Економічний розвиток Ірану в 60-70-і роки

Закон, що вступив в 1955 р. у так званий Багдадський пакт і тим твердо визначив свої зовнішньополітичні позиції Іран охоче відкрив двері для іноземного капіталу, для інвестицій. Вже в 1958 р. в країні активно діяло близько тисячі іноземних компаній і фірм з багатомільярдним річним оборотом. Різко зросла і національне промислове будівництво, в основному за рахунок казни, що вело до швидкого збільшення державного боргу Ірану (в 1959 р. - близько 27 млн. ріалів). І нарешті, з усією гостротою перед економічно країною, що розвивається постало питання про систему аграрних відносин, що тягне господарство країни в минуле, тобто питання про аграрну реформу.

Спочатку це був закон 1960 про обмеження земельної власності (максимум - 800 га богарних і 40 га зрошуваної землі; інше викуповується скарбницею і лунає селянам на умовах виплати з розстрочкою на 15 років). Потім - закон 1962 р., урізував земельний максимум до 400 га, знову-таки з викупом надлишків скарбницею і роздачею земель нужденним на умовах виплати з розстрочкою. І нарешті, рішуча серія реформ 1963 р., за умовами якої максимум (500 га) був збережений лише для тих господарств, де застосовувалися сучасна техніка та найману працю (тобто для господарств фермерсько-капіталістичного типу), тоді як для всіх інших , залежно від району і місцевих умов, - від 20 до 100 га. Крім того, реформа передбачала створення селянських кооперативів типу акціонерних товариств, націоналізацію лісів, а також розпродаж (приватизацію) державних промислових підприємств для фінансування земельної реформи.

Здійснення земельної реформи зайняло близько десятиліття і виявилося справою досить складним і вкрай болючим для країни. І справа зовсім не в тому, що перетворення були недостатньо радикальними. Швидше навпаки, занадто радикальними для недостатньо підготовленого до них селянства з його традиційними установками і стереотипами звичного мислення, століттями виховується в руслі жорсткого шиїтського ісламу. В усякому разі, відверта ставка на швидкий розвиток капіталістичних методів господарювання в іранської селі виявилася явно передчасною. Старі методи господарства руйнувалися багато швидше, ніж формувалися і давали скільки-небудь позитивні результати нові. Підсумком були не стільки навіть незадовільні темпи зростання сільськогосподарського виробництва (за 15 років, з 1960 по 1975 р., виробництво пшениці зросла більш ніж у півтора рази), скільки незадоволення самих виробників, далеко не всі з яких зуміли швидко пристосуватися до радикально змінюються обставини. При цьому в міру проведення реформи, число не вписалися в неї пауперізованних селян все зростала. За деякими даними, за 60-70-і роки до 41% сільського населення - його найбідніша, жебрачка, непристосована частина - вимушено було покинути село і в пошуках заробітку переселитися до міста. Не дивно, що реформи були зустрінуті в Ірані з несхвалення, як природно і те, що рух проти шаха й проведених їм реформ було очолений шиїтським духовенством, що бачили в нововведення насамперед відступництво від ісламу й капітуляцію перед ворожим традиції західнокапіталістичній чином існування. Як відомо, саме в 1964 р. і саме за активну участь у народних рухах проти реформи і був висланий шахом з Ірану аятолла Хомейні, що став з тих пір його лютим ворогом і в той же час символом опору шахського режиму.

Слід зауважити, що аналогічним чином розвивалися події і в іранському місті, в промисловості і торгівлі, у сфері культури. Почався рух за так звану «білу революцію», тобто за радикальні перетворення капіталістичного типу і прискорену модернізацію країни зверху, зусиллями влади і за рахунок рішучих реформ, шах знову ж таки явно недооцінив ситуацію в країні. Можна зрозуміти його прагнення прискореними темпами розвивати країну, тим більше, що нафтові доходи Ірану з кожним роком все росли і за їх рахунок порівняно безболісно форсувалися економічна трансформація, будувалися промислові підприємства, створювалася розвинена інфраструктура. Щорічно обсяг промислової продукції збільшувався на 10-15%. Виникали сучасні галузі промислового виробництва. Стимулювати створення і зміцнення приватновласницької сектора в іранській економіці. Вживалися заходи з залучення в цю економіку промислових робітників за рахунок розпродажу їм акцій державних і приватних підприємств. Одночасно формувалася велика мережа шкіл та вищих учбових закладів, створювалися умови для залучення в суспільне життя жінок, енергійно розвивалися сучасне охорона здоровя, культура і т. п.

