Спадок колоніалізму і Схід

Неважко помітити, що основні елементи європейської (колоніальної) адміністрації і цивілізації і всієї політичної культури Сходу не тільки протистоять один одному, але й практично несумісні. З одного боку, ставка на матеріальний успіх індивіда, власника, громадянина, що володіє правовим захистом закону, обгороджений століттями виковує і спрямована проти сваволі влади бронею демократичних процедур, свобод, гласності, поділу влади. З іншого - звичні норми всесилля влади і безправя підданого, свавілля можновладців і німих окремої людини, включеного для виживання до складу різного роду соціальних корпорацій, внутрішньо теж організованих за принципом беззастережного підпорядкування молодших старшим. Поєднати одне до одного означало б спробу поєднати непоєднуване. Отже, мова повинна була йти не стільки про синтез старого і нового, свого і чужого, скільки про витіснення і заміщення одного іншим.

Але так буває тільки в теорії. Соціальна практика складніше, і вона в кінцевому рахунку зводиться саме до зєднання, нехай навіть до насильницького і неорганічно, зближення одного з іншим, щонайменше спочатку, на перших порах. Втім, подальше скріплення або органічне поєднання елементів, так само як і витіснення одних іншими, залежало вже від багатьох обставин, які були в різних країнах Сходу дуже різними і в свою чергу обумовлювалися безліччю факторів.

Індія, наприклад, з її стародавньою багатовіковою традицією релігійного плюралізму і ненасильницьких дій, з великою роллю в її життя громади та касти при порівняно обмежених функції держави виявилася досить сприятливим полігоном для насадження там елементів британської політичної практики і культури, включаючи Вестмінстерської парламентську традицію. Беручи до уваги тривалість правління англійців в Індії та цілеспрямованість політики британської колоніальної адміністрації, не доводиться дивуватися тому, що англійська парламентарному-демократична модель в Індії була сприйнята, а потім і закріплена, впроваджена в життя досить грунтовно. Втім, це далеко не означає, що весь механізм демократичної культури працює в Індії так, як у самій Англії. Досить звернути увагу на поведінку електорату, схильного підтримувати імя та особистість кандидата, але не його програму, аби зафіксувати суттєву різницю між цими країнами. Різниця стане ще більш очевидною, якщо взяти до уваги принцип організації в Індії політичних партій, фракцій і угруповань, багато хто з яких організовані за традиційним принципом вчорашніх соціальних корпорацій з їх підпорядкуванням і відданістю тісно і назавжди повязаних один з одним людей очолює їх лідерам. Втім, це характерно не тільки для порівняно ще відсталою Індії, але і для передової Японії.

Якщо це помітно в Японії та Індії, то що ж говорити про Африку?! Тут спаяність і взаємозалежність електорату сягають не тільки до соціальних корпораціям, а й прямо до племінних первісним звязків. Проте саме в Африці найбільш активно насаджуються європейські стандарти адміністрації і партійно-демократичної практики, причому через брак вагомої альтернативи (якщо не вважати за альтернативу первісно-племінні норми і неконтрольований свавілля влади) ці стандарти поступово зміцнюються, вживаються в тканину традиційної структури. Нові покоління все органічною адаптуються до них. Щоправда, далеко te все так гладко. Час від часу відбуваються перевороти, з дивовижною легкістю повертають структуру до вихідного рівня і часом відзначаються кровожерними тенденціями упивалися владою вождів і царів. Але що характерно: надто довго всевладний диктатор або повернутися на трон тиран не утримується. Політична грунт в Африці колиски, традицій інституціоналізованої і тим більш стійкою влади і сильного централізованого уряду, настільки типових для Азії, тут немає. І це сприяє відновленню демократичної норми, привнесеної колонізаторами. Правда, місцеві особливості зробили свій вплив на цю норму: не дивлячись на племінну плюралізм і навіть багато в чому завдяки саме йому багато хто з молодих африканських держав відійшли від практики спирається на звичні норми трібалізма багатопартійної боротьби, які розпилюють і без того слабкі сили політичних верхів, і віддали перевагу їй однопартійного режиму на досить широкій основі (організації на зразок народного фронту і т. п.) з пропорційним представництвом.

