Значення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права для регулювання трудових відносин

Відповідно до ч. 4 ст. 15 Конституції РФ загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової сиcтема. Якщо міжнародними договором України встановлено інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. Отже, при регулюванні трудових відносин загальновизнані норми-принципи і норми міжнародного права мають вищу юридичну силу, ніж правила трудового законодавства, в тому числі норми ТК РФ. У зв `язку з чим при виникненні протиріч між трудовим законодавством, що діє на території Російської Федерації, і міжнародними нормативами застосуванню підлягають правила міжнародно-правової регламентації праці.

У п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 31 жовтня 1995 року № 8 "Про деякі питання застосування судами Конституції України при здійсненні правосуддя" Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права відповідно до ст. 15 Конституції РФ названі складовою частиною правової системи Російської Федерації. Тому органи по розгляду трудових спорів, органи державного контролю за дотриманням трудового законодавства, інші особи, які застосовують норми трудового права, при регулюванні трудових відносин повинні керуватися положеннями перерахованих міжнародно-правових актів, що мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормами трудового законодавства. У звязку з чим доцільно коротко розглянути окремі норми перерахованих нормативних правових актів, які можуть бути застосовані до трудових відносин.

У ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожному людині гарантується право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та захист від безробіття. У російському законодавстві право на працю не закріплене. У ч. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права також закріплено право на працю, що включає право кожної людини на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. У звязку з викладеним названі норми застосовні при порушенні права громадянина на працю, у тому числі при незаконному відмову в прийомі на роботу і незаконного звільнення з роботи. Це право має нематеріальний характеру, тому його порушення є підставою для стягнення компенсації моральної шкоди на користь особи, право на працю якої порушено.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожна людина, без якої-небудь дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. У ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права також гарантується рівна оплата за працю рівної цінності. Дані норми застосовні при вирішенні питань про призначення та виплати працівникам заробітної плати. Зокрема, працівникам, які перебувають в штаті організації, не може бути встановлена заробітна плата в більшому розмірі в порівнянні з працівниками, які підлягають звільненню у звязку зі скороченням штату працівників організації. Названі норми не дозволяють застосовувати дискримінаційні основи при визначенні заробітної плати працівників, що виконують однаковий обсяг робіт. Правовою підставою для встановлення різного оплати праці працівників є кількість і якість виконаної працівником роботи.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожен хто працює, має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сімї і доповнюється при необхідності іншими засобами соціального забезпечення. З ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права також випливає, що кожен трудящий має право на винагороду, яка забезпечує як мінімум задовільний існування, її самої та її сімї. Задовільна плату, яка не може бути нижчою за прожитковий

мінімуму. З цієї причини кожен працюючий, який отримує заробітну плату в розмірі нижче
прожиткового мінімуму, мають право вимагати її встановлення в розмірі не нижче прожиткового
мінімуму. Зокрема, рішенням світового судді судового ділянки № 56 г. Урай Ханти -
Мансійського автономного округу від 22 квітня 2003 задоволені вимоги Смердова
С.Д. про стягнення доплати до заробітної плати до прожиткового мінімуму, обовязки роботодавця
встановити розмір заробітної плати не нижче прожиткового мінімуму. Однак деякі
судові органи ігнорують вказані норми міжнародного права. Наприклад, рішенням
мирового судді дільниці № 2 м. Йошкар-Оли від 28 серпня 2002 року, залишеним без зміни
ухвалою апеляційної інстанції від

14 жовтня 2002, відмовлено в застосуванні перелічених норм міжнародного права. При
цьому суд апеляційної інстанції, а потім і Верховний Суд Республіки Марій Ел як
суду наглядової інстанції вказали, що норми міжнародного права створюють права і
обовязки для його субєктів, тобто держав, тому вони можуть бути використані лише
при створенні внутрішнього законодавства конкретної держави. Очевидно, що дана
позиція суперечить і ст. 15 Конституції РФ і постанов Пленуму Верховного Суду РФ від
31 жовтня 1995 № 8

