Модель третє, африканська

Для країн, обєднаних у рамках цієї моделі - а вони чисельно переважають, та й за кількістю населення, особливо з урахуванням темпів приросту, вагомі, - типові не стільки розвиток і тим більше стабільність, скільки відставання і криза. Саме тут сяють драматизму найбільш помітний і ситуація найменш перспективна. До країн цієї моделі належить переважна більшість африканських країн, деякі країни ісламського миру, зокрема Афганістану та Бангладеш, а також інші бідні країни Азії, як Лаос, Камбоджа, Бірма і т. п.

Хоча в переважній більшості цих країн еврокапіталістіческая структура має вагомі позиції в економіці, відстала, а то й полупервобитная периферія тут багато більш значима і практично задає тон. У прямому сенсі слова стосовно до країн цієї меделі теж можна говорити про симбіозі, бо співіснування сучасного та традиційного секторів очевидне. Але якщо в країнах другої моделі симбіоз як феномен супроводжується внутрішньою стійкістю і явною позитивною динамікою в бік зміцнення економічної бази і навіть розвитку у напрямку до майбутнього синтезу, то в країнах третього моделі положення інше. Лише деякі з них з часом і при сприятливому збігу обставин мають шанси пересунутися до лав країн другої моделі, тобто домогтися якоїсь внутрішньої стійкості і самозабезпечення. Для більшості ж бачиться доля незавидний, у всякому разі в найближчій перспективі. Країни африканської моделі здебільшого приречені на відставання, причому розрив між ними та розвиненими країнами довго ще, мабуть, буде тільки зростати.

Причини цього очевидні: тут і низький вихідний рівень розвитку, відсутність або слабкість наявного релігіозноцівілізаціонного фундаменту, і убогість природних ресурсів принаймні таких, які, як нафта, могли б легко приносити дохід. Мабуть, слід взяти до уваги і деякі інші фактори, що зіграли свою негативну роль. Але сказаного цілком достатньо, щоб зясувати ситуацію: перед нами феномен некомпенсовані існування, нездатності до самозабезпечення або, у ряді випадків, феномен полупервобитного комплексу, здатного гарантувати існування на полупервобитном рівні. Мова, зрозуміло, не стільки про рівень цивілізованості (у ряді країн, будь то Бангладеш або Бірма, цей рівень досить високий), скільки про рівень існування, рівні споживання.

Важливо врахувати й ще одна обставина. Там, де такий рівень звичний і де феномен споживацтва не дуже відомий, як в Афганістані, економічні проблеми не дуже гострі - незважаючи навіть на внутрішні міжусобиці. Гірше йде справа там, де демонстраційний ефект, тобто повязане з законами капіталістичного ринку енергійне стимулювання споживання, досяг значних розмірів при неможливості забезпечити населення тими товарами, які у великій кількості на ринку і які воно хотіло б мати. Драматичний розрив між бажаним і можливим народжує ефект утриманства, природне прагнення споживати, не виробляючи еквівалента. Частково такий розрив покривається за рахунок кредитів, але заборгованість при цьому зростає загрозливими темпами, що рано чи пізно призводить до припинення кредитів і до ще більш драматичному невідповідності між пропозицією вільного ринку і можливостей населення.

Якщо взяти до уваги, що саме в найбільш відсталих країнах чи не найвищий темп приросту населення, про що вже згадувалося, то ситуація стане ще більш напруженою і ще менш обнадійлива. Відсталість і злидні загрозливими темпами не тільки відтворюються, але й збільшуються абсолютно; те й інше тут явно йде з-під контролю і виходить за все розумно прийнятні межі. І хоча природні катаклізми (засухи і супутній їм масового голоду) нерідко забирають мільйони життів, абсолютне зростання бідності й убогості, особливо в Африці, триває. І це проблема проблем, причому не тільки для Африки, але й для всього світу.

Єдиний вихід - масована цілеспрямована політика, яка має на меті штучне форсування розвитку з прицілом на поступове втягування в економіку ринкового сектора все більшої кількості поки що мало придатного для цього місцевого населення. Потрібно створювати робочі місця, вести роботу з соціо-психологічні перебудові масової свідомості. Тому й іншому сприяють великі міста, кількість і розміри яких, зокрема в Африці, швидко збільшуються. І це дещо обнадіює. Але чи не занадто: потрібні довгі десятиліття цілеспрямованих і дорогих зусиль для досягнення хоч скільки-небудь помітних позитивних результатів. Очевидно, рано чи пізно необхідність таких зусиль для загального блага буде усвідомлена у світі. Не можна сказати, що зараз на це мало звертають уваги. Існує чимало досліджень, автори яких пропонують свої рекомендації. Створено безліч фондів і програм під егідою ООН, її спеціалізованих установ або інших організацій, що ставлять собі за мету сприяти розвитку відсталих країн, перш за все африканських. Ставиться питання про фінансування такого роду програм за рахунок передбачуваного - і був тепер реальним у світі намітився нині прогресу в галузі міжнародних відносин - скорочення витрат на військові цілі з спрямуванням частини їх у фонд допомоги відсталим країнам.

Мабуть, де-не-що для власного порятунку можуть зробити і самі відсталі країни, особливо багаті природними ресурсами. Регіональні проекти, будь-які форми міжнаціональної і міждержавної інтеграції можуть принести певну користь, концентруючи зусилля на найвигідніших та результативних напрямках розвитку. Але, навіть з огляду на такого роду можливості, слід усвідомлювати, що проблема кризи розвитку і навіть просто виживання населення більшості країн африканської моделі залишається поки що дуже гострою.