Соціальні та політичні структури Африки

Африки на південь від Сахари зазвичай розглядають у багатьох відношеннях як єдине ціле. І для цього є чимало причин. Перш за все, населення цієї частини континенту, при всій його расово-етнічної строкатості, в основному однорідне - це Негритянське населення, повязане багатьма спільними рисами та ознаками, в значній мірі і спільною долею (мова не йде про європейські поселенців Південної Африки). Крім того, знову ж таки при всьому різноманітті конкретних форм і модифікацій соціальної організації, сімейно-кланових традицій, релігійних обрядів і культів, традиційних норм поведінки африканські етнічні спільності теж багато в чому єдині. Єдині навіть у найважливіших етапах поступального розвитку, в русі від примітивних общинних соціальних структур до надобщінним протодержавне, тобто до ранніх форм державності (далі цих ранніх форм африканці, як правило, не йшли).

Добре відомо, що Африка, як і деякі інші аналогічні за рівнем розвитку райони світу, є заповідним полем для роботи антропологів. Фахівці з соціальної, культурної, економічної і політичної антропології шукають і знаходять саме тут численні щаблі й характерні форми раннього розвитку суспільства у всьому їх різноманітті, але в той же час і при строгому одноманітності в самому основному - в тому, що може вважатися що властиво всім на тій чи іншій ступені розвитку людства. Це стосується, зокрема, тих закономірностей соціально-політичної еволюції в процесі формування державності, які покладені в основу концепції даної роботи.

Первинними господарськими осередками африканців були або локальні групи мисливців і збирачів, або большесемейной колективи землеробів і скотарів. В тому і в іншому випадку не було й мови про приватну власність, навіть взагалі про власність. Майно, за винятком індивідуального, належало колективу, від імені якої діяв, розпоряджаючись спільним надбанням колективу, його голова, лідер групи або патріарх большесемейной колективу. Сукупність великосімейних груп являла собою громаду, кожна з яких, незалежно від їх загальної кількості і навіть від щільності їх розміщення (у йоруба вони жили в рамках великих поселень поруч один з одним багатьма десятками), була автономною осередком. І хоча зовнішня загроза викликала феномен механічної солідарності споріднених громад, що згуртовувало їх в єдине ціле на чолі з обраним ними вождем, це далеко не завжди вело до формування надобщінних політичних структур, хоча й могло призводити до цього.

Тут важливо відзначити дуже характерне для африканців явище: поділ на вікові класи в набагато більшому ступені, ніж майнова нерівність, визначало соціальну стратифікацію тих структур, в рамках яких вони зазвичай жили. Грали свою роль також і замкнуті релігійні обєднання типу чоловічих союзів, але ще більшу - традиційні родові звязки. Ці останні виразно домінували і тоді, коли виникали протодержавне освіти, а представники того чи іншого із сімейних кланів цієї спільноти опинялися на чолі її. Родинні звязки при цьому виявлялися незмірно важливіше особистої волі правителя, влада якого, як правило, обмежувалася радою знатних (ті ж родичі переважно) або впливом старших, у тому числі матері правителя.

Траплялося, ситуація змінювалася на користь правителя, який прагнув при цьому спиратися не на рідню, а на відданих особисто йому слуг і чиновників з числа, як правило, чужоземців, включаючи рабів, тобто людей неспорідненого походження. Аналогічним чином часом створювалися й армії - з найманців і рабів. Але, по-перше, дозволити собі таке міг далеко не кожен правитель, бо для цього, крім його волі, повинні були існувати і сприятливі умови, зокрема гарантований джерело доходів, не повязаний з оподаткуванням свого народу (доходи від монополізованої правителем торгівлі, торгові мита від транзитної торгівлі, ресурси рудників, нарешті, работоргівля). По-друге, це теж було не дуже стабільним і надійним.

