Міжнародно-правові засоби вирішення спорів (конфліктів)

Декларація про принципи міжнародного права 1970 вказує на те, що міжнародні спори вирішуються на основі суверенної рівності держав і відповідно до принципу вільного вибору засобів мирного вирішення спорів. Застосування процедури врегулювання спору або згода на таку процедуру не повинно розглядатися як несумісне з принципом суверенної рівності.

Згідно зі ст. 33 Статуту ООН держави повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх міжнародних спорів шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами на свій вибір. У пошуках подібного врегулювання сторони повинні погоджувати такі мирні засоби, які відповідали б обставинами і характером спору.

У своєму розвитку мирні засоби вирішення спорів не залишаються незмінними. Вони розвиваються в залежностівід історичної епохи і особливостей співвідношення сил на міжнародній арені. Одні з мирних способів вирішення конфліктів відомі з найдавніших часів (добрі послуги, посередництво та ін), інші отримали розвиток лише в XIX ст. (Погоджувальна процедура, арбітраж), треті виникли протягом другої половини XX ст. (Міжнародні суди, примирливі комісії, вирішення суперечок за допомогою міжнародних організацій).

Міжнародні переговори. Вони є найбільш динамічним і ефективним засобом вирішення суперечок. Не випадково в ст. 33 Статуту ООН переговори названі в числі основних засобів врегулювання міжнародних спорів та конфліктів. Вони дозволяють приймати різноманітні варіанти вирішення спірних питань. Визнання країнами і міжурядовими організаціями цього принципу знайшло відображення в багатьох договорах та установчих актах організацій. Так, згідно зі ст. 42 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. у разі виникнення спору між двома або кількома учасниками Конвенції щодо її тлумачення або застосування вони будуть на прохання будь-якого з них прагнути вирішити його шляхом проведення консультацій і переговорів. Відповідно до ст. 15 Договору про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР 1991 усі суперечки між двома або кількома сторонами з виконання і тлумачення Договору будуть вирішуватись шляхом переговорів на основі подання відповідної письмової претензії.

У ході переговорівдержави або міжнародні організації можуть приймати найрізноманітніші варіанти вирішення спірних питань. Переговори не тільки є засобом врегулювання міжнародного спору, а й виконують функції допоміжного засобу. Практично всі способи вирішення міждержавних конфліктів завжди починаються з безпосередніх переговорів про застосування цих способів і дуже часто завершуються такими переговорами.

Переговори можуть бути двосторонніми та багатосторонніми. Останнім, як правило, надається форма міжнародної конференції.

Міжнародне право не встановлює однакового порядку ведення переговорів. Як показує практика, нормальні переговори проходять наступні основні стадії: виступ держави або групи держав (наприклад, ЄС) або інших суб'єктів міжнародного права з ініціативою проведення переговорів; досягнення домовленості між сторонами про переговори (час, місце, рівень і т. п.) ; вироблення процедури ведення переговорів; власне переговори; прийняття узгодженого в ході переговорів акта1.

Переговори розрізняються: по предмету спору - переговори з політичних, економічних, соціальних та інших питань; за кількістю учасників - двосторонні і багатосторонні; за статусом беруть участь посадових осіб - переговори на вищому рівні (глав держав, глав урядів), на рівні міністрів закордонних справ, послів або спеціально уповноважених на це посадових осіб.

Консультації. Цей спосіб мирного вирішення спорів склався на початку XX ст. Предметом консультацій є звичайно питання, що мають життєво важливе значення для держав або міжнародних організацій. У міжнародній практиці використовуються два різновиди консультацій: факультативні таобов'язкові. Факультативними є консультації, до яких сторони вдаються за взаємною зі-гласію2. Застосування обов'язкових консультацій передбачено у двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорах. Наприклад, ст. XXII Генеральної угоди про торгівлю послугами 1994 свідчить: кожен член повинен доброзичливо поставитися до консультації і створити для неї відповідні умови у зв'язку з поданням, яке може бути зроблено будь-яким іншим членом СОТ з будь-якого питання, яке торкається дії цієї Угоди. При таких консультаціях повинна застосовуватися Домовленість про врегулювання суперечок (ДРМ). Рада з торгівлі послугами чи орган з вирішення спорів може за запитом члена СОТ консультуватися з будь-яким членом СОТ або членами СОТ щодо будь-якого питання, з якого неможливо досягти задовільного рішення шляхом консенсусу. У ст. 283 Конвенції ООН з морського права 1982 р. передбачено, що держави-учасники без зволікання повинні проводити обмін думками, коли процедура врегулювання спору була припинена без досягнення врегулювання чи коли спір врегульовано і обставини вимагають консультацій щодо способу здійснення врегулювання. Згідно зі ст. IX Договору по космосу 1967 якщо будь-яка держава - учасник Договору має підстави вважати, що діяльність або експеримент, заплановані цією державою-учасником чи громадянами цієї держави - учасниці Договору в космічному просторі, включаючи Місяць і інші небесні тіла, створять потенційно шкідливі перешкоди діяльності інших держав - учасниць Договору всправі мирного дослідження і використання космічного простору (включаючи Місяць і інші небесні тіла), то воно повинно, перш ніж приступити до такої діяльності або експерименту, провести відповідні міжнародні консультації. Відповідно до Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 якщо між двома або кількома державами - учасницями Конвенції виникає суперечка з приводу її застосування або тлумачення, то на прохання будь-який з них між ними проводяться консультації. На прохання будь-якої з сторін у спорі для участі в консультаціях запрошується організація, за якої держава має свого постійного представника, або скликається конференція даною організацією або під її егідою (ст. 84).

