такого роду політику.

Саме зусиллями лідерів агресивних країн арабського і взагалі ісламського світу біполярна структура світового балансу сил за останні чверть століття почала деформуватися, по меньшей мере в регіоні Близького Сходу. Обидва поля напруги, капіталістичний і комуністичний, активно боролися за вплив на Близький і Середній Схід. Обидва мали там певні позиції, стикалися один з одним в боротьбі, але при всьому тому саме в цьому чи не найбільш крихкому для справи миру регіоні позначалася обмеженість сили обох полів, до того ж явно нейтралізували одне інше. Можна навіть сказати, що на Близькому Сході закладалися основи для свого, третє, войовничого ісламського поля напруги, що протистояло не без успіху двох головних полях. А центром, ядром, сполучною силою і болючим місцем нового поля була і залишається Палестина. Ось на цій-то болючою для ісламського ближньому - і средневосточного світу проблеми і вирішили було зіграти керівники комуністичного табору. Розрахунок був простий, навіть примітивний: підтримавши палестинців і різко засудивши Ізраїль, табір комунізму завоює підтримку войовничих арабських режимів, перетворить світ ісламу на свого союзника і тим самим послабить світ капіталу. І якщо ідеї комунізму не сприймаються на ісламському Сході, то вигода прагматична має взяти своє.

Треба сказати, що до певної міри ці розрахунки справдилися. У гострій проблемі Палестини позиції комуністів були переважно. Звязки з арабським світом ставали дуже тісними, хоча й економічно вигідні саме арабам, не дуже-то поспішала сплачувати рахунки, наприклад, за радянську зброю, потоком що йшло в найбільш агресивні арабські країни. Але досить швидко, особливо після початку нафтового буму, зясувалося, що впливова частина арабського світу, аравійські монархії, зробили відкриту ставку на капіталізм. Зясувалося також, що без капіталістичних арабських нафтодоларів агресивні антикапіталістичних налаштовані режими проіснувати вже не можуть. Іранська революція внесла в порушував тим самим баланс сил свій помітний внесок, різко виступивши проти як капіталізму, так і проти комунізму. У результаті стратегічні розрахунки стали руйнуватися, а позиції комунізму на Близькому Сході швидко слабшали.

Рубіж 80 - 90-х років завершив що почався процес. Криза марксистського соціалізму в планетарному масштабі практично зняв з порядку для проблему протистояння двох ворогуючих сил. Вплив агонізуючого табору комунізму швидкими темпами йшло до нуля. Авантюра іракського Хусейна продемонструвала найяскравіше, що цього табору більше немає, тоді як капіталізм як і раніше процвітає і при цьому досить сильний, щоб дати хороший урок будь-якому агресору. Логічним результатом розрядки напруженості в зоні Близького Сходу став розгром військ Хусейна з подальшим зростанням престижу Ізраїлю та встановленням з ним дипломатичних відносин країнами колишнього табору комунізму. Жорстка конфронтація в регіоні, мабуть, підходить до кінця. Починається період пошуку компромісів, перш за все у вирішенні проблеми Палестини.