Справа в тому, що кожен з підносяться у тому чи іншому прото - або ранньому державі правителів не мав достатньої соціальної опори для зміцнення своєї влади. В очах управляв ним одноплемінників, які продовжували жити за традиційними нормам родової громади, правитель був лише верховним розпорядником загального надбання, причому діяли під суворим контролем і у відповідності з традиційною нормою. Правитель мав право на невеликий податок з громад, на трудові повинності общинників (теж не надмірні і, головне, санкціоновані традицією), на данину з васальних вождів. Але це давало йому не дуже багато, хоча б тому, що саме екстенсивне господарство велося таким чином, що про великі запаси і тим більше про кумуляції надлишків у великих розмірах з багатьох причин говорити не доводилося. Екстенсивне сільське господарство могло дати дуже небагато надлишків, а внутрішня торгівля практично майже не існувала: більшість африканців жило в умовах натурального господарства. Виручали, як згадувалося, транзитна торгівля, монополізовані правителями промисли. Але це й було джерелом нестабільності влади, змушеної спиратися не стільки на відповідну організацію власного суспільства, скільки на зовнішні фактори, дуже мінливі і невизначено діючі.

У сформованих умовах практично не було матеріальної основи для процесу внутрішньої, внутрішньодержавної приватизації - того самого, який зіграв скрізь у світі вирішальну роль внутрішнього поштовху, яке визначило перехід від ранньої державності до розвиненої. Та й як було скластися прошарку приватних власників, якщо в державах, про які йде мова, не було ні товарно-грошових відносин, ні ринку, ні відповідної інфраструктури, а примітивна мінова торгівля, цілком влаштовувала людей і відповідала потребам місцевого населення, що не могла лягти в основу скільки-небудь значного процесу приватизації і привести до появи шару не повязаних з владою власників. Більше того, всі ті чинники, які потенційно могли б сприяти створенню згаданого шару і дати поштовх процесу внутрішньої приватизації, в африканських умовах лежали і діяли як би поза соціумом, на рівні транзитної торгівлі. Існували ж і торгові центри, і міста, і великі загони купців-власників, і величезна за обсягом торгівля, але все це було чимось зовнішнім по відношенню до традиційного африканського соціуму, який був лише обєктом, а не субєктом транзитної торгівлі. У цю торгівлю включалася що стояла над соціумом владу, про що вже згадувалося. Але це було прямо протилежним тому, про що йде мова: правителі, які монополізували торгівлю, не були і не могли бути субєктами процесу внутрішньої приватизації. Вони теж опинялися поза соціумом, яким управляв.

В результаті ранні політичні утворення, що виникали в різних районах Африки на південь від Сахари у досить великій кількості, як під безпосереднім впливом зовнішніх сил, так і під опосередкованим їх впливом (а це стосується левової частки африканських державних утворень середньовіччя), не мали розвиненою адміністративної інфраструктури та надійної соціальної опори. Вони або виникали і швидко зникали, змінюючи один одного в рамках того ж або що зявився тут нового етнічного субстрату, або тривалий час існували у ледь помітною і не еволюціонував примітивній формі. Правда, зрідка робилися спроби зміцнити слабку адміністративну структуру, створити систему провінцій та округів з призначаються зазвичай не з числа близької рідні вождя управителями. Робилися спроби і впровадити з ісламської схемою систему умовного землеволодіння посадових осіб, а в пізньому середньовіччі часом посилювалося господарство скарбниці за рахунок організації плантацій з масовим використанням праці рабів. Але все це не приносило необхідного ефекту, бо з часом повязало все в тій же традиційної общинно-родової соціальній структурі, яка практично не змінювалася від верхівкових експериментів і змін.

Чому ж не змінювалася традиційна общинно-родова основа? Перш за все тому, що не ріс помітно рівень розвитку населення. Чи не змінювалися характер його діяльності, традиційні форми екстенсивного сільського господарства. Чи не розвивалися внутрішня торгівля і товарно-грошові відносини. Не було того самого процесу приватизації, про який вже йшла мова. Але чому ж всього цього не було?

