Східний Судан. Ефіопія

Східний Судан, на півночі межує з Єгиптом, відчував помітний вплив єгипетської культури протягом тисячоліть. Це зіграло свою роль у формуванні таких відомих і уже згадуваних державних утворень як Мерое або Аксум. У перші століття нової ери Єгипет був християнізоване, так що єгипетське вплив йшло з сильним потоком християнської культури. Не дивно тому, що лежали на південь від Єгипту східно-суданська його сусіди, включаючи Ефіопію і Нубію, були в основному християнськими країнами. Після арабізациі і ісламізації Єгипту мусульманське вплив став сильно відчуватися і в Східному Судані, хоча християнська Нубія часом вела війни з ісламізувати сусідами. Сусіди, про які йде мова, - це султанати вада, Дарфуру (спочатку - Кордофан) і Сеннар, що зявилися на світ саме завдяки впливу на східно-суданських африканців ісламської державності вже порівняно пізно, приблизно в середині II тисячоліття.

Справа в тому, що ісламізація колись християнської Нубії, що завершилася в умовах запеклого опору християн до середини нашого тисячоліття, відкрила дорогу арабізациі і енергійної ісламізації більш західних районів Східного Судану. Зрозуміло, іслам і багато кочові мусульманські арабські племена проникали в ці райони і на захід від них і раніше - не випадкова версія про ісламізації канем в кінці XI ст. саме зі сходу. Але енергійний натиск ісламу доводиться на середину II тисячоліття. На початку XVI ст. виник султанат Сеннар. У тому ж XVI ст. ісламським султанатом стало і виник сторіччям раніше протодержавне освіта Дарфур, до того що знаходилося в зоні політичного впливу правителів канем-Борну. Як Фунг Сеннар, так і фори Дарфура являли собою негритянські спільності, що випробували неабиякий вплив арабської мови та арабо-мусульманської культури. Ще далі на захід існувало випробували ісламський вплив з боку канем державне утворення Тунджур, на основі якого в XVII в. склався султанат вада, в якому теж згодом зміцнилося арабський вплив і де навіть оселилося, як і в Дарфурі, чимала кількість мігрували зі сходу арабів. Політична структура всіх цих султанатів була близькою до типово мусульманською. Правда, були й відмінності. Зокрема, тут, як і в усіх африканських державах, існувала велика кількість рабів, з яких, зокрема, формувалася армія. У XIX ст. Сеннар і Дарфур були завойовані і приєднані до Єгипту зусиллями Мухаммеда-Алі та його наступників.

На крайньому Сході суданського пояса і в південній його частині розташована Ефіопія - держава особливу у ряді попередніх. По-перше, це одне з найдавніших африканських держав з безперервною історією і традицією. По-друге, воно єдине не повязане з ісламом, але, навпаки, постійно протистояти йому. Більше того, християнська монофізитських церква завжди тяжіли до грецького православя, була протягом століть, тисячоліть навіть свого роду політичним стрижнем, які служили опорою для порівняно слабкою і постійно роздирається міжусобиця світської влади.

Прийняте ще знаменитим аксумскім правителем Езаной в 30-х роках IV ст. ефіопське християнство у свій час було навіть союзником і опорою першому мусульман часів пророка. Але після успішної ісламізації Близького Сходу для християнського Аксум настав скрутний час. Намагаючись чинити опір натиску арабів-мусульман зі сходу і півночі, Аксум зазнавав поразки за поразкою. Нерідко порожнє місце призначалися олександрійським патріархом митрополита, що зазвичай сприймалося аксумітамі як один з важливих причин обрушуються на них нещасть. У Х ст. Аксум був зруйнований, а влада перейшла до династії, не сповідувати християнство (можливо, це були вихідці з числа ефіопських юдеїв-фалаша). Період Х - XII ст. майже не відображено у ефіопських хроніках, це був час занепаду Ефіопії. У XII в. християнська держава ефіопів відродилося, а з XIII ст. престол зайняла нова династія, яка претендувала на спорідненість із стародавніми правителями Аксум і називали себе Соломонової 363636]. Негус цієї династії управляли Ефіопією аж до недавнього часу.

Правителі нової династії в XIII в. почали енергійну боротьбу за відвойовані у християн ісламськими сусідами території. Ця боротьба в XVI ст. призвела до різкого зіткнення з восточноефіопскім султанатом Адалію, правитель якої Ахмад Грань (Шульга) оголосив християнської Ефіопії священну війну (джихад). Тільки завдяки допомозі португальців негус зумів здолати межі, але ослаблена війною Ефіопія зазнала в цей же час натиску з боку скотарів-гала, що заселили багато районів країни (щоправда, з часом вони були асимільовані і християнізоване).

Хоча Ефіопія завдяки ходу подій зуміла зберегти своє незалежне існування і навіть звільнитися в кінці XVI ст. від навязувати їй свою опіку католиків-португальців, країна політично стала слабшати, перетворюючись на арену міжусобиць впливових феодалів. Феодальні кліки зводили на престол недієздатних представників Соломонової династії і намагалися керувати країною від їх імені. Кожне з феодальних володінь являло собою напівавтономні князівство, правителі якого жили за рахунок ренти-податку з селян, які виконували до того ж численні повинності. Одним з найбільших феодалів-князів була церкву. Як і всюди в Африці, в Ефіопії було багато рабів. З середини XIX ст. Ефіопія виявилася обєктом посиленої уваги з боку європейських держав, що викликало зростання сил внутрішнього опору і дало поштовх посиленню центральної влади та до необхідних реформ, повязаних насамперед з імям негус Теодроса II. Хоча реформи через запеклого опору феодалів зазнали невдачі, вони все ж таки заклали основу посилення Ефіопії, що відіграло певну роль у подальших її долі.