Держави південній савани

Зона тропічних лісів, масивна на заході, зменшується на сході і практично зникає в районі Межозерья. Існує гіпотеза, згідно з якою саме міграційні переміщення бантуязичних народів і, можливо, деяких інших етнічних спільнот, у тому числі скотарських, принесли на південь Африки, перш за все в зону південній савани, як землеробство (включаючи й інші елементи комплексу неоліту), так і железоделаніе (каста ковалів на півдні користується особливо високим престижем), не кажучи вже про скотарстві. У всякому разі бантуязичний у своїй основі південь за багатьма параметрами виразно тяжіє на північ, і перш за все до суданської савані як до першоджерела. Не виключено, що частково ці звязки йшли і через тропічні ліси. Так, деякі групи аборигенів лісу, пігмеїв, в лінгвістичному відношенні виявилися близькі до банту.

Є і ще одна гіпотеза, про яку не можна не згадати. Мова йде про так званий індонезійському сільськогосподарському комплексі: ті самі малаеязичние мігранти, які принесли з собою перші пласт культури на Мадагаскар, частково опинилися і на східно-африканському узбережжі, про що свідчить існування там деяких предметів матеріальної культури, зокрема човнів індонезійського типу. Існує припущення, що саме ці переселенці, мігрувати в глиб африканського континенту, відіграли певну роль у поширенні в зоні лісів бульбоплідні землеробства (ямс, банан і т. п.). Але, навіть якщо все було саме так, довести це сьогодні практично неможливо. Крім того, це має безпосереднє відношення до африканцям зони лісів (у тому числі й до народів, що проживають на околиці цієї зони, як, наприклад, до йоруба), але не до бантуязичному у своїй основі населенню південній савани, про який зараз йде мова. Згадка ж про існуючі гіпотези необхідно для того, щоб підкреслити ту важливу роль, яку, за багатьма даними, зіграли в еволюції південній частині континенту міграційні пересування народів і повязаних з ними культур.

Постійні переміщення, про які йде мова стосовно до зоні південної савани, відіграли певну роль у деякому прискоренні темпів розвитку місцевого землеробського населення. У ряді випадків це розвиток досягло рівня прото - і ранньої державності. Одним з найбільш яскравих прикладів цього можна вважати державні утворення в пониззі Конго. В кінці XV ст., Коли тут зявилися португальці, існувало три таких освіти - Лоанго і Макоко на північ від гирла річки та Конго в зоні цього гирла, в основному на південь від нього. Про перших двох мало що відомо. Але Конго опинилося в центрі португальського уваги. Воно було створене незадовго до появи португальців, і багато його риси і ознаки знаходилися в стані становлення. Влада правителя обмежувалася радою знаті, які мають право вибору наступника правителя. Армія складалася в основному з найманців і рабів. Керівники провінцій та округів призначалися і зміщалися правителем, причому вони обиралися звичайно з числа його рідні. Населення платило податки (іноді у формі відпрацювань) і несло повинності. Васальні вожді надсилали данину.

Поява португальців різко активізувало торговельні звязки Конго, а що правив на початку XVI ст. Аффонсу I (це його португальське імя) прийняв католицтво (син його Енріке, що виховувалися в Лісабоні, став першим африканським єпископом з числа самих африканців). Джерела описують Аффонсу як великого правителя, щиро прагнув до освіти і просвіти народу, до прогресу країни. Але надії його на допомогу португальців в цій справі не виправдалися, бо ті прагнули зовсім іншого - до колоніальної торгівлі та наживи, привілеїв та захопити владу в країні. Виникли конфлікти між правителями і колонізаторами, які ускладнилися у другій половині XVI ст. вторгненням в Конго племен яга, розграбували столицю Сан-Сальвадор. Справа довершили потужні повстання наприкінці XVI і на початку XVIII ст., Направлені як проти панування християнства, так і на користь зміцнення влади правителя. І хоча повстання початку XVIII ст. зазнало поразки (очолювала його Кімба Віта, представниця знатного роду, була спалена в 1706 р. як єретичкою), воно частково сприяло вивільненню Конго від гніту португальців і встановленню прямих звязків країни і церкви з Ватиканом. Але політично Конго до цього часу ослабла, як, втім, став слабшати і колоніальний натиск португальців, змушених потіснитися під натиском голландців, англійців і французів.

Конго брало участь в португальській работоргівлі. Але при цьому воно не надто вигадувала на цьому: суперником його виступала португальська факторія на Сан-Томе, що тримала основний потік чорного товару в своїх руках. Трохи пізніше португальці перенесли центр ваги работоргівлі на континент, але не в Конго, а на південь він нього, до Анголи, яка після будівництва порту Луанда стала швидко перетворюватися на колонію - практично першу колонію європейців (якщо не вважати острови та порти на узбережжі) в Африці. Протягом XVII-XVIII ст. Ангола, розділена на президентства і підпорядковувалася військовими комендантами, була не просто центром африканської работоргівлі, а й чи не основним постачальником негрів до Бразилії. Губернатори і коменданти округів діяли через місцевих вождів і за недорогу плату, переважно зброєю, набували «чорних» рабів. Справа це згодом виявилося настільки вигідним, що неподалік від узбережжя як стабільних організацій-посередників у работоргівлі виникло, як то було і в Гвінеї, кілька місцевих політичних утворень (овімбунду, Матамба тощо), цілком що існували за рахунок прибуткових операцій, повязаних з работоргівлею.

Наприкінці XVI, XVII і XVIII ст. у глибинних районах савани (басейн Конго аж до Межозерья) виникло декілька державних утворень (Лунда, Луба, Куба), багато в чому також зобовязаних своїм існуванням транзитної торгівлі, перш за все работоргівлі. Це були типові для Африки протодержавне структури, в рамках яких піднялися над громадами шари тримали у своїх руках надбання колективу і розпоряджалися ім. Це надбання в Луба, наприклад, виражалося в контролі над мідними копальнями і соляними копальнями Шаби (Катанга).

Ще далі на схід, в районі Межозерья, в тих же XVII-XVIII ст. склалося кілька державних утворень дуже специфічного характеру, викликаних масовими міграціями нілотскіх скотарських груп з верхівїв Нілу. Накладаючись на місцеве бантуязичное землеробське населення, в ряді випадків вже знайоме з протодержавне утвореннями, скотарі нілотской мовної групи луо або інших груп створювали етностратіфіцірованние структури, де в якості правлячого і привілейованого шару виступали саме вони, тоді як місцевий землеробське населення виявлялося в положенні підданих, залежних і експлуатованих. Так, в районі Анколе поблизу озера Вікторія панівним шаром на початку XVI ст. стали скотарі-бахіма на чолі з правителем-Мугабе, тоді як селяни-Баїр платили податки та виконували різні повинності. У районі Уганди привілейованої кастою були бито, а в Руанді - батутсі, які не тільки панували над бухуту, а й примушували їх на правах орендарів пащі свої стада, звільнивши тим самим себе від продуктивної праці й опинившись у становищі правлячої і пануючої касти.

Нарешті, ще далі на схід, в зоні південної савани, в районі Східної Кенії і Танзанії, поступово складалися політичні утворення бантуязичних народів, особливо тих, що так чи інакше були залучені в торгівлю з східноафриканських узбережжям, значно пожвавився з XVIII ст. після появи там численних арабських мігрантів Маскат-Омана походження.