Колоніалізм і сучасні держави Сходу

Як відомо, результатом деколонізації стала поява на політичній карті світу понад півсотні нових самостійних держав і отримання справжньої політичної незалежності ще кількома десятками їх. Зовнішнім знаком і символом суверенітету цих країн стало їх членство в ООН. Заслуговує на увагу та обставина, що держави деколонізованного Сходу зазвичай знаходили суверенітет в межах віками складалися кордонів, хоча в ряді випадків (Індія, деякі арабські країни, Індонезія) ці межі перекроювалися або створювалися заново в залежності від національних, релігійних та інших причин. Велику роль грали при цьому і кордони колоній - в Африці саме вони визначали обриси знову виникали держав. У країнах залежних і тим більше слабко залежних, незалежних держави взагалі не виникали заново. Однак і вони, як правило, змінювали свій характер, і, зокрема, форму правління. Серед цих форм у XX ст. на Сході стали переважати республіканські, до того там зовсім невідомі. Що ж до тих політичних лідерів, які опинялися на чолі нових держав, особливо республік, то серед них практично абсолютно переважали ті, хто був вихований у руслі європейської політичної культури і найчастіше здобув освіту в будь-якій з країн Європи або в навчальному закладі європейського типу. І це теж був закономірний результат цілком визначеною і цілеспрямованої політики.

Якщо вести мову про колоніях, провідниками такої політики були колоніальні держави в особі їх адміністрації в цих колоніях. Англійці, французи, голландці, португальці, іспанці, бельгійці не тільки не перешкоджали, але всіляко сприяли процесу формування у своїх колоніях впливового шару європейськи освічених і відповідним чином підготовлених людей, переважно з числа вихідців з місцевих правлячих кіл, вищих верств. Саме з їх числа колоніальна адміністрація підбирала собі надійних помічників, провідників її політики. Що стосується країн залежних, то там теж складалася впливова еліта орієнтувалися на європейські цінності людей, переважно з числа високопоставлених верств суспільства. Там теж створювалися навчальні заклади європейського типу, які готували кадри майбутніх управителів, технічної та іншої інтелігенції.

Ця велика підготовча робота, що вів протягом багатьох десятиліть, а подекуди і століття-півтора, не могла не дати результатів. До моменту деколонізації проблема кадрів, здатних очолити нові самостійні держави і повести їх по європейському шляху, в основному вже не стояла. Виникало лише питання про вироблення політики, про організацію управління, характері влади, форми соціально-політичного устрою, нарешті, про вибір шляху розвитку. Всі ці питання були новими для традиційного Сходу, перш за який не мав жодних уявлень про подібні проблеми. Вихід їх на передній план - це і є в певному сенсі спадщина колоніалізму, тобто те нове, що виявило себе під його впливом і сприяло подоланню консервативної традиції.

Важливим моментом, спочатку характерним чи не для всіх держав Сходу після деколонізації або здобуття політичної незалежності, стало обмеження характерного для традиційної структури всесилля влади, типової для недавнього минулого абсолютної безкарності, свавілля адміністрації на місцях. Звичайно, не слід перебільшувати. Багато що залишилося від минулого, а з часом де-не-де і зміцнів, освоїло нові форми існування, адаптувалося до змін. Мова йде про корупцію і непотизму, бюрократизм і тяганини, сімейно-кланових і патронажно-клієнтних звязках, опорі на земляків-одноплемінників на шкоду всім іншим, та й багато іншого, аналогічному вже сказаного. Проте ступінь всесилля влади і свавілля на місцях була все-таки інший, не той, що колись, - навіть у тих нерідких випадках, коли молоді республіки з їх демократичними інститутами і процедурами заміщалися військовими диктатурами.

Важливим елементом політичної культури, найчастіше свідомо насаджуються колонізаторами або природно сприймають від Європи країнами, від залежали колоніалізму, стала практика багатопартійної боротьби, політичного плюралізму. На традиційному Сході щось в цьому роді завжди існувало, але там це виявляло себе у формі укритті закулісних або палацових інтриг і переворотів і хіба що зрідка брало вигляд скільки-небудь організованої опозиції, як то було за часів династії Мін в Китаї або в Кореї. В епоху колоніалізму, особливо в останній її період, все змінилося: держави Сходу не тільки познайомились з ідеєю багатопартійності і відкритої політичної боротьби, включаючи парламентські вибори, вільну пресу і гласність, та й багато інші демократичні свободи, але і по меншій мірі з XX ст ., а подекуди і раніше навчилися активно всім цим користуватися. Це не означає, що всі ці інститути, права, свободи та принципи європейської політичної культури заробили на Сході на повну силу: адже традиція тут ще досить сильна, включаючи і традицію сильної центральної влади. Але навіть у тих нерідких випадках, коли в тій чи іншій із сучасних країн Сходу демократичний режим на довгий час витіснявся звичним ладом однопартійної влади або зовсім безпартійною військової диктатури, ситуація виявлялася зовсім не безнадійної: трансформовані східні суспільства, вже знайомі з ідеєю багатопартійності і плюралізму в принципі, явно дорожили нею, вбачаючи саме в цьому надійну противагу всесилля диктату зверху. Найбільш тонко відчувала цю різницю молодь, найлегше адаптуються до нових умов життя (мається на увазі зміна у бік свободи) і тивні за все виражає свій протест, як те виявило себе в сра Передачі недавній час, на рубежі 80 - 90-х років і в Африці, і в Азії.

Зіграла свою роль на сучасному Сході і запозичена з Європи не без допомоги колонізаторів практика незалежного від влади судочинства. Нехай вона запозичувалися різними способами (в Індії її запровадили англійці, в Туреччину вона прийшла в ході радикальних реформ Ататюрка і т.п.), важливий сам принцип: європейський тип судочинства проник в багато країн Сходу, і це зіграло там чималу роль, хоча в багатьох випадках, особливо в ісламських країнах, паралельно продовжував існувати і традиційний суд. Разом з незалежністю суду проникла і в більшості випадків зайняла вагомі позиції за походженням європейська ідея поділу влади, необхідна в практиці республіканського правління, парламентської демократії. Чи не чужі багатьом країнам сучасного Сходу і запозичені з Європи ідея індивідуальних свобод, принцип громадянського суспільства, феномен правової держави - те, чого раніше ніде і ніколи на Сході не було, та й бути не могло. Все це, незалежно від механізму придбання (в колоніях насаджувалося; в залежних країнах сприймалося в ході реформ; реформи були характерними і для політично незалежних держав, наприклад, для тієї ж Японії, хоча тут свою роль зіграла американська військова окупація після другої світової війни), можна вважати на Сході спадщиною колоніалізму, тобто результатом цілеспрямованої. активної політики, вектором якої було запозичення еврокапіталістіческого стандарту.