Міжнародні слідчі комісії. Компетенція та порядок створення таких комісій визначаються Статутом ООН та ст. 9-35 Конвенції 1907 Комісії засновуються на підставі окремих угод між сторонами. Основне завдання комісій - полегшити вирішення спорів з'ясуванням питання факту за допомогою неупередженого і сумлінного розслідування. Наприклад, у 1904-1905 рр.. працювала слідча комісія у зв'язку з інцидентом у Доггер-банку, коли проходила повз берегів Англії ескадра адмірала Рожественський, підозрюючи присутність японських міноносців, відкрила вогонь по британських риболовецьких суден. В результаті висновків слідчої комісії Росія визнала обов'язок відшкодувати завдані збитки і сплатила Англії 1625 тис. франків.

Сторони мають право призначити при комісії особливих агентів здорученням представляти їх і служити посередниками між ними і комісією. Сторони, крім того, можуть доручити призначеним ними радникам або адвокатам викладати і підтримувати їх інтереси перед комісією. У встановлені терміни кожна сторона суперечки викладає комісії і іншій стороні факти і, зокрема, представляє акти, папери і документи, а також список свідків і експертів, яких вона бажає вислухати. Допитом свідків керує голова комісії. Члени комісії вправі ставити кожному свідкові питання, що стосуються суті спору. Наради комісії відбуваються при закритих дверях і є секретними. Будь-яке рішення комісії приймається більшістю голосів. Остаточний доповідь комісії по суті розглянутого спору обмежується лише встановленням фактів і не має характеру третейського рішення. За сторонами зберігається повна свобода скористатися на свій розсуд цими фактичними висновками.

З 1937 р. Постійна палата третейського суду виступає в якості міжнародної погоджувальної комісії. Дана процедура здійснюється відповідно до Факультативним правилами 1996

Комісії з примирення. Поки деякі міжнародні договори передбачають створення примирної комісії для розгляду спору або конфлікту. Найбільш докладно порядок утворення та діяльності такої комісії викладено в ст. 85 Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. У загальних рисах він зводиться до наступного.

Якщо спір не був вирішений у результаті консультацій, то будь-яка держава, яка бере участьв консультаціях, може передати суперечку до примирної комісії і повідомити про це письмово організації, при якій представлена така держава (далее.. ... організація), та іншим державам, що беруть участь в консультаціях. Кожна примирлива комісія складається з трьох членів: двох членів, що призначаються кожною із сторін у суперечці, і голови. Кожна держава - учасниця Конвенції завчасно призначає особа, покликана діяти в якості члена такої комісії. Вона повідомляє про це призначення. Остання веде список призначаються осіб. Якщо держава не робить цього завчасно, воно може призвести таке призначення в ході примирної процедури, аж до того моменту, коли комісія почне складати доповідь про результати своєї діяльності.

Голова комісії обирається двома іншими членами. Якщо між двома іншими членами протягом одного місяця після надіслання повідомлення не було досягнуто угоди або якщо одна зі сторін у суперечці не використовувала свого права призначити одного з членів комісії, голова призначається на прохання однієї зі сторін у суперечці головною посадовою особою організації. Це призначення повинно бути зроблене протягом одного місяця після надходження такого запиту. Головне посадова особа організації призначає в якості голови кваліфікованого юриста, який не повинен бути ні співробітником організації, ні громадянином держави - сторони у спорі.

Комісія встановлює свої власні правила процедури і приймає свої рішення і рекомендації більшістю голосів.Вона може рекомендувати організації, якщо остання на те уповноважена ООН, запиту щодо консультативного висновку Міжнародного суду щодо застосування або тлумачення цієї Конвенції 1975

Якщо комісія не в змозі дійти згоди між сторонами в спорі про дозвіл суперечку протягом двох місяців з моменту призначення голови, вона повинна підготувати у якнайкоротший термін доповідь про свою роботу і направити його сторони у спорі. Доповідь повинна містити висновок комісії щодо фактів і питань права, а також рекомендації, які вона зробила сторонам у суперечці з метою сприяння вирішенню спору. Рекомендації комісії не мають обов'язкової сили для сторін у спорі до тих пір, поки всі сторони в суперечці не приймуть їх. Тим не менше будь-яка сторона в суперечці має право заявити в односторонньому порядку, що вона буде виконувати пов'язані з нею рекомендації доповіді.

На відміну від слідчих комісій, які займаються тільки встановленням фактів, що складають предмет міжнародного спору, примирливі комісії дають тлумачення фактів і виносять рекомендації з метою сприяння вирішенню спору.

Добрі послуги і посередництво. Згідно зі ст. 2 Конвенції 1907 держави у разі серйозного розбіжності між ними зобов'язані вдатися до добрих послуг або посередництва однієї або кількох дружніх країн. Право пропонувати добрі послуги або посередництво належить непричетним до суперечки державам.