Частково це слід пояснити загальною відсталістю способу та рівня життя африканців і відсутністю ефективних стимулів для прискорення їхнього розвитку навіть після того, як то тут, то там виникали прото - і ранньодержавні політичні структури на чолі з правителями, часом всесильними, капризними і жорстокими деспотами, а іноді й бранцями склалися жорстких релігійно-політичних традицій (відомо, що частина правителів жила ізольовано, була обєктом релігійного поклоніння і знищували при появі ознак старості і втрати сили: правитель-бог, що уособлював міць колективу, повинен бути сильним). Правителі мало дбали про реформи, спрямованих на внутрішнє зміцнення держав, на ефективну централізацію влади. Та й навряд чи вони взагалі могли щось зробити в цьому напрямку будь-якими іншими засобами, окрім примітивного насильства. Звичайно, насильство часом приносив плоди. Створювалися міцні армії, особливо сильні після придбання вогнепальної зброї. Але сила тим внутрішньо слабка, і це стосується далеко не лише Африки, що її недостатньо для забезпечення ефективного функціонування соціально-політичного організму на тривалий час. Насильство можна домогтися швидкого та вражаючого ефекту, але за рахунок одних лише сили і примусу неможливо створити того, що виникає лише в результаті складних внутрішніх соціально-економічних процесів. А ці процеси також не виникають і тим більше не прискорюються на порожньому місці, без хоч і повільного, але поступального розвитку виробництва та культури суспільства.

Ці аксіоматично звучать формули варто нагадати саме тому, що ними оперують часом автоматично, не вникаючи в суть реального процесу в тій самій Африці. Відстале землеробство відтворює відсталі форми споживання та існування населення, примітивні форми його соціальної общинно-родової структури. Екстенсивне скотородство в принципі (не тільки в Африці) не здатне породити розвинені форми господарства, суспільства, культури і політичної організації. Накладення одного на інше може викликати до життя ефект державності, з існуванням етнічної суперстратіфікаціі, яка доходить часом до кастового нерівності жителів раннього держави. Але це, мабуть, межа. Для досягнення більш високого рівня розвитку потрібні кардинальна внутрішня трансформація суспільства, нові елементи виробництва, трудові навички, нову і більш розвинена культура праці і всієї діяльності соціуму.

В Африці, навіть у суданському поясі з його величезною роллю ісламу, не виникло розвиненої релігійної системи. Чаклуни і знахарі знаходилися на тому ж рівні, що й основна маса населення. Більше того, їхні релігійні вірування і культи не просто відповідали цього примітивного рівня, але і як би закріплювали його. А в рамках політичних утворень суданського пояса були, особливо в містах, вчені улеми. Там розвивалася мусульманська наука, було навіть щось на зразок університету в Томбукту. Але все це існувало лише на вищому рівні потреб міст і торгових центрів ісламізувати районів і майже не стикалося з основною масою населення - ситуація, що нагадує грецькі поселення на Близькому Сході часів еллінізму. Результатом була досить швидка втрата релігійного ісламського потенціалу з ослабленням інтенсивності транзитної торгівлі. Вакуум стали в пізньому середньовіччі займати войовничі суфійські ордени, члени яких вже практично не несли з собою ні елементів науки, ні прагнення до освіти, але зате дуже відповідали заснованої на силі внутрішній структурі більшості політичних утворень Африки.

Словом, розвинутої релігії в Африці - такої релігії, яка зверху до низу, нехай у зменшується і спрощується обсязі і вигляді, але все-таки зверху донизу торкнулася б усіх, - не виникло. Відповідно в ранніх африканських державах, за рідкісними винятками на кшталт Ефіопії, не виникало і писемності, носіями якої звичайно бували скрізь і завжди священнослужителі як соціальна верства. Відсутність же розвиненої релігії та писемної культури теж грало свою роль у загальній відсталості африканських соціумів і ранньодержавне утворень: без кумуляції і відбору корисних інновацій кожна культура приречена на застій і деградацію. А тиск з боку потужною первісною периферії в таких умовах завжди не тільки сильно, але й ефективно: якщо в Азії великі цивілізації поглинали периферію за рахунок своїх саме цивілізаційних потенцій (цивілізація і тісно повязана з нею релігійна традиція в письмовій формі зберігає і закріплює досягнення стимулюється нею ж матеріальної і всякої іншої культури), то в Африці нерідко бувало навпаки: порівняно розвинені структури після їх ослаблення практично безслідно зникали, поглинені відсталою периферією, яка легко і без залишку їх переварювала.