"Про деякі питання застосування судами Конституції Російської Федерації при здійсненні правосуддя будь" та від 10 жовтня 2003 року № 5 "Про застосування судами загальної юрисдикції загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України". Однак Верховний Суд РФ не зміг втрутитися в дану справу, оскільки правосуддя по справах, розглянутим мировим суддею, як правило, закінчується на рівні відповідного суду субєкта Російської Федерації. Виключення з цього правила складають випадки прийняття справи, розглянутої мировим суддею, за визначенням судді суду відповідного субєкта Російської Федерації на розгляд у порядку нагляду до президії цього суду. У подібній ситуації на визначення суду президії субєкта Російської Федерації може бути подана скарга. У звязку з чим у цій справі направлено звернення до Конституційного Суду РФ, який на відміну від деяких судів загальної юрисдикції не відмовляється від застосування норм міжнародного права.

У ч. 4 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожній людині гарантовано право на створення професійних спілок і входження до професійних спілок для захисту своїх інтересів. У ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також йдеться про право кожного людини на свободу асоціації з іншими людьми, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Згідно з названою нормою дане право не підлягає обмеженню, крім обмежень, які передбачаються законом і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоровя і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. У ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права перераховані обовязки держави щодо забезпечення наступних прав: 1) права кожної людини створювати для здійснення захисту своїх економічних і соціальних інтересів професійні спілки і вступати до них на свій вибір при єдиній умові дотримання правил відповідної організації. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або громадського порядку або для огородження прав і свобод інших осіб; 2) права професійних спілок утворювати національні федерації чи конфедерації і права останніх засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватися до таких; 3) права професійних спілок функціонувати безперешкодно без яких-небудь обмежень, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки громадського порядку або для огородження прав і свобод інших; 4) права на страйки за умови його здійснення відповідно до законів кожної країни. Перелічені норми покликані забезпечити діяльність професійних спілок по захисту прав і свобод людини і громадянина у сфері праці. Слід зазначити, що одним із засобів профспілкової діяльності названо проведення страйку відповідно до вимог внутрішнього законодавства. Однак право на використання даного засобу захисту трудових прав працівників у міжнародних актах надано профспілкам. Тоді як російське законодавство такого права професійним профспілкам не надає, оскільки припускає проведення примирних процедур в кожній організації із затвердженням рішення про використання страйк для врегулювання колективного трудового спору зборами (конференцією) працівників організації (відокремленого структурного підрозділу), в якій виник цей спір. Сказане дозволяє зробити висновок про те, що російське законодавство обмежує права профспілок на оголошення і проведення страйку. У звязку з чим при реалізації профспілками цього права також слід керуватися правилами перерахованих міжнародних

нормативних правових актів. Дані норми застосовні і при вирішенні інших конфліктних ситуацій за участю профспілок, які представляють інтереси працівників.

У ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться про заборону на притягнення до примусової чи обовязкової праці. У тих країнах, де у вигляді покарання за злочин передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, звязане з каторжними роботами, це обмеження не є перешкодою для виконання цих робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання. Терміном "примусова праця" названа норма не охоплює: 1) роботу, яку повинна виконувати особа, що перебуває за вироком суду в увязненні, або особа умовно звільненого з-під варти; 2) яку б то не було службу військового характеру, а в тих країнах, в яких визнається право на відмову від військової служби з політичних чи релігійно-етнічних мотивів, яку б то не було службу, передбачену законом для осіб, що відмовляються від військової служби із зазначених мотивів; 3) яку б то не було службу, яка має виконуватися у випадках надзвичайного ситуації або стихійного лиха, що загрожують життю чи благополуччю населення; 4) яку б то не було службу, яка входить у звичайні громадянські обовязки. Дана норма може бути застосована при визначенні виконуваної працівником роботи як примусової праці.

