Консервативна стабільність

Для неєвропейських, і зокрема, Стародавнього структур з характерним для них другорядним і підлеглим становищем приватного власника і всесиллям держави, пануванням апарата влади головним було прагнення до внутрішньої стійкості і явно негативне ставлення до будь-яких змін і нововведень. Це й зрозуміло: нові сили та тенденції погрожували цілком очевидно нормального існування сталої структури, підривали ефективність традиційної політичної адміністрації. Звичайно, приватизація та повязані з нею ринок, система товарно-грошових відносин пожвавили економіку ранніх східних товариств, створили певну перспективу, без якої східні держави і суспільства не змогли б зробити необхідного кроку для їх поступального розвитку, для виникнення на основі ранніх держав і суспільств більше розвинених, для створення імперій. Але при всьому тому безсумнівно одне: ринкова економіка була чимось на зразок випущеного джина з пляшки. З нею слід було пильнувати. Вона загрожувала підривом усталених норм консервативної стабільності, але ж саме стабільність є найбільшою гарантією існування традиційних східних структур. Не дивно тому, що скрізь, де товарно-грошові ринкові відносини і приватновласницька активність набували помітні розміри і починали активно впливати на суспільство, держава рано чи пізно втручався в ситуацію, що склалася і рішучими адміністративними заходами змінювало її на свою користь. Заходи, про які йдеться, могли бути дуже різними, від включення в текст законів Хаммурапі групи статей, що обмежують продаж земельних наділів воїнами, до широкомасштабної кампанії Шан Яна проти користолюбців. Але суть їх завжди і скрізь на Сході була одна: приватний власник повинен перебувати під суворим контролем владі, аби структура в цілому залишалася стабільною консервативно.

Консерватизм такого роду структури не означав повного неприйняття будь-яких новацій. Ті з них, які не становили загрози для неї, після їх апробації адаптувалися, причому за їх рахунок структура ставала більш гнучкою і життєздатною. Але рішуче відміталися як раз такі нововведення, які могли бути на користь власника, тобто саме ті, що рухали вперед європейську історію,. У першу чергу це стосувалося всіх тих інституцій, які могли б сприяти зміцненню статусу власника, вироблення системи його гарантій правових, яких-небудь демократичних процедур і т. п. Адже вони не випадково не зявилися поза Європою: їх не було там саме тому, що їм не було там місця та їх відкидала структура, яка бачила в них, і абсолютно справедливо, загрозу для себе, для своєї стабільності. Консервативна традиція у всіх східних суспільствах згодом стала природною і вельми ефективною альтернативою європейської динаміці, заснованої на новацій. На Сході історичний процес - як і взагалі ставлення до часу - не сприймався як лінійного, а консервативна стабільність реально перетворила його в циклічний.

Як же виглядає типовий для Сходу цикл? У самому загальному вигляді, включаючи і Індію, хоча вона заслуговує певної застереження, можна сказати, що в основі циклу лежить примат централізованої держави. Поки держава сильна, все протистоять йому тенденції ослаблені і не можуть створити загрозу структурі. Але добре відомо, що фортеця централізованої влади не буває постійною і довготривалою. Рано чи пізно, з тих чи інших причин центральна влада занепадає. Починається більш-менш тривалий перехідний період, що найчастіше відзначений гострими соціальними і економічними кризами, політичною нестабільністю і в кінцевому рахунку децентралізацією. Все це, разом узяте, веде до дестабілізації структури. Який же характер впливу на структуру її дестабілізуючих чинників? Чи можуть вони призвести до її зламу, до радикальної трансформації з подальшим виникненням чогось принципово нового?

Ні в якому разі. Як показує аналіз історичного процесу, що про окремі прояви якого вже згадувалося (це особливо помітно на прикладі Єгипту або Китаю, але простежується також і в Індії, в Західній Азії, тобто практично скрізь), від політики децентралізації виграють лише регіональні правителі, які здобувають автономію, а то й незалежність і у разі тривалості перехідного періоду перетворюються через ряд поколінь у фактично самостійних питомих аристократів, часом в власників за типом феодальних вотчин. Ця тенденція до феодально-питомою сепаратизму, однак, при всій своїй дестабілізуючим впливі на макроструктури в цілому не привносить у неї принципово нічого нового. Швидше це щось на зразок кроки назад: сама структура і усі властиві їй стосунки залишаються незмінними, змінюються лише масштаби.

Звичайно, це не означає, що в надрах дрібніших утворень не можуть протікати серйозні внутрішні процеси, принципово влекшіе за собою деякі суттєві зміни, як то було, зокрема, в чжоуском Китаї. Але ж такі ж процеси і з тим же кінцевим результатом могли протікати і реально протікали і в періоди активної централізованої адміністрації в рамках великих політичних спільнот (мова йде в першу чергу про процес приватизації). Іншими словами, політична децентралізація, як і феодалізація, сама з себе в умовах східних товариств не народжує нових соціальних тенденцій, так що дестабілізація в цьому випадку зводиться лише до політичного послаблення, до розвалу держави на частини. Рано чи пізно децентралізація долається за рахунок дії доцентрових факторів, і на зміну феодальним князівствам або децентралізованих регіональним обєднанням типу номів знову приходить ефективна центральна влада, яку очолює або один з посилилися регіональних вождів, або щасливий завойовник (зрідка, як у Китаї, це міг бути і ватажок селянського повстання).

Соціальний і економічну кризи, що протікали в рамках циклу, могли б, здавалося, вести до більш серйозної внутрішньої стабілізації, особливо тоді, коли процес приватизації вже завершився і приватний зайняв власник у структурі своє міцне, нехай і контрольоване владою місце. Проте на практиці нічого подібного ніколи не відбувалося. Чому ж?

Справа в тому, що, викликаючи дестабілізацію або сприяючи їй (зростання частнозавісімих скорочує доходи казни і веде до посилення свавілля недоотримали платня чиновників на місцях; звідси погіршення становища виробників, втеча і опір їх), приватновласницьких сектор економіки при цьому сам опиняється в дуже невигідному для себе становищі: в обстановці децентралізації і неефективною адміністрації відпадають останні адміністративні гарантії, а багатого власника в першу чергу грабують які пішли у зграї розорені бідняки й волоцюги. Природно, що в таких умовах не доводиться говорити про нових тенденції в соціально-економічному розвитку. Як це не парадоксально, але приватний сектор на Сході зацікавлений саме в сильній, нехай і обмежує його владі, бо тільки вона надає йому скільки-небудь гарантовані можливості для існування. Іншими словами, навіть власник в рамках традиційної східної структури виразно тяжіє до все тієї ж консервативною стабільності.