Завдання посередника полягає «в узгодженніпротилежних домагань і в заспокоєнні почуття неприязні, якщо воно виникло між державами, що перебувають у суперечці »(ст. 4 Конвенції 1907 р.). Обов'язки посередника припиняються з того моменту, коли одна із спірних сторін або сам посередник пересвідчується, що запропоновані кошти примирення не були прийняті. Добрі послуги і посередництво не є обов'язковими. Вони мають виключно значення ради.

У разі виникнення між державами суперечки, що представляє небезпеку для миру і міжнародної безпеки, спрощує держави обирають держава, якій вона доручає увійти в контакт з державою, обраним іншою державою з метою попередити порушення мирних відносин. Примирливий період не може перевищувати тридцяти днів. У цей період спрощує держави припиняють всякі безпосередні стосунки між собою по предмету спору. Держави-посередники повинні докласти всі свої старання за рішенням спору.

Добрі послуги або посередництво можуть надавати держави (у тому числі колективно) або міжнародні організації. Надають добрі послуги держава або міжнародна організація самі в ході переговорів не беруть участь, якщо про це не попросять спрощує сторони. За посередництва третя сторона вправі брати участь в переговорному процесі й висувати усні або письмові пропозиції щодо суті спору.

Росія в XVIII-XX ст. неодноразово виступала в якості посередника у вирішенні спорів між іншими державами. Наприклад, Версальський (англо-американський) мирний договір 1783 р., який підтвердив незалежність США, було укладено за посередництва Росіїта Австрії.

СРСР, а потім Російська Федерація неодноразово пропонували свої добрі послуги з вирішення регіональних конфліктів. Наприклад, у 1966 р. СРСР з успіхом надав добрі послуги при врегулюванні індо-пакистанського збройного конфлікту через Кашміру. У свою чергу в 1962 р. Радянський уряд прийняв добрі послуги і посередництво Генерального секретаря ООН у зв'язку з кризою в районі Карибського моря. Зусиллями Генерального секретаря ООН дозволений ряд інших міжнародних спорів та конфліктів.

Международньш третейський суд. На думку найбільшого російського юриста-міжнародника Ф. Ф. Мартснса, третейський розгляд є «розумним способом миролюбного вирішення міжнародних зіткнень» 1. Цей інститут мирного вирішення спорів виникла в стародавні століття. Міжнародними третейськими суддями були гесірегаГогез. У середні століття ними були папи і німецький імператор. У XIX ст. було створено понад 60 міжнародних третейських судів. Згідно зі ст. 38 Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 з питань юридичного характеру (властивості) і переважно з приводу тлумачення або застосування міжнародних договорів третейський суд визнається державами самим дієвим і разом з тим самим справедливим засобом вирішення спорів, не врегульованих дипломатичним шляхом. Конвенція рекомендує державам-учасникам звертатися у разі потреби до третейського суду. Одним з таких органів є створена в 1899 р. Постійна палата третейського суду (далі - Палата). Вона знаходиться в м. Гаазі і компетентна для всіхвипадків третейського розгляду. Кожна держава - учасниця Конвенції 1907 призначає не більше чотирьох осіб, які відомі своїми пізнаннями в питаннях міжнародного права, користувалися б цілковитим особистим повагою і висловили б готовність прийняти на себе обов'язки третейського судді. Члени Палати призначаються на шестирічний термін. Повноваження їх можуть бути відновлені. Призначені особи вносяться в якості членів Палати в особливий список, який повідомляється всім державам - учасникам Конвенції 1907

Уряд Російської Федерації своїм розпорядженням від 6 червня 2003 р. членами Палати від Російської Федерації на термін з травня 2003 по квітень 2009 р. призначив професорів К. А. Бекяшева, А. Л. Колодкін, Ю. М. Колосова і С. В. Чсрніченко.

В даний час Палата розглядає будь-які спори між державами та міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами. Завдяки цьому вона у все більшій мірі бере участь у вирішенні спорів комерційного і фінансового характеру. Міжнародне бюро Палати виконує також функції секретаря під час різних арбітражних розглядів. Наприклад, воно здійснювало також функції під час розгляду спору між Еритреєю і Єменом щодо права на острови в Червоному морі, яке було завершено в 1999 р. Бюро надає технічну або адміністративну допомогу арбітражним трибуналів, заснованим поза рамками Палати. Так, Бюро надавало таку допомогу Трибуналу по розгляду претензій Іранудо США, заснованому цим двома країнами для розгляду претензій американських громадян до Ірану і іранських громадян до США після кризи, яка виникла у зв'язку із взяттям заручниками 52 американських громадян в посольстві США в Тегерані в 1972 р.

Якщо держави побажають звернутися до Палати для вирішення виниклого між ними незгоди, то вибір третейських суддів, покликаних утворити належного суду для вирішення цієї суперечки, повинен бути зроблений із загального списку членів Палати. Палата компетентна розглядати будь-який спір між державами - учасницями Конвенції 1907 Юрисдикція Палати може бути поширена на спори між державами - учасницями і неучастнікамі Конвенції 1907

Після досягнення державами згоди про створення третейського суду вони повідомляють в Міжнародне бюро (воно є своєрідною канцелярією Палати) своє рішення звернутися до Палати, текст своєї спеціальної запису й імена суддів. Члени суду при виконанні своїх обов'язків поза своєї країни користуються дипломатичними привілеями.