Між Індією, майже ідеально вписався в парламентську демократію по-англійськи, і Африкою з її відбувалася на ходу переробкою колоніальної спадщини в політично-правовій сфері маємо інші країни Сходу, будь то ісламські або буддійські. Где-то парламентські республіки приживаються лучше, где-то хуже. В одних країнах часті військові перевороти, інші майже вільні від них. Проте скрізь європейський стандарт коректується східною традицією. Власне, саме цього і слід було очікувати. Питання лише в тому, до чого в кінцевому рахунку зводиться коригування.

Здавалося б, з огляду на всі розглянуте вище, слід було очікувати, що спадщина колоніалізму чи вплив еврокапіталістіческіх стандартів так чи інакше повинні були потіснити, якщо навіть не підірвати традиційні позиції східного держави, з давніх-давен колишнього не просто всесильний, але всемогутнім. Держава, опинившись під контролем з боку суспільства, народу, збройного системою ретельно розроблених Заходом і активно впроваджених у країнах Сходу виборчих процедур, демократичних інститутів, прав і гарантій, повинно було не просто втратити свою колишню могутність і всевладдя, але піти на задній план, очистивши місце для суспільства, що усвідомив свої можливості, що став символом і прапором народу, суспільства європейського типу. Можна було очікувати, що саме до цього повинно було все звестися, нехай навіть не відразу і не по всіх пунктах, але все-таки в цьому напрямку, навіть незважаючи на опір традиції. Однак на практиці відбулося щось інше. Держави на сучасному Сході після його деколонізації і здобуття політичної незалежності аж ніяк не стали такими, які настільки типові для капіталістичної Європи. Вони виявилися чи не настільки ж всемогутніми, що і раніше, у всякому разі на ранньому етапі постколоніальної історії Сходу, тобто саме тоді, коли, здавалося б, повинні були активно почати працювати ті інститути, які відображали інтереси пробудити народ і відповідно послаблювали позиції всесильного традиційної держави. Більш того, у ряді випадків нові держави знайшли навіть додаткову міць. Чому ж це сталося?

Справа в тому, що на Сході була інша держава, ніж у Європі. Про це чимало вже сказано вище. На цьому будується вся концепція даної роботи. І якщо взяти до уваги ту обставину, що на Сході держава ніколи не було речником інтересів суспільства, а навпаки, висловлюючись марксистськими термінами, завжди було субєктом виробничих відносин (тобто не надбудовою, а елементом базису) і що відповідно виглядала вся традиційна структура , принципово в цьому плані відрізнялася від європейської, то не доводиться дивуватися з того, що запозичення найважливіших за своєю значимістю політично-правових стандартів європейського типу, що зіграло величезну роль у процесі трансформації традиційного Сходу, не привело до перетворення східного держави в європейське. Чи не призвело тому, що процеси, що відбувалися в економіці трансформувався Сходу, не лише суттєво відставали від трансформації у сфері політики або права (це особливо помітно на прикладі Тропічної Африки, де молоді держави від первісності робили стрибок у бік парламентської демократії), але і, еволюціонуючи , вимагали, як це не парадоксально, все більшої уваги з боку держави, все більшої участі його у системі трансформуються політичних, економічних і соціальних відносин. Как про те вже йшлося, держави постколоніального Сходу не тільки продовжували бути субєктами всіх цих відносин, але і як би це нарощували свою звичну для Сходу якість. Щоб більш докладно розібратися в причинах і обставинах, що супроводжували процес залучення молодих держав постколоніального Сходу в господарські проблеми, розглянемо це питання спеціально.