Основні моделі та перспективи розвитку

Не всі країни сучасного Сходу вписуються в вичленовування основні три моделі. Частина їх перебуває ніби поза ними. Це стосується, в першу чергу, до таких країн, як Китай і Вєтнам, енергійно приступив до переробці структури, а також до таких, як КНДР, де все це ще попереду. Що слід сказати про особливості розвитку згаданих країн у світлі закономірностей, виявлених при аналізі основних моделей?

Формально керівництво КНР (та й Вєтнаму) весь час підкреслює, що орієнтується на будівництво соціалізму. Однак насправді мова йде про істотної ролі соціальних гарантій і про обмеженість функцій ринку та приватної власності, що традиційно контролює східна держава. Якщо це так, то КНР скоро може стати в ряд з країнами другої моделі і бути ще одним варіантом розвитку в рамках цієї моделі. Втім, деякі ознаки динаміки Китаю дають підставу зробити висновок, що в майбутньому він не буде занадто строго дотримуватися принципу централізованого контролю над ринком і приватною власністю. Якщо ж врахувати, що підприємства колективної власності в Китаї цілком гармонійно можуть стати чимсь на зразок звичайних фірм з юридичною особою і правом незалежного від контролю поведінки на вільному ринку, і взяти до уваги, що в цьому ж напрямку еволюціонують нині, і багато державні підприємства, то цілком можна припустити, що Китай як країна далекосхідної цивілізації зуміє досягти в майбутньому успіхів, порівнянних з тими країнами, що нині входять до групи першої моделі. Словом, майбутнє покаже, як повернуться в цьому сенсі події. Поки ж, з огляду на описані варіанти і особливо що стоять аутсайдерів, ми маємо право сформулювати якийсь генеральний висновок.

Схід у наші дні складається з трьох основних груп країн, що розвиваються в рамках відмінних один від одного моделей. Перші два з них - японська модель гармонійного синтезу та індійська модель симбіозу - життєздатні і постійної допомоги ззовні не потребують. Більше того, частина з них сама здатна надати допомогу іншим і робить це (маються на увазі Японія і нафтовидобувні країни). Третя група країн, яка розвивається за африканської моделі і тяжіє до традиції в її найбільш відсталою, найчастіше полупервобитной модифікації, явно нежиттєздатна. В кращому з її варіантів розвиток за цією моделлю веде до стагнації, в гіршому - до кризи та катастроф. Ця група країн не може жити без чужої допомоги в самому елементарному сенсі слова: країни Африки, хай навіть не все, просто не в змозі себе прогодувати. Це ж стосується і деяких найбіднішим країнам Азії.

Допомога, як згадувалося, виявляється. Але проблема залишається і загострюється з кожним роком з-за демографічного зростання, наростання заборгованості, відсутності стратегії розвитку. Що можна зробити в цій ситуації? Мабуть, зовсім не обовязково бідним країнам третього моделі напружувати всі сили і прагнути до розвитку по першій моделі. Це неможливо, та й не потрібно. Необхідно знайти якийсь інший шлях, накреслити обриси іншого розвитку. Це стосується також і тих країн, що розвиваються в рамках другої моделі, де більшість населення як і раніше перебуває в рамках традиційної структури. Якщо приплюсувати ця більшість (а в Індії воно багаторазово перевищує що орієнтується на вільний ринок меншість) до населення країн африканської моделі, то в підсумку - навіть виключивши Китай - ми отримаємо колосальну цифру, яка буде набагато більше (мабуть, у кілька разів) тієї кількості населення світу, що живе в умовах ринкової структури і так чи інакше причетний до благ економічного прогресу. У Китаї співвідношення приблизно те ж саме, хоча там більш активно йде процес залучення до сучасного ринку всього селянства.

Не претендуючи на точність підрахунків, хотілося б звернути увагу, з точки зору перспектив розвитку, на головне: у країнах друге і третє ^ моделі, включаючи Китай, живе більшість населення світу, яке поки що не порушено благами сучасної економіки або стикнувся з ними в дуже незначною мірою. Це означає, що пошуки нової стратегії розвитку повинні вилитися в якийсь загальний глобальний принцип.

У чому може бути сутність такого принципу? Перш за все в обмеженій ролі ринку і сучасної економіки і в орієнтації того і іншого на оптимізацію сільського господарства, здатного забезпечити гарантоване існування населення. У мобілізації всіх можливостей - під егідою власних держав, міжнародних організацій, країн-донорів і т. п. - для підвищення врожайності полів і для боротьби з природними аномаліями (засухи, повені і т. п.). Чи можна ставити завдання досягти більшого? Навряд чи, особливо якщо взяти до уваги екологічний стан планети і врахувати, що промисловий розвиток спричиняє за собою гори відходів, сміття, шкідливих викидів (їх і зараз, коли промислово розвинена лише невелика частина світу, припадає в середньому 20 т на кожну людину на рік ), переробка яких у більш глобальних масштабах поки просто не під силу людству. Можна нагадати також і про проблему чистої води та чистого повітря, про зведення лісів, про парниковий ефект з погрозою серйозних несприятливих кліматичних змін, про загрозливо зростаючою озоном дірі на полюсах, та й багато про що інше в тому ж плані. Сказане означає, що стратегія розвитку (вона ж - стратегія допомоги відсталим країнам і нездатною забезпечити себе частини населення) не может и не повинна виходити з того, щоб всіляко підтягувати країни третьої групи до рівня друга, а другий - до першої. Мабуть, набагато доцільніше виходити з ситуації, що вже різниці в рівнях, тим більше, що змінити щось у цьому сенсі досить складно, якщо взагалі можливо, і ставити перед собою тільки здійсненні завдання, головна з яких - забезпечити життєвий мінімум для самих відсталих, маючи при цьому на увазі демографічний зростання саме в цих країнах. Може бути, частиною стратегії розвитку має стати регулювання народжуваності у відсталих країнах, хоча практика свідчить, що досягти цього дуже важко.