Іран під знаком ісламської революції

«Біла революція» зверху чи курс шаха на прискорений розвиток Ірану по еврокапіталістіческому зразком за участю держави, який взяв на себе левову частку витрат і турбот, привели в середині 70-х років до різкого загострення внутрішніх протиріч і до масового невдоволення в країні. Економічний бум, стимульований що збільшився нафтодоларів потоком (підвищення цін на нафту дозволило шахові з 1973 по 1975 р. більш ніж вдвічі збільшити обсяг асигнувань на індустріалізацію країни), призвів до диспропорцій. Зокрема, зростання грошової маси в руках працюють не було приведено у відповідність з товарною масою необхідних населенню продуктів. Та й саме це населення (всього - бл. 50 млн.), особливо з числа нещодавно осіли в містах маргінальних верств, не було ще готовим до настільки швидким темпам трансформації. Потрібні були силові методи, щоб змусити людей енергійніше вростати в змінюється на очах нову і незвичну для них структуру. І шах, як типовий західний деспот, в засобах не соромився. Він не дуже-то вважався до норм конституції, обмежував права і свободи, надавши величезні повноваження охранці (Савако), прагнув затиснути рота опозиції і висилав з країни впливових її керівників.

У числі важливих прорахунків шаха були ставка на голу силу і зневагу до духовенства. Замість того щоб якось налагодити контакт з шиїтськими лідерами або спертися на частину їх, обсипавши саме її пільгами, шах вступив у конфронтацію зі служителями ісламу. Однією з найбільших його помилок було позбавлення духовенства доходів (секуляризація їхніх земель, вакуфів). Розраховуючи цим послабити духовенство, шах на ділі лише відновив його проти себе. Вожді шиїтського духовенства вміло скористалися помилками шаха та почали проти нього запеклу кампанію. У хід пішла все: і вестернізаторскіе симпатії правителя Ірану, і його економічні прорахунки, і викликали невдоволення занадто швидкі темпи трансформації звичних норм буття, і не в останню чергу відношення до служителів ісламу. У результаті ідейний прапор ісламу виявилося у противників шаха. Може бути, в інших умовах це ще й не було б настільки вже страшним - згадаємо Ататюрка, який кинув виклик ісламу в Туреччині пятдесятьма роками раніше і який виграв бій. Але в Ірані все було не так. Не було революційного підйому знизу. Не було втратив авторитету суннітського духовенства, збанкрутілого разом з претендував на верховенство (халіфат) султаном. Зате був ненависний усім тиран, формально до того ж не мав права панувати над правовірними (нагадаємо, що у шиїтів глава держави не має сакрально освяченого права на владу). Були зганьблену духовенство і вибитий зі звичної колії життя народ. І була відсутня зрозуміла людям ідея, яка могла б пояснити народу необхідність перетворень.

Можна додати до сказаного, що й освічені кола іранської інтелігенції, за яких, зокрема, йшли студенти, теж переважно висловлювалися за збереження ісламської традиції. Ліві угруповання впливом в країні не користувалися. У такий спосіб, по суті єдиним джерелом індоктрііаціі виявився традиційний шиїтський іслам з усіма його характерними рисами, включаючи фанатизм, непримиренність у боротьбі за ідею, віру в мессіюМахді і проходження за керівниками-імамами, найбільш авторитетні з яких мали почесне звання аятолли. Аятолла Хомейні в цій ситуації виявився тим, хто не тільки кинув відкритий виклик шахові і підняв проти нього народ, але і зумів очолити ісламську революцію і довести її до успішного кінця.

В обстановці небувалого піднесення революційної активності народу запитання про владу на початку 1979 р. було вирішено. Шах покинув Іран, в країні був проведений референдум, наслідком якого було проголошення 1 квітня 1979 Ісламської Республіки Іран. У грудні того ж року була прийнята нова конституція країни, в якій було спеціально обговорено, що вища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (після його смерті - його спадкоємцю), а громадянську політичну владу здійснюють президент, меджліс і премєр.

Державна, кооперативна і приватна власність - три сектори економіки нової республіки. Втручання і вплив західних держав ліквідуються. Країна принципово відкидає капіталізм і комунізм і протиставляє їм власний, «ісламський» дути розвитку. Що все це означає практично - не цілком ясно. Відомо лише, що розвиток країни з того шляху, який був обраний для неї шахом, припинилося. Не те щоб капіталістичний вільний ринок зовсім було згорнуто. Ні, він продовжує існувати, як існує і найпотужніший створений зусиллями шаха державний сектор в економіці. Але в умовах різко загострилася протистояння Ірану спочатку мало не всьому світу, потім в основному країнам Заходу (в першу чергу - США) говорити про триваючому розвитку капіталістичних звязків доводиться з обережністю й застереженнями. Якщо вони і продовжували існувати і більш-менш активно розвиватися, то тільки в тих сферах, які були життєво необхідні для країни, - у реалізації іранської нафти і в закупівлях зброї, що було потрібно для війни.

