Специфіка регіональних осередків цивілізації

Слово «цивілізація» дуже ємне. Перш за все цей термін використовується для позначення того культурного рівня, досягнення якого означало вихід первісних колективів на рубежі урбаністичної культури. Стародавній Схід знає чотири основні вогнища такого типу первинної цивілізації: Єгипет, Дворіччя, Індія і Китай. Але кожен з них теж правомірно іменувати цивілізацією, вкладаючи в це слово вже дещо інший сенс, маючи на увазі специфічний, відмінну від інших саме в цивілізаційному плані вогнище урбаністичної культури. Не надто заглиблюючись у термінологічні нетрі, будемо користуватися обома значеннями слова.

Отже, чотири основні вогнища. Для порівняльного аналізу доцільно обмежитися саме ними, причому для початку виділити і протиставити інших трьох Дворіччя і навіть ширше - Західну Азію, цю справжню колиска світової цивілізації. Саме із цього регіону йшов найбільш інтенсивне потік культурних імпульсів, що сприяли різкому прискореному розвитку іншої частини людства. Що стосується інших трьох центрів, то для них була характерна помітна замкненість, а часом і значна ізоляція, і це багато в чому визначило специфіку кожного з них.

Західна Азія і в першу чергу Дворіччя, долина Тигру та Євфрату, в низинах якій виникла шумерська цивілізація, завжди була відкрита зовнішнім впливам і впливів і вміла витягувати з усього цього безсумнівну користь для себе. Сюди прагнули і тут укорінявся численні етнічні групи, постійно змішуються одна з одною. Звідси відкривалися торгові шляхи в усі сторони. Тут був потужний генератор нових ідей і технологічних нововведень. Немає сумніву, що все це відіграло важливу роль в справі прискорення темпів розвитку: рівень консервативній стабільності, тобто стійкої норми з регенерацією генетично закодованою структури, в цьому регіоні був нижче середнього для неєвропейських суспільств, а коефіцієнт змін, нововведень у всіх сферах життя - будь то політична, соціальна, економічна, технологічну, релігійно-культурна та ін - відповідно вище. Крім того, незмінне розширення протягом тисячоліть зони западноазіатского вогнища цивілізації за рахунок включення до нього нових периферійних районів, населених іншими народами, так само як і поява тут вихідців з Аравії (кочівників і напівкочових семітських племінних груп) або Прикаспію (індоєвропейців) сприяли швидкому економічному, технічному та культурному розвитку регіону в цілому і всіх його стародавніх центрів зокрема.

Не дивно, що саме в Західній Азії, чия цивілізація не лише виникла раніше за інших, а й розвивалася швидше і енергійніше їх, мала більш вигідні умови для такого розвитку внаслідок постійних контактів з сусідами і обміну нововведеннями, частіше, ніж в інших стародавніх вогнищах світової культури, виникали нові ідеї і відбувалися важливі відкриття чи не в усіх галузях виробництва і культури. Гончарний круг і колесо, металургія бронзи і заліза, бойова колісниця як принципово новий засіб ведення воєн, різні форми письма, від піктограм до алфавіту, - все це і багато чого іншого генетично сходить саме до Західної Азії, за посередництвом народів якої нововведення з часом ставали відомими в решті світу, включаючи і інші осередки первинної цивілізації.

Прискорені темпи еволюції і технічного прогресу зіграли свою роль у тому, що саме в державах Дворіччя раніше всього дав знати про себе процес приватизації, що саме в Західній Азії цей процес досяг найвищого для давньосхідних товариств рівня і що в результаті цього тут склалися ті виняткові варіанти структури (Фінікія, Вавилон), в яких ступінь приватновласницької активності набагато вийшла за межі звичайної для неєвропейських товариств норму. Фінікійці не були абсолютно незалежною й автономною структурою, навпаки, вони ухитрялися благополучно існувати і навіть процвітатиме лише під заступництвом все тих же східних держав, які з ряду причин були зацікавлені в існуванні фінікійського феномена і, у всякому разі, не перешкоджали йому. Високі темпи приватизації та розвитку суспільства Вавилонії викликали до життя виняткові у своєму роді і до певної міри захищали приватновласницьку активність правові норми типу законів Хаммурапі. І хоча ті ж закони з набагато більшою силою обмежували свавілля власника на користь держави, вони відіграли певну роль у тому, що саме в Західній Азії централізована адміністрація була вимушена більшою мірою, ніж де-небудь, рахуватися з приватними власниками. Та й сам цей адміністрація, часом спиралася на потужну силу, відрізнялася не дуже великим ступенем сакралізації: хоч правителі Західної Азії нерідко обожнювалися, рівень їх обожнювання був в цілому набагато нижче того, що був характерний для Єгипту або Китаю.

