Доктрина

У період, що розглядається доктрина міжнародного права одержала значний розвиток. Міжнародне право починають вивчати в університетах. Воно привертає до себе увагу філософів. Ідеї міжнародного права пустили коріння в суспільній свідомості.

Ріст практичного значення міжнародного права вимагає розробки конкретних питань і точнішого визначення змісту його норм. У результаті знизився питома вага природно-правового напряму в доктрині і зріс вплив школи позитивного права. Особливе місце в ній посіли британські й американські юристи (Г. Уітон, Р. Філлімор, Дж. Кент, Дж. Мур та ін.) Вони в основному збирали матеріали практики, не доводячи необхідність існування відповідних норм і утримуючись від критичного аналізу. При цьому вивчалась і зводилася в право переважно практика власних країн. Націоналізм був тією чи іншою мірою притаманний юристам та інших країн.

Домінуючим напрямком стало змішане з поєднанням природно-правової та позитивно-правової підхід. Практика містила недостатньо матеріалу. Тому навіть крайні позитивісти були змушені шукати інші джерела для заповнення прогалин. Норми виводили не лише з практики, але й з "природи міжнародного товариства".

У практиці держав норми міжнародного права затверджувалися з працею. В результаті отримала розвиток типова для доктрини тенденція: видавалося бажане за дійсне. Міжнародне право описували такий, яким воно повинно було бути на думку автора, що знижувало цінність як історичних праць свідчень.

Досить повільно відбувалося формування поняття міжнародного права як явища щодо самостійного національного права. У цьому одна з причин появи концепції зовнішнього державного права. Її найбільш видатним представником був М. Гегель а у Росії - Н.А. Безобразов. Згідно з цією концепцією, держава сама створює і скасовує правові норми, що регулюють його зовнішні зв'язку. У цілому концепція відноситься до категорії нігілістичних, тобто заперечують міжнародне право як таке.

Інший нігілістичної концепцією була та, відповідно до якої міжнародне право не має юридичної сили і в кращому випадку його можна вважати позитивною мораллю. Ні механізму, подібного тому, що є у національного права, немає і права.

У зв'язку з цим хочемо звернути особливу увагу на цікаву думку Ж.-Ж. Руссо. Він писав про суперечність пристрої людства, яке він бачив у тому, що кожна людина підпорядковується законам суспільства; народи ж користуються природною свободою, що багате самими негативними наслідками. "Що ж стосується того, що зазвичай називають правому народів, то ясно, що його норми при відсутності покарання за їх порушення, суть химери ..." . Єдиний вихід Ж.-Ж.Руссо бачив у створенні конфедерації європейських держав.

У другій половині XIX в. набуває поширення реалізму концепція, яка досить впливова і в наші дні в ряді країн. Єдиним законом міжнародного життя її прихильники вважали силу. Відомий німецький юрист Р. Ієрінга стверджував, що "право - це політика сили". Його юристи-міжнародники послідовники інших країн підтверджували, що право без сили - мрія.

Усі ці концепції мали основу в реальному житті. Ті, що відстоювали юридичний характер міжнародного права, пристосовані до вимог міжнародних відносин в правовому регулюванні. Нігілісти відбивали панування сили і нерозвиненість механізму чинності міжнародного права. Характерно, що нігілістичні концепції не отримали розповсюдження в літературі. Зате серед юристів-практиків і дипломатів такого роду концепцію були поширені. Загалом доктрина відіграла значну роль у становленні міжнародного права, у визнанні за ним юридичної сили.

З розширенням участі Росії в міжнародного життя у країні починає вивчатися міжнародне право. Воно привернуло увагу не лише юристів. З праць А.Н. Радищева видно, що в його час про міжнародне право чимало пишуть, часто на нього посилаються. Але коли між народами виникає ворожість, "суддя їх є меч".

Першим фундаментальним твором була праця В.Ф. Малиновського (1765 - 1814 рр..) "Міркування про мир і війну". У ньому є розділу "загальнонародні закони", у якому йдеться, що народи, подібно підданим однієї держави, повинні узгоджуватися з неодмінними правилами. Пропонувалося створити спільний союз Європи зі своїми законами і із органом контролю за їх додержанням державами.

На початку XIX ст. відкривається ряд нових університетів (у Петербурзі, Харкові, Казані, Києві тощо), в яких викладається міжнародне право. Публікується досить багато робіт міжнародно по-правових питань. У 1873 р. професор Московського університету М.Н. Капустін видав "Короткий курс міжнародного права", у якому висловлювалася система міжнародного права. Автором більше 200 робіт був його колега по університету граф Л.О. КАМАРОВСЬКИЙ. Справжнім джерелом міжнародного права він вважав правосвідомість найбільш освіченої частини суспільства. На цій основі він і запропонував кодифікувати міжнародне право.

Особливо відзначимо вже не раз згадуваного професора Петербурзького університету Ф.Ф. Мартенса. Його головна праця - "Сучасне міжнародне право цивілізованих народів" у двух томах. З 1882 р. він витримав декілька видань в Росії і переведений мовами багатьох країн світу. Після цієї праці деякі сучасні роботи читати не цікаво. Ф.Ф. Мартенс виходив з того, що у основі усіх правових відносин лежить саме життя. Міжнародне право тільки тоді матиме міцний фундамент, "коли природні та історичні закони розвиток держав будуть з'ясовані". Серйозне значення надавалося таким факторам, як мораль, справедливість, які мають лежати в основі міжнародного права.

На особливу увагу заслуговує підхід до правового регулювання як до різновиду управління. У міжнародному управлінні Ф.Ф. Мартенс розрізняв дві сторони:

- Управління зовнішніми стосунками держави за допомогою законодавчої, адміністративної та судової влади;

- Управління міжнародними відносинами спільними зусиллями держав.

Суттєвий внесок в розвиток доктрини права міжнародного внесли вчені Харківського університету. Використовуючи історичний підхід, професор Д.И. Каченовський обгрунтував перспективи розвитку ряду інститутів міжнародного права. Особливу увагу було приділено кодифікації. У 1859 р. Д.І. Каченовський виступив з доповіддю в Лондонському юридичному суспільстві, де обгрунтував необхідність інтернаціонального об'єднання зусиль учених для кодифікації міжнародного права. Ініціатива увінчалася успіхом. У 1873 р. був заснований Інститут міжнародної права за участю вчених багатьох країн, що діє й донині.

У 1875 р. у Харкові видається фундаментальну працю професора А.Н. Стоянова "Нариси історії та догматики міжнародного права". У 1892 р. професор В.П. Даневский публікує "Посібник з історії та системи міжнародного права". Завдання міжнародного права бачиться йому в правильному поєднанні суверенітету з міжнародно спілкуванням-правовим. Автор доводив несумісність з міжнародним правом проектів створення наддержавної влади.

Видатні юристи-міжнародники працювали в Київському університеті. Серед них найбільш великою фігурою був, мабуть, В.А. Незабитовський, що зайняв кафедру міжнародного права в 1853 р. і залишався на ній в протягом 30 років. Особливо грунтовно їм розроблена проблема міжнародно-правовий суб'єктності держави. В.Е. Грабар писав про нього: "Вчений, по даруванням своїм не має рівного серед російських міжнародників".

Можна зробити висновок, що в цілому доктрина міжнародного права до Росії перебувала на загальноєвропейському рівні. Її представники внесли відчутний вклад у підготовку спеціалістів у галузі міжнародного права і у формування правосвідомості.