У ст. 24 Загальної декларації прав людини говориться про те, що кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку. У ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права також закріплено право працівників на відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, а також на винагороду за роботу в святкові дні. Тривалість щотижневої роботи не повинна перевищувати сорока годин. Тому залучення працівника до роботи понад встановлений міжнародними актами нормативу є обмеженням цього права. Причому не має правового значення на яких умов цей норматив перевищений: шляхом притягнення до понаднормової роботи або виконання роботи на умовах сумісництва, у тому числі внутрішнього, тобто в тій же організації. У відповідності до ст. 8, 9 ТК РФ локальні акти, договори про працю не можуть погіршувати становище працівників порівняно з законодавством, зокрема в порівнянні з названими нормами міжнародних правових актів. У звязку з чим обмеження аналізованого права працівників без надання їм додаткових компенсацій є порушенням чинного на території Російської Федерації законодавства. З цієї причини працівники вправі вимагати підвищеної оплати за кожний відпрацьований понад нормальної тривалості робочого часу час. В якості мінімального рівня оплати праці за рамками нормальної тривалості робочого часу на будь-яких умов виступає оплата, встановлена на ст. 152 ТК РФ для надурочних робіт. До інших випадків виконання робіт за межами нормальної тривалості робочого часу названа норма може бути застосована за аналогією. Отже, обмеження права працівників на відпочинок без надання їм сумірною компенсації слід визнавати таким, що суперечить названим нормам міжнародно-правової регламентації праці.

У ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права кожному гарантується право на достатній життєвий рівень для нього і його сімї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безперервне поліпшення умов життя. Це правило також застосовується при регулюванні відносин, що входять в предмет трудового права. Умовою для достатнього життєвого рівня працівників є розміру одержуваної ними заробітної плати. Очевидно, що достатньою для життя не може бути рівень заробітної плати нижче прожиткового мінімуму. Тому ця норма також гарантує працівникам отримання заробітної плати у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, який включає в себе необхідні мінімальні витрати на харчування, одяг, оплату житла. Невиконання цього обовязку роботодавцем є порушенням норм міжнародного права.

В даний час наша держава веде роботу щодо ратифікації Європейської соціальної хартії. У ч. 1 ст. 4 Європейській соціальній хартії також гарантовано право трудящих на винагороду, яка дозволить забезпечити їм та їх сімям гідний рівень життя, що також передбачає виплату заробітної плати у розмірі не нижче прожиткового мінімуму.

Невиконання зобовязань щодо виплати заробітної плати у розмірі не нижче прожиткового мінімуму мотивується відсутністю відповідного федерального закону, який в свою чергу не приймається через економічну недоцільність. Однак відсутність федерального закону з огляду на економічну недоцільність не може служити достатнім підставою для невиконання зобовязань, передбачених міжнародними нормативними правовими актами. До того ж держава не може створювати умови для виплати організаціями, що знаходяться в приватній власності, а також працедавцями-фізичними особами заробітної плати в розмірі нижче прожиткового мінімуму. Очевидно, виконання перерахованих норм міжнародного права передбачає покладання на роботодавців обовязки з виплати працівникам заробітної плати у розмірі не нижче прожиткового

мінімуму. Невиконання цієї означає обовязки, що працедавець не може організувати працю відповідно до вимог законодавства, що для нього повинна тягти встановлені в законодавстві наслідки, зокрема проведення процедури банкрутства. Тоді як виконання обовязки з виплати заробітної плати у розмірі не нижче прожиткового мінімуму призводить до збільшення бюджетних коштів, що дозволяє забезпечити виплату заробітної плати у розмірі не нижче прожиткового мінімуму і працівникам, які перебувають на бюджетному фінансуванні. Звичайно, це правило буде діяти тільки в тому випадку, якщо працівників, що перебувають на бюджетному фінансуванні, не буде більше, ніж працівників у реальному секторі економіки.

Таким чином, норми Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Європейської соціальної хартії безпосередньо застосовні при регулюванні відносин, що входять в предмет трудового права, зокрема, з метою покладання на роботодавця обовязки з виплати заробітної плати у розмірі не нижче прожиткового мінімуму.