Стабілізаційна політика, дефіцит державного бюджету та державний борг

Так як стабілізаційна політика зводиться до маніпулювання державним бюджетом та зміни пропозиції грошей, то її здійснення безпосередньо впливає на розміри бюджетного дефіциту та державного боргу.

Дефіцит державного бюджету можна фінансувати або за допомогою його монетизації, або за рахунок позики у населення або у решти світу.

Оскільки монетизація дефіциту державного бюджету означає збільшення грошей пропозиції, що сприяє зростанню національного доходу, то за певних умов таким шляхом можна ліквідувати бюджетний дефіцит.

Після вичерпання можливостей зниження дефіциту держбюджету за рахунок його монетизації державний борг щорічно збільшується на розмір бюджетного дефіциту поточного року.

При великому державному боргу витрати на його обслуговування, що є першочерговим статтею витрат державного бюджету, істотно обмежують можливості уряду у виконанні своїх основних функцій і в проведенні стабілізаційної політики. Про це свідчать дані про структуру витрат федерального бюджету РФ у 1999-2001 роках.

Виплати за державним боргом можуть стати головною чи навіть єдиною причиною дефіциту державного бюджету, замикаючи порочне коло: дефіцит державного бюджету -> зростання державного боргу -> збільшення витрат на обслуговування боргу -> дефіцит державного бюджету.

Загальний дефіцит державного бюджету, зменшений на суму виплат відсотків за державним боргом, називають первинним дефіцитом. У країнах, що мають великий державний борг, за відсутності первинного дефіциту нерідко існує загальний дефіцит державного бюджету. Така ситуація склалася в Росії в 1999-2000 рр..

Оскільки державний борг є накопичена сума бюджетних дефіцитів, то освіта боргу можна запобігти, заборонивши уряду перевищувати витрати бюджету над його доходами. У деяких країнах такий заборона введена законодавчо. «Поправка про збалансований бюджет» дебатувалася в США в 1980-і рр.. і у вересні 1995 р. для її затвердження в Сенаті не вистачило 1 голосу. У прийнятому у червні 1997 р. в Амстердамі пакті про стабілізацію і зростання економік країн Європейського союзу межа дефіциту державних бюджетів встановлений у розмірі 3% ВВП, а розмір державного боргу - 60% ВВП.

Однак якщо уряд при проведенні економічної політики зобов'язані мати збалансований бюджет на кожен рік, то його дії посилюють кон'юнктурні коливання. Під час кризи і депресії через зниження виробництва і національного доходу надходження до державного бюджету скорочуються. Зниження в цей час державних витрат з огляду на зменшення бюджетних надходжень стримує вихід економіки з кризи. Повний витрачання підвищених доходів державного бюджету в фазі підйому сприяє «перегріву» національної економіки.

Якщо проведення стабілізаційної політики несумісне з щорічно збалансованим бюджетом, то, можливо, доцільно вирівнювати державні витрати і доходи за весь період економічного циклу так, щоб надлишки бюджету у фазі підйому покривали приріст державного боргу під час спаду?

Збалансований за період циклу бюджет був би сумісний зі стабілізаційної політикою держави лише в тому випадку, коли спади і підйоми в національному господарстві були б однакові як за тривалістю, так і за амплітудою. Насправді, як зазначалося в гл. 9, це не так, тому незбалансованість державного бюджету та наявність державного боргу можна розглядати як неминучих наслідків стабілізаційної політики. У той же час ця політика, сприяючи росту національного доходу під час спаду і стримуючи зростання доходів у фазі підйому, сприяє збалансованості державного бюджету в довгому періоді.

При аналізі взаємозалежності між стабілізаційної політикою держави і станом його бюджету розрізняють дві складові бюджетного дефіциту: структурний дефіцит і циклічний дефіцит.

Короткі висновки

Під стабілізаційної політикою держави розуміється система економічних заходів уряду, спрямованих на стримування зростання безробіття та інфляції, стимулювання економічного зростання, забезпечення збалансованості платіжного балансу країни. Залежно від стану економічної кон'юнктури цілі стабілізаційної політики виявляються у відносинах взаємодоповнюваності, взаємозамінності або нейтральність; це зумовлює тактику стабілізаційної політики в конкретній ситуації.

За набором використовуваних заходів стабілізаційну політику прийнято ділити на фіскальну, грошово-кредитна і комбіновану. Фіскальна політика зводиться до впливу на економічну кон'юнктуру за допомогою маніпулювання державним бюджетом. Як правило, вона супроводжується ефектом витіснення, який веде до перерозподілу прав використання факторів виробництва від приватного сектору до держави. Грошово-кредитною політикою називають регулювання економічної активності за допомогою зміни кількості що знаходяться в обігу грошей. Ефективність як фіскальної, так і грошово-кредитної політики знижується в результаті протидії цінового механізму. Для подолання цієї протидії використовують комбіновану політику, засновану на спільному застосуванні фіскальних і грошових інструментів регулювання національного господарства. Поряд із заходами фіскальної та грошової політики, спрямованими на регулювання сукупного попиту, в уряду є можливості впливати на обсяг сукупної пропозиції, тобто здійснювати політику пропозиції.

Тим неокласиками та кейнсіанці існують розбіжності при оцінці можливостей та результатів стабілізаційної політики держави.

Негативним наслідком активної стабілізаційної політики може стати збільшення розмірів державного боргу. Велика частка державного боргу в національному доході обмежує можливості уряду при проведенні стабілізаційної політики, визначаючи нижню межу ставок податку та відсотка і верхня межа непроцентних витрат державного бюджету. Умовою зниження частки державного боргу в національному доході є утворення первинного бюджетного надлишку і перевищення темпу приросту національного доходу над рівнем реальної ставки відсотка.