Чи є майбутнє в ісламського фундаменталізму?

Тут ми підходимо до дуже тонкої матерії футурологічних прогнозів. Безперечним фактом останніх десятиліть є посилення позицій ісламу та ісламських держав у світовому співтоваристві. Цей процес помітний і в Туреччині, здавалося б, давно покінчила з засиллям ісламу і цілком світської після реформ Ататюрка; відчувається він і в Єгипті, хоча там група «брати-мусульмани» - уособлення фундаменталізму - після вбивства президента Садата була поставлена поза законом. У багатьох інших арабських країнах, зокрема і в палестинській ООП, позиції прихильників фундаменталізму ще більш відчутні. Про це досить красномовно свідчить і нещодавній вибух фундаменталістського ісламу в цілком, здавалося б, благополучному в цьому сенсі, довгі роки орієнтувалися на соціалістичні цінності та ідеали Алжирі. Не доводиться нагадувати про Іран, визнаному центрі найбільш жорсткого і активного ісламського фундаменталізму. Впливові позиції у прихильників фундаменталізму в Афганістані. Нарешті, варто згадати про тенденцію до відродження чистоти ісламу в Пакистані, про ісламських настроях у тюркомовних середньоазіатських державах та Азербайджані, та й деяких інших країнах ісламу, яких у світі понад сорока. Про що говорить сьогодні підвищений інтерес до ісламу? І що являє собою ісламський фундаменталізм, які його ідеї і потенції? Частково про це вже йшлося. Але настав час подивитися в корінь проблеми.

Фундаменталізм - це не просто повернення до витоків, до чистоти справжнього древнього ісламу, коли був жив великий пророк, і не було ще поділу правовірних на шиїтів і сунітів, хоча і це дуже важливо для всіх його прихильників. Фундаменталізм - це перш за все вимога єдності всіх мусульман як відповідь на виклик сучасності. Тим самим висувається претензія на створення потужного консервативного політичного потенціалу. Фундаменталізм у його крайніх формах веде мову, таким чином, про обєднання всіх правовірних у їх рішучої боротьби зі зміненим світом, за повернення до норм очищеного від пізніших нашарувань і спотворень справжнього ісламу, і в цьому він чимось нагадує поширені в минулому столітті ідеї панісламізму .

Популярні чи подібні ідеї і якщо так, то де саме і чому, в якій мірі? Варто відразу ж зазначити, що, якщо не вважати невеликих груп фанатиків, фундаменталізм як всеосяжне і впливове протягом думки і тим більше реальна політична сила явно не загрожує тим країнам, які вже успішно рухаються по капіталістичному шляху, будь то Туреччина, Єгипет чи Пакистан. Нехай навіть в цих країнах рух за чистоту ісламу стане помітним - воно не має в них серйозних шансів на успіх з тієї простої причини, що тут ненависть до чужих стандартам пішла в минуле, а багато хто з цих запозичених стандартів з успіхом прижилися і сприяють процвітанню, чого не може не цінувати населення (знову-таки якщо не приймати всерйоз невеликі групи фанатиків). З тієї ж причини немає умов для зростання фундаменталістських ідей та настроїв у сучасних аравійських монархіях, при всьому тому, що тут позиції ісламу як такого міцні, як, можливо, ніде. Досить нагадати, що Саудівська Аравія з її Меккою - визнаний центр ісламу, мета хаджу. Але при всьому тому і в Аравії, і у сусідніх з нею еміратах високий сучасний технічний і цивілізаційний, капіталістичний у своїй технологічній основі стандарт гармонійно поєднується з непошкодженими звичним ісламським, часом ісламо-бедуїнських способом життя. Для такого роду потрібні гармонії були великі гроші - ці гроші зявилися і зіграли свою доброчинну позитивну роль, насамперед у тому сенсі, що зняли внутрішню соціально-політичну, економічну і будь-яку іншу напруженість, народжуємося зазвичай нестача та життєвими негараздами.

Зрозуміло, ці міркування не абсолютні. Їм можна протиставити, наприклад, ситуацію в Лівії, де всі перелічені фактори начебто діють або, точніше, могли б діяти так само, як у аравійських монархіях, але де проте зусиллями Каддафі все перевернуто з ніг на голову і в результаті для ісламського фундаменталізму створені всі умови. Сперечатися тут ні з чим. Але Лівія все ж таки виняток, аж ніяк не скасовує, швидше за відтіняють правило. Для аналізу ж важлива саме норма, але не виняток, хоча і його не можна не брати до уваги.

Якщо виходити із запропонованих реалій, то логічно зробити висновок, що в основі фундаменталізму лежать незадоволеність успіхами у розвитку, соціо-психологічні дискомфорт основної маси населення і, як наслідок, ностальгія за ідеалізованому минулого. Цей комплекс досить поширений в різних країнах і в різні часи, щось в цьому роді типово і для нашої країни у переживає зараз важкі часи. Він зіграв свою фатальну роль у долі Ірану, визначивши характер, успіхи і спрямованість подій 1979 р. і, як підсумок, вибух ісламського фундаменталізму. Де ще він може зіграти аналогічну роль?