Звернення до Палати не може мати місце в тому випадку, якщо, на думку держави - учасниці суперечки, такий спір не відноситься до категорії тих спорів, які підлягають обов'язковому третейському розгляду.

Наради суду відбуваються при закритих дверях і є секретними. Будь-яке рішення приймається більшістю голосів і є остаточним.

Всі витрати Палати з підготовки справи до розгляду і витрати, пов'язані зі слуханнямтакої справи, несуть сторони.

Розгляд спорів у Палаті проводиться відповідно до Факультативним правилами розгляду арбітражних спорів між двома державами 1992 р., Правилами розгляду арбітражних спорів між двома учасниками, з яких одна є державою 1993 р., Правилами розгляду спорів між державами та міжнародними організаціями 1996 р. і факультативними правилами для арбітражу з розгляду спорів між міжнародними організаціями - юридичними особами 1996 р., Правилами розгляду спорів щодо природних ресурсів і навколишнього середовища 2001 р.1

Палата з 1902 по 2002 р. розглянула понад 40 спорів між державами, наприклад суперечки між Норвегією та Швецією про морських кордонах (1908-1909 рр..), Між США і Великобританією - про рибальство в Атлантичному океані (1909-1910 рр..) І про порядок користування міжнародним аеропортом Хітроу (1989-1992 рр..). В якості міжнародної комісії з примирення Палата розглянула три спору.

Міжнародні судові органи. Першим міжнародним судовим органом в історії мирного вирішення спорів була Постійна палата міжнародного правосуддя (ППМП), заснована в 1920 р. під егідою Ліги Націй. Держави могли звернутися до ППМП в односторонньому порядку і залучити до розгляду іншого держава без необхідності попередньої угоди між сторонами про передачу справи на розгляд Палати. Вона складалася з постійних суддів, які представляли головні правові системи світу і обиралися Радою та Асамблеєю Ліги Націй. Крім розгляду спорівППМП мала право надавати консультативні висновки з будь-якій юридичній питання, переданого їй Радою або Асамблеєю Ліги Націй. Її засідання були значною мірою закритими.

Хоча Палата була створена і фінансувалася Лігою Націй, вона тим не менше не була частиною цієї організації і се Статут не був частиною Статуту Ліги. Держави .... . Члени Ліги Націй не були автоматично стороною Статуту Палати. Держави зобов'язані були письмово визнати обов'язковою юрисдикцію ППМП.

У період з 1922 по 1940 р. Палата винесла рішення по 32 спорах між державами і 27 консультативних висновків, з яких практично всі були виполнени1. Палата також внесла важливий внесок у розвиток міжнародного публічного права

Діяльність ППМП була перервана Другою світовою війною, і в 1946 р. вона була розпущена разом з Лігою Націй. Її замінив Міжнародний суд ООН.

Міжнародний суд ООН є універсальним судовим органом. Згідно Манільської декларації про мирне вирішенні міжнародних спорів, схваленої XXXVI! сесією Генеральної Асамблеї ООН 15 листопада 1982, держави в повній мерс усвідомлюють роль Міжнародного суду, який є головним судовим органом ООН. Держави повинні мати на увазі, що суперечки юридичного характеру, як загальне правило, передаються відповідно до положень Статуту Суду. Бажано, щоб держави розглянули можливість включення в договори, коли це доречно, положень, що передбачають передачу в Міжнародний судспорів, які можуть виникнути при тлумаченні або застосуванні таких договорів. Державам слід розглянути можливість визначення звелів, для вирішення яких може бути використаний Міжнародний суд ООН

Органам та її спеціалізованим установам слід вивчити питання про доцільність використання можливості запитувати консультативні висновки Міжнародного суду з юридичних питань, що виникають в межах їх кола діяльності, за умови що вони належним чином уповноважені на це.

Міжнародний суд ООН заснований Статутом ООН в 1945 р. як головного судового органу Об'єднаних Націй. Учасниками Статуту Міжнародного суду є всі держави - члени ООН. Як зазначає Р. Хіггінс (Великобританія). Міжнародний суд ООН є старшим серед усіх міжнародних судів, і не тільки з історичного ознакою, а насамперед у силу своїх широких можливостей з розгляду та вирішення спору. Будь-яка держава, яка є стороною Статуту, може потенційно передати спір на розгляд цього Суду. Міжнародний суд може розглянути будь-яке питання, що стосується міжнародного права.

Суд функціонує відповідно до Статуту, який є невід'ємною частиною Статуту ООН, і зі своїм Регламентом. Він почав працювати в 1946 р. На Міжнародний суд покладена подвійна функція: а) дозвіл відповідно до міжнародного права спорів, переданих йому на розгляд державами; б) винесення консультативних висновків з юридичних питань, запитуваних належним чином органами ООН та її спеціалізованими установами.