Що ж до війни, то саме вона з початку 80-х років стала основним вмістом зовнішньої політики, а багато в чому і всього способу життя нової республіки. Не торкаючись в подробицях приводів, які відіграли вирішальну роль у розвязанні ірано-іракської війни, варто зауважити, що ця війна була необхідна насамперед Ірану, точніше тим, хто став керувати країною. У війні духовні пастирі іранського народу бачили чи не подарунок Аллаха: де, як не в жорстокій бойні за велику справу ісламської революції Іран може відстояти своє право на існування, мобілізувавши і згуртувавши весь народ, консолідувавши влада нових верхів під неоціненним патріотичним гаслом боротьби за праве справа? І хоча противником іранців виявилися їх одновірці-мусульмани, у тому числі і шиїти (у Іраку понад половини населення шиїти становлять), це не змінило положення. Понад восьми років йшла боротьба, яка забрала більше мільйона життів з обох сторін і не дала жодної з них відчутного результату. Але не добився успіху у війні і вимушений у кінцевому рахунку погодитися на світову Іран все ж не програв. Точніше, не програли ті, хто керував країною. Влада імама Хомейні не тільки не була розхитані, але навіть як би придбала новий ореол, відтінок борця за велику справу з усім світом.

І це не порожні слова. Авторитет імама аж до його смерті в 1989 р. дійсно був надзвичайно високий. Шиїти в різних країнах світу вважали його своїм духовним главою. Від його імені та в його користь діяли вони, зокрема, в Лівані, де шиїтські угруповання частіше за інших викрадали людей (особливо представників західних країн) і тримали їх в якості заручників, намагаючись в потрібний момент зіграти на цьому при вирішенні тих чи інших політичних проблем . Варто нагадати, що й викриття, повязані з намаганням продажу Ірану американської зброї (події, повязані з цим, розбурхували Америки і весь світ кілька місяців, отримавши назву «ірангейта»), багато в чому були повязані з тим, що керівні діячі США пішли на сумнівну угоду з Іраном саме в імя порятунку життів заручників.

Які перспективи Ірану? Що він представляв і представляє собою після припинення війни і смерті всесильного імама? Відповісти на ці питання далеко не просто. Сьогодні країною впевнено керують фундаменталісти найбільш жорсткого гатунку. У їхніх руках чимала сила. І ця сила рухає країну в досить певному напрямку: у бік пошуків принципово нового, «ісламського» шляху розвитку. Але що становить суть такого шляху? Вона - у поєднанні традиційних форм економічної активності, характерних для мусульманських країн у минулому, зі значним простором як для приватновласницької підприємництва, так і, особливо, для державного господарства. Щоправда, державна економіка неефективна, що добре відомо і Ірану. Компенсацією неефективності є нафтодолари. У недавньому минулому чи не всі вони йшли на війну, потім пішли на відновлення зруйнованого війною господарства. Але що далі?

Поки що роки, минули після припинення ірано-іракської війни й кінця всесильного імама, до скільки-небудь помітних змін у політиці країни не привели. Бути може, Іран при новому керівництві став більш стриманим у своїх зовнішньополітичних акціях та трохи менш радикальним у внутрішньополітичних. Але принципи її поведінки і генеральні його установки залишаються колишніми. Як і раніше, вважається чинною і не дезавуювала новою владою анафема аятолли на адресу письменника-єретика С. Рушді, до цих пір вимушеного ховатися від жадають його крові вбивць, причому не стільки найманих (хоча нагороду за голову Рушді чимала), скільки ідейних, що стоять за чистоту і честь фундаментального ісламу. Як і раніше, Іран належить до числа найбільш запеклих супротивників Ізраїлю - практично тільки з Тегерана почувся голос, подібний за тону до анафеми, коща готувалася схвалена навіть всіма арабськими країнами конференція у звязку з близькосхідних кризою в кінці 1991 р.: на думку іранських лідерів, з Ізраїлем говорити нема про що і не варто - він просто не має існувати. Та й поведінка Ірану в дні кризи, у звязку з анексією Іраком Кувейту можна назвати двозначним: не стільки жертва агресії, скільки агресор, вчора ще протягом багатьох років воював з Іраном, сприймався іранським громадською думкою з деяким навіть співчуттям. Причина очевидна: Іран активно підтримував антиізраїльський пафос і наміри іракського Хусейна.

Майбутнє покаже, як розвиватимуться події і як довго зможе Іран ще позволітьсебе активно протистояти світу капіталізму, позиції якого в звязку з крахом СРСР помітно зміцнилися. Варто нагадати, що вибори 1992 схилили шальки терезів на користь помірної політики президента Хашемі Рафсанджані. Але поки ця країна все ще залишається оплотом ісламського фундаменталізму і в нинішній ситуації, коли мусульманські республіки колишнього Радянського Союзу шукають союзників і орієнтири, Іран, як, втім, і Туреччина, - одна з можливих обєктів вибору. Ясно, що світові цей вибір нових тюрко-ісламських держав не байдужа.