Політична історія Індії в VI-XII ст

На півночі країни після Гуптів наприкінці VI ст. найбільшим впливом користувалася держава Гауда з центром в Бенгалії. Розширилася за рахунок завоювань в Орісса і Магадха, ця держава при енергійного правителя Шашанке намагалося підпорядкувати собі всю долину Гангу, але, зіткнувшись з опором з боку держави Стханешвара в районі Джамни, змушений був відступити, хоча і не відразу. Коли до влади в Стханешвара прийшов Харша, він підкорив собі всю північну частину Індії.

Держава Харшині проіснувала недовго - приблизно стільки само, скільки керував їм сам Харша (606-646), що зумів укріпити свою владу, особливо у підпорядковувався безпосередньо йому областях-намісництва (існували ще й васально-автономні князівства). Харша мав непогану на ті часи армію, щедро був покровителем буддизму (при ньому було відбудовано знаменитий монастир-університет у Наланда) і навіть намагався встановити звязки з далеким Китаєм. Однак ефемерність його держави наочно видно з зафіксованого в китайських хроніках епізоду. У 647 р., уже після смерті Харшині, до його столиці прибув китайський посол Ван Сюань-цэ. Вороже зустрінутий, цей далекий чужинець тверезо оцінив обстановку, зібрав у прігімалайскіх районах невелике військо з тибетців, непальців і, приєднавши нього до своїх супутників-китайців, зумів не тільки розбити армію наступника Харшині, але і забрав останнього до Китаю як полонений. Після цього держава Харшині розпалося 262626]. Почався тривалий період роздробленості та міжусобиць, ускладнений вельми радикальними змінами у політичній ситуації в Північній Індії.

Справа в тому, що ще на рубежі V-VI ст. в Північно-західну Індію хвиля за хвилею стали прибувати кочові і напівкочові племена білих гунів (ефталітів) і гурджаров (вплив Великого переселення народів), навала яких призвела свого часу до розпаду держави Гуптів. Осівши на значній території - в Сінді, Раджастану, Гуджарат, Мальві, - ці войовничі племена в ході складного процесу метисації з місцевим населенням і енергійної акультурації утворили нову етнополітичних спільність, касту раджпутів. Протягом VII-VIII ст. раджпутскіе князі в Гуджарат (назва від гурджаров) не лише зміцнили свої позиції і створили добре організоване військо, але й зуміли відбити нашестя арабів, які вимушені обмежитися лише завоюванням Сінда в 712 р. Домоглося цих успіхів гуджаратское держава Пратіхаров обєднало навколо себе практично всі раджпутскіе землі (Раджпутана, Мальва), потім зумів підкорити район Доабу (межиріччя Гангу і Джамни), центральні землі Північної Індії, колиска її цивілізації. У боротьбі за Доабу Пратіхари вели безперервні війни з іншим великим североіндійскім державою - князівством палового. Протягом VIII-IX ст. Доабу не раз переходив з рук в руки, поки держава палового з центром у Біхарі і Бенгалії НЕ змушений був поступитися.

Рубіж Х - XI ст. був відзначений новою хвилею вторгнення мусульман. Махмуд Газневід здійснив успішний похід на раджпутское держава Пратіхаров, пограбував більшу частину Північної Індії і забрав із собою чималі цінності. Результатом цієї навали були приєднання до Газневідскому султанату частині долини Інду і розпад держави Пратіхаров на дрібні раджпутскіе князівства, найзначніші з яких вели, як і помітно слабшає держава палового, війни з посилювався цей час державами Південної Індії.

Поступово індіанізіровавшійся південь Індії, особливо густо покритий джунглями Декан з його численними племенами, спочатку помітно відставав у своєму розвитку від північ. Однак у перші століття нашої ери тут вже виникло чимало державних самостійних утворень, частина яких швидкими темпами зміцнювалася і розросталася. Сформовані ще в III-IV ст. держави Паллавов і панди не тільки вели боротьбу між собою, але й успішно протистояли Гупта, потім Харшині. Виник в VII ст. у південній частині Махараштри князівство Чалукя початок енергійно тіснити Паллавов і рости за рахунок цієї держави. Саме Чалукя відбили спробу Харшині завоювати Декан. Але головна турбота посилилися правителів Паллавов і Чалукя, як і держав Північної Індії, зводилася до того, щоб утримати в покорі бунтівних князів, які прагнули при кожному зручному випадку відстояти свою незалежність. Це, природно, зумовлювало слабкість та нестабільність держав.

У середині VIII ст. один з таких бунтівних княжих родів - Раштракутів - зумів повалити правителів держави Чалукя, а через століття з невеликим князь з Чалукя відновив цю династію, хоча і ненадовго. У свою чергу Таміл князівство чолов наприкінці IX ст. розгромило держава Паллавов і захопив їхні землі, а в 910 р. та ж доля спіткала держава Пандев. В результаті виникла держава чолов, що обєднав під своєю владою майже весь Тамілнад. Посилилися Чоли вели активну боротьбу з Раштракутів, а після успішних воєн з північно-індійськими Палами (походи на Бенгалію та навіть до Бірми) держава чолов стало найсильнішим на півдні Індії. Під його пануванням виявилися навіть Цейлон і Мальдіви, а в залежності від нього - Чалукя і індонезійське держава Шрівіджайя, куди Чоли направили свій сильний військовий флот. На початку XII ст. Чоли практично контролювали всю Південну Індію, частково навіть потіснили раджпутів в Північній Індії, в Гуджарат. Проте вже наприкінці того ж століття держава чолов розпалася. У Таміліаде відновили свою владу князі з дому Пандев. Домоглися незалежності деякі князівства держави Чалукя. У Південній Індії знову міжусобна розгорілася запекла боротьба, що значною мірою полегшило завдання мусульманських завойовників, на що вторглися рубежі XII-XIII ст. до Північної Індії, де раджпутскіе князі не змогли організувати їм опір.