Суд складається з колегії незалежних суддів, обраних поза залежністю від їхнього громадянства з числа осіб високих моральних якостей, що відповідають вимогам, що пред'являються в їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або які є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права.

Суд складається з п'ятнадцяти членів, причому в його складі не може бути двох громадян однієї і тієї самої держави.

Члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки з числа осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду. Що стосується держав - членів ООН, не представлених в Палаті, то кандидати виставляються національними групами, призначеними для цієї мети, і урядами, з дотриманням умов, встановлених для членів Палати ст. 44 Гаазької конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 Умови, на яких держава - учасник Статуту Міжнародного суду, але не є членом ООН, може передати спір для розгляду Суду, визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки. У будь-якому випадку ніяка група не може виставити більше чотирьох кандидатів, причому не більше двох кандидатів можуть складатися у громадянстві держави, що представляє групу. Число кандидатів, виставлених групою, ні в якому разі не може перевищувати більш ніж удвічі кількість місць, що підлягають заповненню. Згідно зі ст. 6 Статуту Міжнародного суду кожна група до виставлення кандидатурзапитує думку вищих судових установлень, юридичних факультетів, правових вищих навчальних закладів та академій своєї країни, а також національних відділень міжнародних академій, що займаються вивченням права.

Генеральний секретар ООН складає в алфавітному порядку список всіх осіб, чиї кандидатури були виставлені на посаду суддів. Такий список подається Генеральній Асамблеї і Раді Безпеки ООН. Останні приступають до виборів членів Суду незалежно один від одного. Обраними вважаються кандидати, які отримали абсолютну більшість голосів і в Генеральній Асамблеї, і в Раді Безпеки.

Члени Суду обираються на дев'ять років і можуть бути переобрані, з тим, однак, що термін повноважень п'яти суддів першого складу Суду закінчується через три роки, а термін повноважень ще п'яти суддів - через шість років. Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов'язків і не можуть присвячувати себе ніякому іншому заняттю професійного характеру.

Склад суддів в цілому має забезпечити представництво найголовніших форм цивілізації і основних правових систем. Цей принцип відображений у наступному розподілі місць в Суді з головним регіонах світу: три члени від Африки, два члени від Латинської Америки, три члени від Азії, п'ять членів від Західної Європи та інших держав (включаючи Канаду, США, Австралію і Нову Зеландію) і два члени від Східної Європи (включаючи Росію), Цей розподіл відповідає розподілу місць у складіРади Безпеки. До складу Суду завжди входять громадяни держав - постійних членів Ради Безпеки.

Кожен новий суддя робить наступну заяву на першому відкритому засіданні Суду, на якому він присутній: «Я урочисто заявляю, що буду виконувати свої обов'язки і здійснювати свої повноваження в якості судді чесно, з відданістю справі, неупереджено і сумлінно».

Щорічний оклад членів Суду складає 160 000 дол США. Голова отримує спеціальну надбавку. Після виходу на пенсію судді отримують щорічну пенсію, яка після дев'ятирічного терміну служби складає половину їх окладу. Судді, які пропрацювали вісімнадцять років або більше, мають право на пенсію у розмірі дві третини від їх окладу.

Членом Міжнародного суду від Російської Федерації є професор В. С. Верещетін.

Член Суду не може бути відлучити від посади, крім випадку, коли, за одностайною думкою інших членів, він перестає задовольняти поставленим вимогам. Про це Секретар Суду повідомляє Генерального секретаря ООН. Після отримання цією повідомлення місце судді вважається вакантною.

Члени Суду при виконанні ними судових обов'язків користуються дипломатичними привілеями та імунітетами.

З метою прискорення вирішення справ Суд щорічно утворює камеру у складі п'яти суддів, що на прохання сторін може розглядати і вирішувати справи у порядку спрощеного судочинства. Для заміни суддів, які визнають для себе неможливим прийняти участь у завданнях, виділяються додатково двасудді

Сторонами у справах, розбираємося Судом, є тільки держави. До його відання належать всі справи, які будуть передані йому сторонами, і всі питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними договорами і конвенціями.

Суд не може розглядати суперечки між державою і міжнародними організаціями або між двома міжнародними організаціями. Він не може також розглядати численні письмові чи усні заяви приватних осіб або корпорацій. Суд не вправі прийняти у провадження справи, що стосуються міжнародного кримінального права.

Держави - учасники Статуту Міжнародного суду можуть у будь-який час заявити, що вони визнають без особливого про те угоди, ipsofacto, відносно будь-якого іншого держави, що ухвалив таке ж зобов'язання, юрисдикцію Суду обов'язковою по всіх правових спорах, що стосуються: а) тлумачення договору; б ) будь-якого питання міжнародного права; в) наявності факту, який представляє собою порушення міжнародного зобов'язання; г) характеру і розмірів відшкодування, яке належить за порушення міжнародних зобов'язань.