Словом, якщо оцінювати обєктивно, робилося багато для розвитку країни. Закладалися основи для її модернізації. У принципі подібні заходи могли принести і часто приносили позитивні результати, як це помітно на прикладі багатьох сусідніх з Іраном країн, що живуть на доходи від нафти, наприклад країн Аравійського півострова. Але нещастя Ірану було в тому, що темпи перетворень виявилися надто швидкими, реформи недостатньо продуманими, а опір шахові дуже сильним. Тут важливо зауважити, що духівництво шиїтів, на відміну від суннітського, була в основному в опозиції до влади, яку воно не вважало сакрально санкціонованої (якщо в сунітських ісламських країнах правитель - халіф, емір, султан - вважався не лише політичною а й духовно - релігійним главою країни і народу, то у шиїтів духовнорелігіозним вождем вважався «прихований імам», тоді як шах був лише тимчасовим, до повернення імама, керівником країн). Говорили як би від імені справжнього правителя Ірану, «прихованого імама», вожді шиїтів на чолі з аятолла не лише не схвалювали радикальних реформ шаха, але бачили в них реальну загрозу ісламської нормі, звичним традиціям. У цьому аятолли знаходили глибоке розуміння чи не у всього народу - як селян, так і городян.

Іран в певному сенсі може розглядатися як виокремлення в найбільш чистому вигляді еталона, що на прикладі якого можна побачити протистояння традиції і модернізації, звичних принципів «свого» і силою навязуваних норм «чужого». Якщо в інших країнах ісламу це протистояння брало форми тривалої боротьби різних сил у парламенті і суспільного життя, якщо там, як, приміром, в Індії або в Туреччині, це протистояння розвивалося протягом життя декількох поколінь і, будучи розтягнутим у часі, виявлялося не настільки деструктивним, то в Ірані все було не так. З одного боку - войовничий шиїзм, набагато жорсткіше, ніж сунітські богослови, що протистояли світської влади і відповідному модусу поведінки. З іншого - в силу обставин швидкі, що протікали на очах життя одного покоління радикальні економічні перетворення, вибівшіе за 10-20 років зі звичної колії століттями налагодженої життя десятки мільйонів людей, які змушені пристосовуватися до змін в житті країни і не готових до цих, змін. Нарешті, багатовікові традиції народних масових рухів, якими Іран (що, втім, і Китай) відрізнявся від багатьох інших країн Сходу.

Всі ці, так само як і багато інших чинників злилися воєдино і вилилися у формі іранської революції кінця 70-х років. Про цю революції та її значення докладніше піде мова в наступній частині роботи. Але поки що варто відзначити, що при всій своїй унікальності для революційного XX ст. вона все ж була певною мірою типовою. В усякому разі, вона дозволила краще зрозуміти принципи масових рухів минулого, нерідко трактували надто прямолінійно і ідеалізований. Звичайно, було важко очікувати революцію такого типу після удаваного пробудження країни на початку століття. Але якщо припустити, що сам факт пробудження був переоцінений або прийняти до уваги механізм опору традиційного суспільства, то в самій революції, тобто в тій формі, яку вона прийняла, не виявиться нічого незвичайного: іранська революція типова для аналогічних рухів у всіх традиційних товариства, суть яких зазвичай зводилася до прагнення повсталих поновити порушені звичні умови існування, повернутися до традиційних норм, зберегти статус-кво. Незвично тут лише те, що революція (чи масовий народний рух) такого масштабу і характеру виявилася реалією кінця XX ст., Коли багато чого у світі, у тому числі і на традиційному Сході, змінилося, коли Схід в цілому, здавалося б, змирився з чинити йому майбутнім і активно прагнув до розвитку і модернізації. Власне, саме до цього зводиться загадка феномена іранської революції.