Марксистсько-соціалістичний режим на Сході

Офіційна марксистська історіографія - і в цьому з нею цілком можна погодитися - справді марксистсько-соціалістичними вважала лише кілька неєвропейських країн: Китай, Північну Корею, Вєтнам, Кубу. Особливий статус у Монголії. Іноді із застереженнями до цього числа включалися такі країни, як Лаос, Камбоджа, з ще більшими застереженнями - Ангола, Ефіопія, Нікарагуа. Решта країн з марксистсько-соціалістичними режимами зазвичай ставилися до розряду країн «соціалістичної орієнтації» - категорія вельми розпливчасте, про що мова попереду. Звернемо насамперед увагу на три основні з названих країн, про які спеціально вже йшла мова і які можуть вважатися уособленням марксистсько-соціалістичного режиму в країнах сучасного Сходу. У чому їх шлях схожий з радянським і в чому від нього відмінний?

Насамперед сформулюємо специфіку російського шляху. Росія була першою, причому експеримент тут затягнувся майже на три чверті століття, тобто захопив термін життя декількох поколінь. Синдром ворожого оточення і агресивність режиму викликали до життя в нашій країні потворну економіку, що працює майже виключно на війну. Світ не знає нічого подібного радянському ВПК: своїми щупальцями він попався до пастки всю країну, забравши собі все найцінніше в ній. Останні десятиліття при настільки потворною економіці країна виживала тільки за рахунок нафтодоларів, поки не зникли і вони. Нарешті, у світі немає нічого схожого на наше сільське господарство з його кріпосницької системою колгоспів, яка довела російське село до розорення і обезлюднення, а всю багату природу Росії - та й не тільки власне Росії - до трагічного руйнування, екологічної катастрофи. Суттєво зауважити, що всі наведені риси, ознаки та особливості нашого шляху слід сприймати не окремо, але саме в комплексі. Подібного не було більше ні в одній з країн Сходу, що вибрали наш шлях.

У всіх них експеримент був порівняно недовгий, у межах тридцяти-сорока років, якщо рахувати до початку радикальних реформ (хіба що в КНДР він затягнувся трохи довше). Ні в однієї з них не було синдрому ворожого оточення, при всьому тому, що країни, про які йде мова, вели реальні війни і, якщо мати на увазі Китай та Корею, до цих пір активно протистоять своїм успішнішим некомуністичним південних частинах. При всіх непропорційно великих витратах на війну і мілітаризацію суспільства в жодної з них немає ВПК, хоч віддалено можна порівняти з нашим, навіть з урахуванням масштабів країни. Але найголовніше - у всіх них збереглося селянське населення. Над ним знущалися, його мучили експериментами, але воно все ж вижила. І варто було в Китаї або у Вєтнамі розпочинати ринкові реформи, як селяни першими зрозуміли, що від них вимагають, і енергійно взялися за виробництво і ринковий обмін, що й дозволило реформам швидко набрати силу і дати результати.

Все перераховане, що відрізняє марксистсько-соціалістичні режими в країнах Сходу від радянського, говорить про одне: їм легше було реформувати марксистські режими і, вийшовши з глухого кута, повернутися до початкового стартовому рубежу. Однак на цьому різниця кінчається. Решта - в спільності доль. Як і СРСР, всі перераховані країни (в тому числі Куба, із застереженнями Ангола і Ефіопія, Лаос і Камбоджа) випробували на собі, що таке структура без приватної власності і вільного ринку, що заміщуються жорстким тоталітарним режимом з гіпертрофованою економічної та редістрібутівной функцією, з жорсткої соціальної дисципліною і суворими репресіями за найменше відхилення від строго сформульованої норми. Як і в СРСР, у них після першого повязаних з вірою та ентузіазмом успіхів у будівництві нового життя - до того ж за допомогою СРСР - виникло природне розчарування в досягнутих результатах і різко впали продуктивність праці, результативність економічного розвитку. Скрізь розвинулася бюрократична адміністрація, більшою чи меншою мірою тіньова економіка, заснована на чорному ринку і корупції влади. Люди поступово переставали добре працювати і робити якісні вироби. У Китаї, наприклад, незабаром після реформ 1978 р. в друку почали лунати скарги на те, що за роки експериментів люди розучилися добре працювати і що молодому поколінню слід вчитися якісної праці заново.