Міжнародний суд може розглядати справу лише в тому випадку, якщо відповідна держава певним чином дасть згоду на те, щоб стати стороною розгляду в Суді. Воно може висловити свою згоду одним з наступних спорів: а) шляхом підписання спеціальної угоди. Два або більше держав, що є стороною у спорі, укладають угоду про передачу справи до Міжнародного суду; б) включенням в договір статті, в якій держава заздалегідь зобов'язуєтьсявизнати юрисдикцію Суду у випадку виникнення спору з приводу застосування даного договору; в) одностороннім заявою про визнання обов'язкової юрисдикції Суду відносно будь-якого іншого держави. Приблизно 75% спорів були передані на розгляд Суду за допомогою односторонньої заяви.

Суд вирішує передані йому спори на підставі міжнародного права і застосовує при цьому: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, визначено визнані сперечаються державами; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в ) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм. Однак ці умови не обмежують права Суду вирішувати справу exaequoetbono (по справедливості і за добром), якщо сторони з цим згодні.

Справи збуджують у Суді в залежності від обставин або нотифікацією спеціальної угоди, або письмовою заявою на ім'я Секретаря Суду. В обох випадках повинні бути вказані предмет спору і сторони. Секретар негайно повідомляє заяву всім зацікавленим особам. Суд має право прийняти будь-які тимчасові заходи, які повинні бути прийняті для забезпечення прав кожної зі сторін. Надалі, до винесення остаточного рішення повідомлення про пропоновані заходи негайно доводиться до відома сторін і Ради Безпеки ООН.

Держава, яка представляє заяву, називається заявником,а інша держава - відповідачем.

Держава-заявник подає меморандум, на який держава-відповідач представляє контрмеморандум. Обсяг змагальних паперів становить десятки тисяч сторінок.

Судочинство складається з двох частин: письмової та усної. Письмове судочинство складається з повідомлення Суду і сторонам меморандумів, контрмеморандум і відповідей на них, а також всіх підтверджуючих їхніх паперів і документів. Усне судочинство складається у заслуховуванні Судом свідків, експертів, представників повірених і адвокатів. Слухання справи проводиться публічно. Проте сторони можуть вимагати закритого слухання справи. Якщо одна зі сторін не з'явиться до Суду або не подасть своїх доводів, інша Сторона може просити Суд про дозвіл справи на свою користь. Після того, як представники, адвокати та повірені закінчили пояснення у справі, Суд видаляється для обговорення рішення. Будь-яке рішення у спорі приймається більшістю голосів присутніх суддів. У рішенні наводяться аргументи, на яких воно грунтується. Будь-який суддя має право представити свою особоеРешеніе Суду є остаточним і не

підлягає оскарженню. Прохання про перегляд рішення може бути заявлена лише на підставі знову виявлених обставин, які за своїм характером можуть вплинути на результат справи і що при винесенні рішення не були відомі ні Суду, ні стороні, хто просить про перегляд. Ніякі прохання про перегляд не можуть бути заявлені після закінчення десяти років з моменту винесення рішення.

РішенняСуду видається як двомовного документа з французькою та англійською варіантами і. як правило, складає 50 сторінок на кожній мові. Текст складається з трьох головних частин: а) введення; б) підстави рішення Суду; в) пунктів резолютивній частині. Рішення є обов'язковим для країн У відповідності зі ст. 94 Статуту ООН кожен член Організації зобов'язується виконувати рішення Суду у тій справі, в якому він є стороною. Якщо рішення суду не виконується, то інша сторона спору може довести це питання до відома Ради Безпеки, який має право вжити заходів щодо примусового виконання рішення Суду. Наприклад, в 1986 р. Нікарагуа звернулася до Ради Безпеки з проханням забезпечити виконання рішення, яке Суд виніс на її користь у справі проти США (див. далі). Однак резолюція з цього питання не була прийнята, тому що при тлумаченні на засіданні Ради Безпеки США використали своє право вето.

Міжнародний суд виніс рішення по багатьом серйозним міжнародним конфліктам1. Зокрема, 9 травня 1973 Австралія і Нова Зеландія звернулися до Суду з позовними заявами проти Франції. Вони просили Суд винести рішення з наступних питань: випробування ядерної зброї в атмосфері, що проводилися Францією у південній частині Тихого океану, носять протиправний характер; подібні випробування викликають випадання радіоактивних опадів і тим самим завдають шкоди правам Австралії таНової Зеландії, який був захищений міжнародним правом. Оскільки продовження випробувань обмежує ці права, Франція зобов'язана припинити їх. Незабаром Франція заявила про намір не проводити з 1975 р. ядерні випробування в атмосфері. У зв'язку з цим Суд 20 грудня 1974 виніс рішення про те. що заява Франції зробило скарги Австралії та Нової Зеландії безпредметною, внаслідок чого відпала необхідність у їх подальшому розгляді.

У листопаді 1979 р. Іран виробив американських дипломатів як заручників у відповідь на відмову США в задоволенні законних вимог Ірану. Американський уряд звернулося зі скаргою до Міжнародного суду. У травні 1980 р. Суд одноголосно ухвалив, що уряд Ірану має негайно припинити незаконне затримання дипломатичного і консульського персоналу та інших громадян США і звільнити всіх і кожного з них і передати їх представляє державі. Іран зобов'язаний забезпечити всіх зазначених осіб необхідними засобами для від'їзду з іранської території, включаючи транспортні засоби. Іранський уряд має негайно передати США приміщення, власність, архіви та документи посольства США в Тегерані і його консульств в Ірані.