Всі ці особливості, та ще й у поєднанні з політичною поліцентризм та етнічною мозаїкою давньої Західної Азії, зумовили не тільки порівняльну нестійкість тут централізованої адміністрації, але й виразно тенденцію до частої зміни політично панівних етносів, а потім і «світових» держав. І це теж один з важливих показників більш низького рівня консервативної стабільності Західної Азії і більшої відкритості її для змін. У цьому розумінні западноазіатскій регіон стояв ближче інших до античному світі, хоча ступінь цієї близькості ні в якій мірі не слід перебільшувати: її було достатньо для великого експерименту Олександра і практики еллінізму, але явно недостатньо для того, щоб подібний експеримент, що тривав майже тисячоліття (включаючи епохи романізації і християнізації, зміну панування елліністичних держав римським, а потім і візантійських), заклав фундамент для «європеїзації» Західної Азії або хоча б плідного синтезу западноазіатской і європейсько-античної структур. Як буде показане в подальших розділах роботи, ісламізація западноазіатского регіону в історично найкоротший термін наочно підтвердила, що фундаментальні основи східної структури і після тисячолітнього експерименту виявилися практично непоколебленнимі. Тим більше все сказане відноситься до тих давньосхідної вогнищ цивілізації, які не відрізнялися помітною відкритістю до інновацій і багато більш очевидно, ніж западноазіатскій, розвивалися переважно за рахунок власних внутрішніх потенцій на основі тієї ж таки фундаментальної східній структури.

Щодо Єгипту та Китаю, то ці дві цивілізації, незважаючи на їх віддаленість один від одного, дуже близькі між собою. Через низку істотних причин, до числа яких слід віднести велику етнічну гомогенність, що історично склалася і стійку тенденцію до злиття політико-адміністративної влади з релігійно-етичним авторитетом, та й ще ряд важливих факторів, що держава тут було багато більш стійким, ніж у Західній Азії (про Індію мова піде особливо). Політична адміністрація була непорушною і, головне, майже автоматично регенерувати після катаклізмів чергового циклу, а велич обожненого правителя (сина Неба чи сина Сонця), що виступав у функції сполучного єдності і первосвященика, вважалося безсумнівним і незаперечним.

Відповідно дуже велику роль в Єгипті та Китаї грали відносини централізованої редістрібуціі і тотальний контроль над населенням, з масовим залученням його до виконання численних і важких трудових повинностей. І навпаки, приватновласницька активність була істотно обмежена і перебувала під суворим наглядом влади, не кажучи вже про те, що вся правова система - точніше, офіційно фіксована система урядових регламентацій - була чітко зорієнтована на захист інтересів всесильного держави. Загальна для обох цивілізацій чи не центральна фігура жерця-чиновника розрізнялася лише акцентом: в Єгипті він був на слові «жрець», а в Китаї - на слові «чиновник». Це незначні на перший погляд, різниця була, однак, дуже суттєвим. У Єгипті акцент вів до протиставлення інтересів храму центральної влади, що в підсумку призвело до сакралізації жерців стану, тоді як у Китаї протилежний акцент, у поєднанні із загальною тенденцією примату етики над релігією, вів до відтискування власне ритуально-релігійних функцій на задній план на користь посилення чиновницько-бюрократичної адміністрації.

Звичайно, між Єгиптом і Китаєм були й інші відмінності, особливо в ситуації, що системі цінностей, спосіб життя, форми соціальної організації населення і т. п. Проте в рамках порівняльного аналізу важливо звернути увагу на те, що, незважаючи на абсолютно очевидну унікальність кожної з порівнюваних цивілізацій, між ними було багато спільного, причому це загальне дуже зрозуміло і з точки зору функціонально-структурної, і з позиції умов первісного існування єгипетського і китайського вогнищ цивілізації.