Внутрішнє право щодо взаємодії з міжнародним правом

Внутрішнє право приділяє все більше уваги вирішенню питань взаємодії з міжнародним правом. При цьому воно також виходить з того, що визначення методів реалізації міжнародних зобов'язань на національному рівні відноситься до компетенції держави.

Основи взаємодії визначаються конституційним правом. Аналіз цього права та практики його застосування підтверджує, що механізм дії внутрішнього права непридатний для регулювання міжнародних відносин так само, як міжнародне право не здатне регулювати внутрішньосуспільні відносини. Тому вираз "безпосередня дія норм міжнародного права" у правовій системі країни носить умовний характер, означаючи, що містяться в цих нормах правила підлягають безпосередньому застосуванню після надання їм відповідної юридичної сили внутрішнім правом.

Висловлюється думка, що конституції деяких держав, наприклад Франції, визнали примат і безпосередня дія міжнародного права. Здається, що це не зовсім так. Конституції не визнали начебто існуючий примат міжнародного права, самі а встановили його. Іншими словами, вирішення цього запитання - справа національного права.

У такий спосіб для того, щоб бути здатними регулювати відносини за участю фізичних та юридичних осіб, що містяться в міжнародному праві правила повинні ввійти в правову систему країни в установленому нею порядку. Це процес часто називають трансформацією, маючи на увазі перетворення норм міжнародного права в норми внутрішнього права. Насправді норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А ось її змісту, правилу надається статус норми національного права. Власне, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою внутрішнього права.

Таким чином, термін "трансформація" умовний. Користуватися ним можна лише тому, що він широко визнано. Трансформація може бути загальної та індивідуальної. При загальній держава встановлює, що всі або якісь певні види прийнятих ним міжнародно-правових норм є частиною права країни. При індивідуальній необхідно у кожному випадку вводити міжнародні норми в право країни спеціальним актом. У деяких країнах, наприклад у Великобританії, у відношенні звичайного міжнародного права застосовується загальна трансформація, а у відношенні договорів - індивідуальна.

Трансформація може бути прямий і опосередкованої. При прямий правила договору породжують тотожні правила в національному праві в силу самого акта ратифікації. Нерідко це іменують інкорпорацією, тобто включенням. При опосередкованої трансформації на основі договору видається національний нормативний акт, з більшою або меншою повнотою відтворює зміст договору.

Особливим видом імплементації міжнародних норм є відсилання. В багатьох законах говориться, що ті чи інші його положення будуть застосовуватися відповідно до визначеного договором або що у встановлених випадках слід застосовувати такий-то договір. Дедалі частіше зустрічаються відсилання до неправових актів, до резолюцій конференцій і міжнародних організацій. У результаті відсилання положення таких актів знаходять юридичну силу. Подібні відсилання зустрічаються навіть у конституційному праві. У Конституції Португалії йдеться: "Приписи, що містяться в Конституції і законах і що стосуються основних прав громадян, мають тлумачитися і знаходитися відповідно до Загальної декларації прав людини" (п. 2 ст. 16).

Внутрішнє право проводить відмінність між існуючими у формі звичаю загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, з одного боку, і договорами - з іншого. Перші в порядку загальної трансформації включаються у право країни в силу їх загальноприйнятими та об'єктивної необхідності. Їх колізії з внутрішнім правом виникають рідко. Договори ж містять конкретні норми та можуть встановлювати далеко не загальноприйняті правила, які породжують колізії з внутрішнім правом. Тому держави приділяють особливу увагу статусу договірних норм у внутрішньому праві.

Визнавши звичайне міжнародне право частиною права країни, держави по-різному визначають їх місце в правовій системі.

У рішенні Верховного суду США у справі "Пакетбот" Гавана "(1900 р.) говорилося, що звичайне міжнародне право є частиною права країни, в цілях застосування судами," якщо немає міжнародного договору або іншого нормативного акта виконавчої чи законодавчої влади або судового рішення ". Цієї правила суди США дотримуються й донині.