У зв'язку з блокадою Сполученими Штатами портів Нікарагуа Міжнародний суд у червні 1986 р. виніс рішення, розцінюють інтервенціоністські дії США проти уряду і народу Нікарагуа як грубе порушення норм міжнародного права.

У 1999 р. Суд дозволив складний прикордонну суперечку міжБотсваною і Намібією відносно острова на річці Чобе площею 3,5 м2. Він постановив, що острів Касіка / Седуду належить Ботсвані. Намібія оголосила, що вона визнає для себе обов'язковим дане рішення Суду.

Крім функцій за рішенням міжнародного спору Суд може давати консультативні висновки з будь-якій юридичній питання, запитом будь-якої установи, уповноваженого робити такі запити самим Статутом ООН або відповідно до цього Статуту. Питання, за якими витребовується консультативного висновку Суду, представляються Суду в письмовій заяві, що містить точний виклад питання, з якого потрібно ув'язнення. Консультативні висновки має право витребувати Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна рада, Рада по опіці, Генеральний секретар ООН, а також спеціалізовані установи ООН і МАГАТЕ. З дозволу Генеральної Асамблеї консультативні висновки можуть витребувати та інші автономні органи ООН.

Консультативні висновки не мають обов'язкової сили. Однак за деякими міжнародними договорами вони зізнаються вирішальними для сторін у спорі. Наприклад, відповідно до ст. VIII Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1996 р. у випадку розбіжності між ООН і членами Організації запитується консультативний висновок з будь-якого порушеного юридичній питання. Висновок Суду визнається сторонами вирішальним.

Суд може відмовитися винести консультативний висновок, якщо воно буде суперечити його судового характером або суттєво важливим нормам, якими він керується у своїй діяльності, або якщо таке прохання виходить за рамкиповноважень запитуючого органу.

Близько 60% консультативних висновків, винесених Судом, були запитані Генеральною Асамблеєю ООН.

За час існування Суд виніс більше 30 консультативних висновків. Наприклад, 29 липня 1970 Рада Безпеки постановив звернутися до Міжнародного суду з проханням про консультативний укладанні з питання про те, які юридичні наслідки для держав, що викликаються триваючим присутністю Південної Африки в Намібії всупереч Резолюції № 276 (1970) Ради Безпеки. Суд ухвалив, що, з огляду на незаконність триваючого присутності Південної Африки в Намібії, Південна Африка зобов'язана негайно вивести свою адміністрацію з Намібії і, таким чином, покласти кінець своєї окупації цієї території. Всі держави - члени ООН зобов'язані визнати незаконність присутності Південної Африки в Намібії і недійсність її актів від імені або по відношенню до Намібії і утримуватися від будь-яких актів і, зокрема, будь-яких угод з урядом Південної Африки, визнання законності такої присутності і такий адміністрації або надають їм підтримку або допомогу. У грудні 1994 р. Генеральна Асамблея ООН звернулася до Міжнародного суду з проханням дати консультативний висновок з наступних питань: а) чи була Західна Сахара під час колонізації Іспанією нікому не належить територією; б) якщо відповідь на перше запитання буде негативним, то які були правові відносини між цією територією і Королівством Марокко і Мавританським Об'єднанням?

Суд одноголосно прийшла до висновку,що Західна Сахара була під час колонізації Іспанією нікому не належить територією. З другого питання Суд виніс висновок про те, що між територією і відповідно Королівством Марокко і Мавританським Об'єднанням не існувало відносин територіального суверенітету, хоча територія і підтримувала з ними певні правові відносини.

Російська Федерація не підписала Декларацію про обов'язкову юрисдикції Суду. Однак ще в 1989 р. СРСР зняв свої застереження про невизнання обов'язкової юрисдикції Суду, зроблені за наступними договорами: Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р., Конвенції про політичні права жінок 1952 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 р., Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р. і Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.

Російська Федерація жодного разу не була заявником або відповідачем у Міжнародному суді.

З моменту заснування Суду пройшло чимало часу. У зв'язку з цим в літературі висловлені пропозиції по розширенню діяльності Суду. Зокрема, у зв'язку зі зростанням кількості держав пропонується збільшити кількість суддів до 20 і більше, а також дозволити суддям працювати лише один термін, але більш тривалий, наприклад, 15років. Далі, пропонується розширити доступ до Суду не тільки державам, але й іншим суб'єктам міжнародного права. В рівній мірі можна було б дозволити державам звертатися до процедури винесення консультативних висновків. Деякі юристи пропонують наділити Суд правами апеляційного суду щодо рішень міжнародних трибуналів та навіть у відношенні національних судів.

Міжнародний трибунал з морського права. Створено згідно з додатком VI Конвенції ООН з морського права 1982 р. Місцеперебування Трибуналу - Гамбург. ФРН.

Трибунал складається з колегії в складі 21 незалежного члена, обраного з числа осіб, які користуються найвищою репутацією неупередженості та справедливості та є визнаними авторитетами в галузі морського права. У складі Трибуналу в цілому повинно бути забезпечено представництво основних правових систем світу і справедливий географічний розподіл. У його складі має бути не менше трьох членів від кожної географічної групи, встановленої Генеральною Асамблеєю ООН.

