Кодифікація міжнародного права

Кодифікація - процес систематизації чинних норм, що знімають суперечності, що заповнюють прогалини, що заміняє застарілі норми новими.

З цього видно, що кодифікація є правотворчий процес. Прийнято розрізняти кодифікацію офіційну, що здійснюється державами, їх організаціями, і неофіційну, вироблену без участі держав громадськими організаціями, приватними особами. Громадська організація - Міжнародний комітет Червоного Хреста - підготувала проекти кодифікації гуманітарного права збройних конфліктів. На їх основі дипломатичні конференції взяли чотири Женевські конвенції 1949 року про захист жертв війни та два Додаткових протоколи до них 1977

Головною різновидом неофіційною кодифікації є доктринальна кодифікація, що здійснюється вченими або їх організаціями. Такого роду кодифікація відігравала й продовжує відігравати важливу роль. Власне, сьогодні будь-яка кодифікація у тій чи іншій мірі є доктринальної, оскільки не може здійснюватися без участі вчених.

Перша спроба створити кодекс міжнародного права належить австрійському юристу А. Домін-Петрушевичу, що в 1861 р. опублікував свій кодекс. У 1868 р. той же зробив швейцарський юрист І.К. Блюнчлі. Потім було кілька інших проектів. Активно виступав на користь кодифікації Д.І. Каченовський. Його ідея кодифікації колективними зусиллями багатьох вчених країн втілилася у створенні в 1873 р. Інституту міжнародного права. Доктринальної кодифікацією займаються і інші наукові міжнародні організації, наприклад, Асоціація міжнародного права зі штаб-квартирою в Лондоні і філіями в багатьох країнах, в їх числі і Российская асоціація міжнародного права. Проекти таких організацій приймаються в увагу при офіційної кодифікації.

Відомі й національні проекти кодифікації. У 1930 році були опубліковані результати кодифікації низки галузей міжнародного права, виконаної американськими вченими на базі юридичного факультету Гарвардського університету. В даний час регулярно оновлюваний кодекс міжнародного права хто Американським інститутом права і навіть користується значним авторитетом у судовій практиці.

Офіційна кодифікація розпочалася в другій половині минулого століття і було присвячено законам і звичаям війни. Головну роль зіграли два скликані за ініціативою Росії Гаазькі конференції світу (1899 і 1907 рр..). Ліга Націй намагалася кодифікаційних здійснити ряд проектів, була скликана спеціальна конференція, але успіху ці спроби не мали. Провідні держави не були готові обмежити свою свободу дій.

Новий етап в історії кодифікації відкривається з прийняттям Статуту ООН, у якому говориться, що Генеральна Асамблея ООН організує дослідження і робить рекомендації з метою, зокрема, "заохочення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації" (ст. 13). Знаменно, що прогресивний розвиток поставлено на місце першого. В даний час загальновизнано, що кодифікація міжнародного права неможлива без її прогресивного розвитку.

На виконання ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея створила механізм для такої кодифікації. Центральне місце в ньому посідає Комісія міжнародного права ООН, що складається тепер з 34 експертів, обраних в особистій якості. Майже трикратне збільшення числа членів та зниження загального професійного рівня у порівнянні з минулим позначилися на роботу Комісії.

Комісія забезпечує підготовку проектів кваліфіковану кодифікації по запланованої тематики. Проекти обговорюються Шостим комітетом Генеральної Асамблеї ООН і передаються урядам для подання зауважень. Після цього Комісія готує остаточний проект, що і представляється дипломатичної конференції для підготовки на його основі конвенції. Були випадки, коли Генеральна Асамблея сама приймала конвенцією (Конвенцію про спеціальні місії, яка не викликала особливих розбіжностей).

На базі проектів Комісії міжнародного права були прийняті дві конвенції по праву договорів, конвенції з дипломатичного і консульського права, чотири конвенції 1958 з морського права, дві конвенції з правонаступництва та ін

В цілому діяльність Комісії міжнародного права оцінюється дуже високо. Генеральний секретар ООН К. Аннан заявив, що протягом 50 років Комісія "виконувала свою місію з великим успіхом, встановлюючи основні норми в більшості ключових галузей міжнародного права".