Інакше вирішується питання у нових Європи правових системах. У Німеччині загальної норми міжнародного права не лише включені в право країни, а й здобули перевагу перед законами. У Голландії всі норми звичайного міжнародного права підлягають застосуванню.

Що ж стосується договорів, то відомо два способи вирішення питання:

- Положення договору набувають чинності національного права лише в результаті видання спеціального закону (Великобританія, Індія, Нігерія);

- Положення належним чином ратифікованого і офіційно опублікованого договору безпосередньо набувають чинності норм внутрішнього права. Часто при цьому національне право встановлює примат таких норм у правовій системі країни (Франція, Греція, Іспанія).

Після включення і звичайних договірних норм у правову систему країни виникає питання про їх співвідношення в цій системі. Как ми бачили, у США звичайні норми міжнародного права поступаються не тільки договорами і законами, але навіть актів виконавчої влади. У нових правових системах та це питання вирішується інакше. У ФРН загальні норми міжнародного права мають пріоритетом перед законами. На думку Федерального конституційного суду Німеччини, питання про співвідношення звичайних і договірних норм після їх включення у внутрішнє право вирішується відповідно до загальних правил: наступне правило скасовує попереднє, спеціальне правило скасовує спільне.

Загалом, такий підхід виправданий. Його нестача криється в недооцінці зв'язку інкорпорованих норм з міжнародним правом, яке не можна ігнорувати при вирішенні колізії між звичайними і договірними нормами після їх відображення у внутрішньому праві. Перш за все, існують у формі звичаю імперативні норми, від яких договір не може відхилятися.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів встановила правила застосування договорів з одного й того самого питання. Вони повинні враховуватися при врегулюванні колізій між договірними нормами, інкорпорованими у внутрішнє право. Все це підтверджує, що і після інкорпорації у внутрішнє право міжнародні норми зберігають свій зв'язок з міжнародним правом.

Факт колізії інкорпорованих норм з іншими нормами права країни у принципі встановлюють усі правозастосовні органи, і перш за все суди. Вони ж приймають заходи по врегулюванню колізій. Конституційний рада Франції підтвердив право суден розглядати питання про відповідність закону договорами, якщо таке питання виникає при розгляді конкретної справи і тільки стосовно до даної справи. Зрозуміло, що вирішення і з цього питання може бути оскаржена в порядку, установленому національним правом.

Для того щоб норма міжнародного права могла застосовуватись як частина права країни, вона повинна бути самоісполнімой, тобто сформульованої так, щоб бути придатної для безпосереднього застосування. Непоодинокі випадки зловживання цим поняттям, що коли явно самоісполнімие норми визнаються несамоісполнімимі. У США, приміром, суди не визнають самоісполнімимі норми про права людини, включаючи ті, що закріплені Статутом ООН.

Таким чином, будучи інкорпорованими у внутрішнє право, норми міжнародного права займають в ньому особливе положення. Проте, будучи частиною правової системи країни, вони застосовуються відповідно до її цілей і принципів, а також в установленому нею процесуальному порядку. У деяких видах договорів спеціально обумовлюється, що вони будуть здійснюватися у відповідності до законів беруть участь держав.

Разом з тим що розглядаються норми володіють певною специфікою. Вони створюються та змінюються в особливому порядку, зберігають зв'язок з міжнародним правом. З цим не може не рахуватися правозастосовна практика. Розглянуті норми тлумачаться і застосовуються з урахуванням міжнародного права. Все це дає підстави рахувати, що, став частиною правової системи країни, норми міжнародного права не розчиняються в ній, а займають особливе положення. Їх слід розглядати як особливий різновид внутрішніх норм, визначивши їх терміном "інкорпоровані норми", тобто норми, запозичені з міжнародного права.

На закінчення слід зазначити, що, не дивлячись на всі особливості національних правових систем, держави в цілому прагнуть досить надійно контролювати вплив міжнародних норм на внутрішнє право. Разом з тим у практиці держав поступово стверджується принцип доброзичливого відношення до міжнародного права, відповідно до якого вважається кращим таке тлумачення внутрішнього права, що відповідає принципам і нормам міжнародного права.