Словом, всі вади, іманентні системі, яка стоїть на тотальне одержавлення економіки і самої людини, виявили себе у повній мірі в кожній з країн Сходу, де був встановлений марксистсько-соціалістичний режим. Зрозуміло, у кожної з країн були своя доля, свої особливості. Але всі вони, включаючи Кубу і КНДР, які поки ще з останніх сил намагаються стояти на своєму, пройшли один і той же схожий з радянським шлях. У всіх них початкові ентузіазм і віра, що супроводжувалися репресіями і тваринним страхом, деякий час давали певний ефект. Потім настав період сумнівів, невпевненості, втрати ентузіазму і, як результат, економічних труднощів, що переростають у важку кризу. Спроби половинчастих реформ, як правило, лише посилювали положення, як і нові ризиковані експерименти типу маоцзедуновскіх в Китаї. Як і раніше придушувалися приватна власність і чорний ринок, причому в окремих випадках, як на Кубі і КНДР, вельми рішуче. Словом, при всіх істотних відмінностей у конкретику кожен марксистсько-соціалістичний режим за кілька десятиліть свого існування випробував на собі одні й ті ж внутрішні пороки утопічною доктрини, яку він намагався втілити в реальність. Кожен пройшов свій хресний шлях і опинився в результаті в стані болісної стагнації, якщо не явного гниття.

Переваги в порівнянні з СРСР, про які говорилося вище, дозволили марксястско-соціалістичним режимам Сходу, хоча і не всім, знайти вихід з глухого кута в радикальних реформах, корінним чином міняли внутрішню структуру і де-факто кінчати з марксистської утопією. Такого роду реформи в Китаї почалися після смерті Мао, в 1978 р.; у Вєтнамі - пізніше, у 80-х. Сьогодні вони проводяться також і в багатьох інших країнах, жорстко або не дуже жорстко які йшли по шляху марксистського експерименту. Реформи всюди йдуть досить успішно, причому їх успіху сприяє передусім та обставина, що втомилися від експериментів люди ще не забули стару, до соціалістичних експериментів життя, нехай навіть в умовах по-східному контрольованого ринку. Цей-то ринок і відновлюється в країнах, про які йде мова, в першу чергу.

Іншими словами, все марксистські режими зробили з глухого кута, в якому вони опинилися, крок назад. Цей крок і дозволив їм знайти твердий грунт під ногами і почати рух вперед, але тепер уже по принципово іншому, капіталістичному шляху. Звичайно, вголос про це воліють не говорити: публічну відмову від доктрини означав би вимушений відхід керівництва від влади з загрозою для доль багатьох тисяч, а то й мільйонів завзятих адміністраторів і тим більше ідеологів, ревно цю доктрину реалізовували. Однак сам факт, що лідери збанкрутілого режиму зберігають свою владу і навіть продовжують розмірковувати про марксистському соціалізмі, означає, що радикальні реформи у відповідних країнах йдуть порівняно легко і безболісно - на відміну від того, що було в СРСР.

Узагальнюючи ситуацію, можна зробити висновок, що марксістскосоціалістіческіе режими на Сході в силу ряду причин не зіграли тут тієї фатальної ролі, що аналогічний режим зіграв у Росії. Невідомо, як складуться справа з тими країнами, які не пішли шляхом рятівних реформ. Затягування з цим явно буде сприяти більш болючого для країни виходу з глухого кута. Але щодо КНДР можна прогнозувати, що швидше за все її чекає доля НДР, - і це трохи обнадіює, бо в будь-якому випадку рятує положення. Одне безперечно: навіть не приніс незворотного збитку страшний соціальний експеримент згубний для кожної втягнутою в нього країни. Роки, які пішли на нього, - це втрачені роки, не кажучи вже про знищених людей, спотворених долях, скалічених соціо-психологічні стереотипи. Звичайно, можна козиряти деякими індустріальними досягненнями. Але погодимося, що на переконливому тлі аналогічних і багато більш істотних досягнень південних частин тих самих країн, про які йде мова (насамперед маються на увазі Тайвань та Південна Корея), ці козирі виявляються безнадійно битими. Банкрутство марксистських режимів очевидно.

Сказане означає, що внутрішні вади системи, що відповідають букві і духу доктрини (перш за все відмову від приватної власності, вільного ринку, буржуазної демократії, захисту прав і свобод індивіда зі ставкою на силу знеособленого колективу, не кажучи вже про культ одного класу і його диктатури) , не є випадковий результат, якесь відхилення від марксистської істини. Це важливо підкреслити, бо у доктрини в багатьох країнах все ще є прихильники, схильні списувати її невдачі на бездарне втілення які відхилення від нормативного еталона. Небезпечна помилка! Щоб розвіяти його, варто спеціально звернути увагу на ту групу країн Сходу, де був відкритий в силу ряду причин широкий простір для пошуків і варіантів і де не слідували сліпо радянському або китайському еталону, але, беручи радянську, китайську і будь-яку іншу допомогу, намагалися творчо , по-своєму використати ті переваги марксистської доктрини, які всім її прихильникам представляються саме її перевагами (одержавлення економіки, колективізм праці та побуту, високий рівень соціальних гарантій аж до соціального утриманства і т. п.). Мова піде про численної групи країн так званої «соціалістичної орієнтації».