Кодифікацією у своїх галузях займаються і інші органи ООН. Значна роль у цій галузі таких організацій системи ООН, як Міжнародна організація праці (що прийняла понад півтораста конвенцій), ЮНЕСКО та ін Унікальним для нашого часу випадком III була Конференція ООН з морського права, яка протягом 1973 - 1982 роках. Конвенцію підготувала ООН з морського права, схожу не на кодекс швидше, а на зведення законів. Конференція працювала довго і обійшовся дорого. Справа в тому, що морське право зачіпає важливі економічні та інші національні інтереси країн.

В якості особливого випадку відзначимо прийняття цілого комплексу конвенцій щодо права людини. За результатами це кодекс міжнародного права прав людини, яка тим не менш не є результатом кодифікації, оскільки кодіфіціруются в основному вже наявних норм, а в даному випадку галузь права створена заново.

Участь у кодифікації безлічі органів ставить проблему запобігання фрагментації міжнародного права. Необхідно забезпечити, щоб акти кофікаційні в спеціальних областях не суперечили одна одній і загальним нормам міжнародного права. Вирішення цієї проблеми Генеральна Асамблея ООН поклала на Комісію міжнародного права. Але поки в цьому напрямі зроблено мало.

Загалом, в останні десятиріччя склався досить розвинений механізм розвитку і кодифікації міжнародного права. Багато юристів досить високо оцінюють можливість цього механізму. Але є правознавці, досить скептично ставляться до результатів кодифікації. Стверджується, що замість з'ясування існуючих нові неясностей конвенції в результаті неточних формулювань і широкого використання застережень створюють ще більшу невизначеність і плутанину.

Ефективність кодифікації багато в чому залежить від того, що вона не руйнує і не підмінює звичайне право, а взаємодіє з ним. Одна з головних проблем права полягає в тому, щоб не відставати від ходу життя. Нове право значною мірою створюється за рахунок розвитку старого. Одним із засобів відновлення міжнародного права і є кодифікація.

Кофікаційні процес дозволяє підсилити характер соціальний міжнародного права, відобразити в ній соціальні цілі, що відповідають потребам міжнародного співтовариства в цілому. За допомогою кодифікації конкретні норми, інститути і галузі перебудовуються відповідно до цілей і принципів системи міжнародного права у цілому, в результаті чого система зміцнюється. У формуванні спільного, звичаєвого права завжди вирішальна роль належала провідним державам. Кофікаційні процес відкриває великі можливості для участі всіх держав у правотворчості.

Загалом, кодифікація стала важливим елементом правотворчого процесу. Багато чого вже зроблено, і ще більше належить зробити. Але на цьому шляху чимало перешкод. Перш за все, кодіфіцірующіе конвенції насилу збирають, деколи а так й не збирають ту кількість ратифікацій, яка необхідна для їх вступу в силу, не кажучи вже про участь у цьому процесі більшості держав. Певний вихід вбачається в те, щоб розглядати конвенції як декларативні відносно існуючого звичайного права. Міжнародний Суд ООН застосував положення Віденської конвенції про право міжнародних договорів ще до її вступу в силу як авторитетне доказ існування звичайних норм, і це незважаючи на те що США і ряд інших впливових держав до цих пір не беруть участь у згаданій Конвенції.

Інший шлях вирішення проблеми полягає в тому, щоб Комісія міжнародного права ООН і інші органи, зайняті кодифікацією, готували не проекти конвенцій, а проекти резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, керівництва, зразкові положення і т.п. Такі акти не потребують ратифікації і порівняно швидко проникають у практику. На їх основі формуються норми звичаєвого права. Комісія міжнародного права вже встала на цей шлях.

Незважаючи на успіхи кодифікації, темпи її відстають від вимог сучасного життя, створюється враження, що подібна ситуація влаштовує провідні світові держави. Представник Держдепартаменту США ще в 60-х рр.. XX ст. заявляв, що норм досить і тому головна задача полягає "у більш широкому використанні наявного механізму та наявних норм". Дійсно, особлива увага має бути приділена забезпеченню ефективності вже існуючих норм. Біда, однак, у тому, що, висловлюючись в користь встановлення верховенства права, керівники держав на ділі не приймають відчутних заходів у цьому напрямі. Вельми показовою в цьому плані є доля проекту статей про відповідальність держав, над яким Комісія міжнародного права ООН працювала понад чверть століття. Проект має велике значення для вдосконалення саме механізму дії норм. Проте Генеральна Асамблея ООН у 2001 році обмежилася лише ухваленням проекту до відома.

Загалом же було б неправильно протиставляти правотворчість вдосконалення механізму правоосуществленія. Обидва процеси взаємопов'язані.