Агресивна зовнішня політика Японії

Хоча самураї після 1868 р. перестали бути провідним станом Японії, дух самурайства не зник. Позбавлені колишніх прав і привілеїв нащадки вчорашніх самураїв культивували свої військові доблесті й виховували у відповідному дусі солдатів регулярної армії. Різниця була лише в тому, що якщо раніше дух і діяльність самураїв реалізовувалися всередині країни, в міжусобних війнах і феодальних сутичках, то тепер войовничість самураїв виявилася спрямованою на зовнішній світ, на сусідні з Японією країни і народи. Будівництво сильної армії і особливо флоту стало завданням номер один з перших же кроків нової японської адміністрації. І далеко не випадково держава на перших порах взяло в свої руки створення арсеналів і верфей - без них воно не зумів би створити сильних збройних сил.

Першим із агресивних кроків зовнішньої політики пореформеної Японії стала боротьба за японське вплив у Кореї. У 1876 р. висадився в Кореї японський експедиційний корпус навязав цій країні нерівноправний договір, що надавав японцям ряд прав і привілеїв. У 1885 р. в японо-китайському угодою Китай визнав японські інтереси й права в Кореї практично рівними своїм (до того Корея офіційно вважалася васалом Китаю). У результаті японо-китайської війни 1894-1895 рр.. по Сімоносекскому договором Японія отримала право володіння островами Тайвань і Пенхуледао і ще більше зміцнила свої економічні та політичні позиції в Кореї. Справа дійшла до того, що в 1895 р. японські агенти убили антияпонських налаштовану корейську королеву, а король був змушений шукати притулку в російській посольстві. Всі ці військові та зовнішньополітичні успіхи Японії призвели до того, що на рубежі XX ст. вона не тільки за своїм економічним потенціалом і характером розвитку, а й по агресивності своєї політики стала однією з провідних імперіалістичних держав у світі. Японія була, зокрема, в числі тих восьми держав, чиї місії організували інтервенцію в Китаї в 1900 р. у звязку з повстанням іхетуаней. Японія в 1902 р. уклала вигідний для неї військовий союз з Англією, що допомогло їй посилити свої позиції на континенті і виступити в лютому 1904 р. проти Росії.

Російсько-японська війна, що завершилася безславним поразкою російських військ, призвела до того, що південна Маньчжурія і Корея перетворилися на протекторат Японії. Японський капітал могутнім потоком подався в ці райони, сприяючи їхньому економічному розвитку і перетворюючи їх на плацдарм для подальшої агресії на континенті, в основному проти Китаю. Десятиліття перед першою світовою війною було періодом швидкого промислового розвитку Японії. На перших порах воно супроводжувалося зростанням активності робітничого руху та поширенням соціалістичних ідей в Японії, створенням там соціалістичного руху на чолі з вересня Катаяма, але перед війною це рух пішов на спад, а вся країна була охоплена націоналістичним чадом, під знаком якого Японія стала активно діяти в роки війни.

Тонко розрахувавши свої ходи, японці виступили проти позицій Німеччини в Китаї, зажадавши від неї поступки її володінь на півострові Шаньдун. Зайнята військовими діями в Європі, Німеччина не могла протистояти натиску японців, експедиційний корпус яких у вересні 1914 р. зайняв належали Німеччині території на цьому півострові. Невдовзі по тому, як вже про те йшла мова, японці предявили Юань Ши-Каю свої «21 вимога», значну частину яких Китай був змушений прийняти. І хоча після війни, значною мірою через енергійних протестів у Китаї під час руху «четвертого травня», на Вашингтонській конференції 1921-1922 рр.. Японія була змушена повернути Китаю захоплені нею в 1914 р. території, позицію японського капіталу в Китаї все зміцнювалися.