Правова допомога у кримінальних справах

Нормативна регламентація правової допомоги, і зокрема правову допомогу у кримінальних справах, вельми різноманітна: численні спеціальні двосторонні угоди про видачу злочинців; двосторонні договори про правову допомогу; локальні конвенції про передачу засуджених; загальні міжнародні договори про боротьбу з певними злочинами, що містять норми про процедуру правового співробітництва.

Договори про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах охоплюють широке коло ситуацій. Держави надають одна одній правову допомогу шляхом виконання доручень про виробництво окремих процесуальних дій, зокрема складання і пересилання документів, проведення обшуків, вилучень, пересилання і передачі речових доказів, проведення експертизи, допиту обвинувачених, свідків та інших осіб. Певний інтерес у цьому плані становить Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 Вона, зокрема, містить положення, згідно з якими держави-учасники взяли на себезобов'язання за дорученням іншої держави відповідно до свого національного законодавства виконувати кримінальне переслідування своїх громадян, підозрюваних в скоєнні злочину на території іншої країни - учасниці Конвенції (ст. 72-76). У Російській Федерації діє понад 20 договорів про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладених колишнім СРСР, а також ряд угод, укладених від імені Російської Федерації.

7ноября 1996 Росія підписала дві європейські конвенції: Конвенцію про видачу 1957р. та Конвенцію про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 Для Російської Федерації Конвенції набули чинності 9 березня 2000 після їх ратифікації Федеральними Зборами.

До участі в цих угодах питання надання правової допомоги та екстрадиції вирішувалися з європейськими країнами на основі принципу взаємності. Відповідно до Конвенції 1959 правова допомога ока -

зується з питань кримінального переслідування за злочини, покарання за які на момент прохання про допомогу підпадає під юрисдикцію судових органів запитуючої сторони. До питань надання правової допомоги відносяться: виконання судових доручень, які стосуються кримінальних справ, з метою отримання показань свідків або передачі речових доказів, матеріалів або документів; вручення судових повісток і постанов про явку до суду запитуючої держави свідків, експертів і обвинувачених; передача витягів з судових матеріалів та інформації про них, необхідних для розгляду кримінальноїсправи.

Угоди про правову допомогу, як правило, регулюють процедуру видачі (екстрадиції) злочинців. Питанням екстрадиції присвячені також двосторонні угоди про видачу злочинців. Положення про видачу можуть міститися в багатосторонніх конвенціях про боротьбу зі злочинами міжнародного характеру.

Екстрадиція є одним з найдавніших інститутів міжнародного кримінального права і є передачу особи державою, на території якої така особа знаходиться, іншій державі для притягнення його до кримінальної відповідальності або для приведення вироку у виконання.

В епоху рабовласництва яскраво проявилася роль видачі як засобу припинення втечі рабів. Чимало договорів про видачу полягало в Середні століття, проте мова в основному йшла про політичні злочинців, супротивників влади. У цілому практика зводилася до того, що бігли з дружніх країн видавалися, а з недружніх - ні.

Договірній практиці Росії положення про видачу відомі з часів Київської Русі. Так, в договорах Олега та Ігоря з Візантією (911, 944 рр..) Передбачалося, що вчинили злочин у Візантії російські підлягають видачі в свою країну для покарання, а греки видаються Візантії. Тут інститут видачі був пов'язаний з імунітетом від місцевої юрисдикції.

Французька революція XIX ст., Юридично оформила право притулку, послужила імпульсом для якісно нового етапу розвитку інституту видачі. Право притулку отримує загальне визнання, і видача набуває характеру взаємної допомоги держав у боротьбі ззагальнокримінальної злочинністю. Держави укладають договори про видачу і приймають відповідні національні закони. Одним з перших багатосторонніх договорів, які передбачають видачу злочинців, є Ам'єнський договір 1802 між Францією, Великобританією, Іспанією і Голландією. У цей період часу затверджується принцип подвійного кримінальність, відповідно до якого діяння, що послужила підставою для видачі, повинно кваліфікуватися як злочинна по праву як видає, так і запитуючої держави, і принцип конкретності, який полягає в тому, що судити особу можна тільки за злочин, послужила підставою для його видачі.

У сучасному світі в результаті інтеграційних процесів значно спростилася процедура перетину державних кордонів, що дозволяє особам, які вчинили злочин в одній державі, сховатися в іншому. І це диктує державам необхідність все більш тесногосотруднічестваввопросахборьбиспреступностью, і зокрема в питаннях видачіс належного балансу між державними інтересами та правами видаваних ОСІБ.

У договорах, що передбачають екстрадицію перераховані випадки, в яких видача не здійснюється: якщо особа, видача якої потрібна, є громадянином тієї держави, до якої звернена вимога; злочин скоєно на території держави, до якої звернена вимога, за законодавством держави, до якої звернена вимога , кримінальне переслідування не допускається з огляду на закінчення терміну давності або з інших законних підставах; щодо особи, яка вчинила злочин, вже винесено вирок за те ж саме злочин або є постанова про припинення справи, винесену судом абоіншим органом держави, до якої звернена вимога; злочин відповідно до законодавства обох держав переслідується в порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого).

Спеціальні питання правової допомоги у кримінальних справах вирішуються Конвенцією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є. Конвенція була підписана 19 травня 1978 низкою держав, в тому числі СРСР, і набула чинності 26 серпня 1978 Відповідно до цієї Конвенції громадяни кожної з держав-учасників, засуджені до позбавлення волі в іншій державі, будуть за взаємною згодою цих держав передаватися для відбування покарання в ту державу, громадянами якої вони є. Передача засудженого можлива після вступу вироку в законну силу (ст. 1). Передача засудженого не здійснюється, якщо за законодавством держави, громадянином якої є засуджений, за вчинене він поніс покарання або був виправданий або справа була припинена, а так само якщо особа звільнено від покарання компетентним органом цієї держави; покарання не може бути виконане в державі, громадянином якого є засуджений, внаслідок закінчення строків давності або по іншому підставі, передбаченій законодавством цієї держави; засуджений має постійне місце проживання на території держави, судом якої винесено вирок; не досягнуто згоди про передачу засудженого на умовах, передбачених цією Конвенцією (ст. 4). Призначене засудженому покарання відбував на підставівироку суду тієї держави, в якому він був засуджений, а помилування засудженого здійснюється тією державою, якій він переданий для відбування покарання.

У рамках Ради Європи в 1983 р. була прийнята Страсбурзький конвенція про передачу засуджених осіб. При дотриманні певних умов у процедурі передачі засуджених осіб можуть брати участь і держави, які не є членами Ради Європи.

У деяких країнах прийняті спеціальні закони про видачу (наприклад, Австрії, Німеччини та Швеції), але в більшості держав відповідні норми містяться в конституційному, кримінальному, кримінально-процесуальному праві. У ряді європейських країн за відсутності міжнародних договорів власне право є підставою для видачі (ФРН, Італія, Франція та ін.)

Конституція Російської Федерації містить положення про видачу злочинців. Згідно з Конституцією не видаються власні громадяни, а також іноземні громадяни, якщо їм на підставі Конституції Російської Федерації надано політичний притулок.