Державні освіти Гвінеї

Східна частина Гвінейської узбережжя здавна була населена етнічною спільністю йоруба, на захід від якої мешкали Акан. Це в основному зона тропічних лісів, частково лісостепів; вирощування коренеплодів (ямсу) тут поєднувалася з вирощуванням зернових. Близькість океану завжди кілька згладжувала несприятливі умови проживання, і це доводиться тим, що саме на Гвінейській узбережжі археологи знайшли сліди давніх поселень двотисячолітньої давності, знайомих з металургією (чи не найдавніші знахідки такого роду в Тропічної Африці). Хоча стародавні торговельні та міграційні шляхи завжди повязували гвінейський район Африки з північчю, зокрема з районом озера Чад, де виявлені сліди настільки ж давніх культур, питання про генезис нігерійської стародавньої культури Нок залишається відкритим. Одне ясно: перспектив для розвитку ця високорозвинена для свого часу культура в Гвінеї не мала, що чи не найкраще видно на прикладі переважала тут в середні століття і понині існуючої спільності йоруба: властиві їй форми соціально-політичної організації (великі поселення общинного типу в вигляді міст-держав, очолюють виборний вождями і зрідка переростають у протодержавне освіти) знаходяться протягом століть як би в застиглому стані. І це при всьому тому, що матеріальна культура йоруба достатньо висока для африканського континенту. Саме тут майстерні ремісники здавна виготовляють ті самі скульптури з дерева, металу, каменю і теракоти, які так високо цінуються фахівцями і займають почесне місце в сучасних музеях і колекціях.

Йоруба не є аборигенами гвінейської частині Нігерії. Перекази свідчать, що їх спільність виникла як підсумок міграції, може бути, кількох потоків мігрантів, які осіли в районі Гвінейської узбережжя. Прибулі, мабуть, з району озера Чад, через території хауса, йоруба заснували на Гвінейській узбережжі щось на зразок конфедерації, центром якої вважається Іфе, релігійну святиню для всіх йоруба. Місто Іфе був заснований, за деякими даними, у VIII ст. і досяг розквіту в XI-XIII ст. Він завжди був сакральним містом йоруба, але ніколи не був їхнім політичним центром. Таким центром з XI ст. прагнула стати резиденція алафіна, вождя однієї з гілок йоруба. Але до XIX ст. алафіни, які перебували в Ойо, так і не досягли успіху в прагненні зміцнити свою владу.

У XIII-XVI ст. на південний схід від Ойо склалося ще одне помітне державне утворення - Бенін, населений спорідненими йоруба Едо. Тут теж структура давньої родової громади століттями зберігалася майже без змін, в силу чого політичне утворення було засноване на досить слабкою соціальній основі і практично не еволюціонувало в бік створення більш-менш розвиненої держави, як це, втім, характерно для переважної більшості державних утворень Африки. Народ платив до скарбниці правителя невеликі податки, виконував необхідні повинності. Чималий дохід стікався в скарбницю від торгівлі. Завжди було досить багато рабів, причому є підстави вважати, що розквіт работоргівлі після створення португальських факторій типу Ельміни стимулював торгівлю рабами в гвінейських протогосударствах.

У XVII-XVIII ст. в лісовій зоні Гвінеї неподалік від узбережжя виникло ще кілька нових державних утворень, що було частково стимульовано розвивалася тут (невільничим берег) работоргівлею. Таким було, зокрема, політична освіта Сави, завойоване в 1727 р. Дагомея. Дагомея як державне утворення склалося на межі XVII-XVIII ст. теж як організацію, що ставила метою захоплення і продажу невільників. На відміну від інших, воно являло собою досить добре організовану структуру: країна ділилася на провінції, якими керували віддані правителю і призначалися їм службовці з числа незнатних чиновників. Армія Дагомеї славилася своєю силою, а ядро її складав жіночий корпус з ахосі, формально вважалися дружинами правителя.

Менш централізованої політичною структурою була конфедерація Ашанті, що виникла в лісовій зоні в XVIII ст. на етнічній базі Акан. Збори вождів і старійшин санкціонував призначення правителів з правлячого роду, причому істотну роль при цьому відігравала мати правителя. Ця конфедерація контролювала значну частину гвінейської торгівлі, в основі якої лежала торгівля золотом, рабами і горіхами кола. Саме вона справила на початку XIX ст. найбільш запеклий опір Англії, яка прагнула зміцнитися в низинах Вольти і Нігера.