Мабуть, чималу роль у консервації відсталості Африки зіграло і рабство. Не стільки як інститут (рабство як інститут було відомо всьому світу а в цивілізованих суспільствах Азії зберігалося століттями і де-не-де дожила майже до наших днів), скільки як важливий елемент норми ставлення до людини. Чужинець в Африці - як, утім, і всюди - завжди не вважався за людину. Його можна було вбити, навіть зїсти (серце або печінку поваленого ворога вважалися що додають які зїли мужність). Можна було помилувати і включити в свою спільність і в сімю на правах її молодшого члена, залежного неповноправних людини. Можна було продати на вивіз, чим і займалися арабські та інші купці в Африці ще задовго до появи там перших європейців.

Етнічна розосередження і велика кількість мовних, етнічних та інших граней сприяли тому, що чужинців в Африці завжди було багато. Рабом міг стати будь-хто - варто було лише йому піти за межі невеликої зони проживання його рідного колективу. Ставлення ж до іноземцеві як до раба багато в чому формував загальне ставлення до людини і до людського життя як такого. Вона мало чого варта і до неї ставилися легко. Тим більше це було характерно для великих політичних обєднань, вожді яких вбивали супротивників тисячами і не зупинялися перед тим, щоб з тією ж брутальністю і жорстокістю забезпечувати абсолютну покору підданих. Про гуманності та милосердя, про людяності в тому сенсі, як про це йдеться в які формують свідомість цивілізованих товариств стародавніх релігійних чи філософських текстах (досить нагадати про вчення Конфуція, про пошуки упанішад), в таких умовах говорити не доводиться. Аж ніяк не прагнучи якось реабілітувати португальську і всю європейську работоргівлю з її нелюдським ставленням до африканцям (адже християнство як раз вчило людяному відношенню до людей, що й робить цю работоргівлю з усіма її жорстокостями не просто нелюдською, але цинічно-мерзенної), варто все-таки ще раз зауважити, що не вона сама по собі вплинула на відставання Африки. Вона просто використовувала те, що вже там було.

На прикладі африканської работоргівлі видно, що в тих нерідких випадках, коли ставка була високою, а справа обіцяла нечувані бариші, приватновласницька пристрасть до наживи змітала зі свого шляху все інше, включаючи і побожні повчання католицьких Патер, які в тій же Конго, мабуть, проповідували християнське людинолюбство. В умовах работоргівлі ця проповідь не могла мати успіху, про що й свідчать сектантські виступу в Конго. І все ж жителі Конго та інших районів Африки, зокрема Південної, не могли не сприйняти дечого від християнства як розвиненої релігійної доктрини, яка пропагувалася до того ж століттями. Але, по-перше, вони неминуче сприймали цю доктрину, інакше, ніж європейці, поєднували її зі своїми звичними віруваннями і уявленнями в складному синкретичної синтезі, під прапором якого і формувалися єретичні руху. А по-друге, християнство мало що зуміло привнести у звичний спосіб життя і культуру місцевого африканського населення, як те, втім, стосується і ісламу на суданському півночі. У кінцевому рахунку християнізовані меншість африканців (як і його ісламізувати меншість в Судані) так і не ставало більш передовим або розвиваючим більш швидкими темпами. Привнесені релігії в Африці (на відміну від того, що було в інших регіонах) так і не зуміли заповнити цивілізаційний вакуум. Розвиток континенту і після цього йшло надзвичайно уповільненими темпами.