Практично, якщо мати на увазі сучасні країни ісламу, мало де. Невеликі держави як Лівії явно не на рахунок - там ніде розвернутися. З більш-менш великих держав Магріба і восточносредіземноморской зони арабського світу всерйоз заражений вірусом фундаменталізму хіба що Судан, одне з найбільш відсталих ісламських держав. Теоретично фундаменталізм має непогані шанси також і в Алжирі, Сирії та Іраку. Алжир, де революційний уряд зазнав невдачі зі своїми соціалістичними експериментами, мало не став жертвою цих невдач - тільки рішучі дії влади перегородили шлях фундаменталістам в 1991-1993 рр.. Сирія та Ірак, що знаходяться під владою баасістскіх режимів скоріше націонал-соціалістичного, ніж релігіозноісламского характеру, у принципі досить енергійно розвиваються по капіталістичному шляху, хоча і дещо ослаблені експериментами того самого соціалістичного характеру. Слабкості свої Ірак компенсує нафтодоларами, а Сирія - дотаціями від багатих нафтодоларами країн. Тому, строго кажучи, грунту для серйозного незадоволення життям і усвідомленого масового соціополітичного дискомфорту, для прагнення в ностальгічних пошуках щастя звернутися до глибокого минулого тут поки що начебто немає. Однак ця грунт при невдалому розвитку подій і погіршення ситуації, кризові явища може, як то показує приклад Алжиру, зявитися. І в цьому сенсі Сирія, Алжир і багатий нафтою Ірак - це як би резерв фундаменталістів, хоча реально розраховувати на успіх ісламський фундаменталізм в цих країнах поки не має підстав. По суті, єдина держава, де такого роду підстави є в надлишку, це Афганістан.

Афганістан у чомусь близький до іранських реаліям. Правда, у нього немає такої давньої історії, древніх і розвинених традицій, якими можна було б пишатися. Зате він потенційно в ще більшому ступені, ніж Іран, виявився непідготовленим до радикальних перетворень сучасного типу. У нього немає і нафти, яка могла б допомогти. І головне, саме тут виявилися найбільш живучими висхідні до первісних племінним нормам волелюбність і гордовито прагнення до незалежності горців, готових боротися за свій звичний спосіб життя з ким завгодно і скільки завгодно. Ідейною опорою цієї позиції сьогодні в Афганістані є іслам. І цей іслам буквально на наших очах переростає в ісламський фундаменталізм, чому в чималому ступені сприяє той комплекс, про який тільки що згадувалося і всі складові елементи якого в надлишку представлені в сучасних афганських реаліях.

Треба зауважити, що афганський фундаменталізм відрізняється від іранського. Він не стільки зовнішньо-формальний (жінок тут поки що не закликають поголовно надягати чадру), скільки глибинно-істинний, доктринально-сутнісний. У фундаменталістських тенденції афганці бачать і щось своє, що дороге кожному з них, кожної племінної або політичній групі, і те спільне, що обєднує всіх їх у щось єдине ціле. Практично це означає, що вибух фундаменталізму в Афганістані - це цілком реальна можливість, бо потенціал для цього накопичений, причому чималий. Але чи означає це, що все буде саме так? Питання далеко не пусте, оскільки від того, яким буде Афганістан через кілька років, залежить немало, особливо якщо мати на увазі слабкою ще політичну орієнтацію середньоазіатських молодих держав, де потенціал по ряду параметрів часом близький до афганському. Адже межують колишні середньоазіатські республіки саме з Афганістаном або з Іраном. Можна додати до сказаного, що реакція афганської опозиції на анексію Кувейту Іраком на рубежі 1990-1991 рр.. була хоча і стриманою, але проіракской більше, ніж спрямованої на захист Кувейту та інших аравійських монархій, звідки опозиціонери отримували потік нафтодоларів, оплачували озброєння. Проіракской саме тому, що Ірак уособлював собою всеісламское прагнення покарати Ізраїль, а ця політика небайдужа для будь-якого, схильного до ісламського фундаменталізму.

Зрозуміло, ісламського фундаменталізму в Афганістані є альтернативи. Можуть бути знайдені компромісні варіанти, які дозволять надійно обєднати Афганістан не на фундаменталістської-ісламської основі. Але ймовірність приходу до влади фундаменталістів тут тим не менш достатньо велика, щоб серйозно звернути на неї увагу.

Існує і питання про потенціях ісламського фундаменталізму в разі його успіхів в Афганістані, а тим більше в Середній Азії або Азербайджані. Тут трудно будувати прогнози, але все говорить на користь того, що ці потенції в будь-якому випадку досить обмежені. І хоча це слабка втіха, особливо для неісламських населення тих же колишніх радянських республік, які маються на увазі, все ж можна помітити, що умов для поширення й перетворення у фактор світового значення ісламський фундаменталізм сьогодні не має. Рано чи пізно, але він буде змушений піти шляхом пристосування до світових реалій. Перш за все це стосується Ірану, де фундаменталізм давно вже є фактом і де він демонструє свою непристосованість до принципів існування сучасного світу.