Члени Трибуналу обираються на нараді держав - учасниць Конвенції ООН з морського права 1982 р. Вони обираються на дев'ять років і можуть бути переобрані.

Члени Трибуналу при виконанні ними своїх службових обов'язків в Трибуналі користуються дипломатичними привілеями та імунітетом.

Членом Трибуналу від Російської Федерації є професор А. Л. Колодкін, президент Російської асоціації міжнародного права, заступник директора інституту «Союзморнііпроект», професор кафедри міжнародного права МГЮА.

Кожен член Трибуналу зобов'язаний довступу на посаду зробити у відкритому засіданні урочисту заяву, що він буде відправляти свою посаду неупереджено і сумлінно.

Трибунал може утворювати такі камери, що складаються з трьох або більше його членів,, які він вважає необхідними для розгляду конкретних категорій спорів. Рішення, прийняте однією з камер, вважається винесеним самим Трибуналом.

Слухання справи проводиться публічно, якщо Трибунал не прийняв іншого рішення або якщо сторони не вимагають, щоб публіка не була допущена.

Рішення Трибуналу приймається більшістю голосів. У рішенні повинні бути наведені мотиви, на яких воно грунтується. У ньому вказуються прізвища членів Трибуналу, що брали участь в його прийнятті. Рішення Трибуналу є остаточним і виконується всіма сторонами в суперечці.

Якщо Трибунал не прийняв іншого рішення, кожна сторона покриває свої власні витрати.

Міжнародний трибунал з морського права почав свою діяльність в серпні 1996 р. У 1997 р. він розглянув скаргу Республіки Сент-Вінсент і Гренадини та Гвінеї у зв'язку з арештом гвінейським владою танкера «Сайга». На момент інциденту танкер «Сайга» забезпечував паливом рибальські судна, що працювали біля західного узбережжя Африки. Екіпаж його складався в основному з українських моряків і кількох сенегальського громадян. 27 жовтня 1997 «Сайга» опинився в вод виняткової економічної зони Гвінеї. Він забезпечив паливом три риболовецьких судна. Однак 28 жовтня 1997 танкер був затриманийдвома патрульними катерами митниці Гвінеї вже у водах виняткової економічної зони Сьєрра-Леоне. Під час затримання два члени екіпажу танкера отримали поранення. У цей же день танкер був перепроваджений в порт Конакрі, де був заарештований разом з екіпажем 13 листопада 1997

Республіка Сент-Вінсент і Гренадини порушила справу в Міжнародному трибуналі з морського права, вимагаючи негайного звільнення судна та екіпажу. Трибунал 4 грудня 1997 визнав, що позов Сент-Вінсента і Гренадини обгрунтований і в цьому зв'язку Гвінея зобов'язана негайно звільнити судно разом з екіпажем1. У 1998 р. Трибунал виніс рішення про відшкодування Гвінеєю збитку, нанесеного судну «Сайга» і двом членам його екіпажу.

У 1999 р. Трибунал розглянув скаргу Австралії і Нової Зеландії з приводу недотримання японськими промисловими судами квот вилову блакитноокого тунця у виняткових економічних зонах держав південній частині Тихого океану і рекомендував Японії забезпечити виконання її судами узгоджених на міжурядовому рівні заходів регулювання промислу.

У грудні 2002 р. Трибунал розглянув скаргу Російської Федерації на дії Австралії з приводу арешту в лютому 2002 р. російського риболовецького судна «Волга» нібито за незаконний промисел кли-кача в австралійській виключній економічній зоні. Трибунал ухвалив рішення про негайне звільнення судна з екіпажем під заставу в 1 млн дол США.

Європейський суд з прав людини - єдинийвласне судовий орган Ради Європи, створений згідно з Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 р., включає 45 осіб (у тому числі представника Російської Федерації). Він є судом останньої інстанції, який виносить рішення з питань дотримання країнами - членами Ради Європи своїх зобов'язань по Конвенції 1950 р. Його штаб-квартира знаходиться у Страсбурзі.

Члени Суду обираються Парламентською асамблеєю більшістю голосів із списку осіб, висунутих членами Ради Європи. Кожна держава - член Ради Європи висуває трьох кандидатів, з яких, принаймні, двоє мають бути громадянами цієї держави. Кандидати повинні мати високі моральні якості та задовольняти вимогам, що пред'являються при призначенні на високі судові посади, або бути правознавцями з визнаним авторитетом.

Члени Суду обираються строком на шість років. Вони можуть бути переобрані.

Для розгляду кожного переданого йому справи Суд утворює Палату з дев'яти суддів. Членом Палати ex officio-стає суддя - громадянин будь-якої держави, що є стороною у спорі, або якщо такого не виявиться, то на вибір цієї держави - будь-яка особа, яка виступає в якості судді. Імена інших суддів визначаються головою Суду шляхом жеребкування до початку розгляду справи. Справи на розгляд Суду можуть передавати тільки держави - члени Ради Європи та Європейська комісія з прав людини.

Юрисдикція Суду поширюється на вагусправи, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції 1950 Будь-яка держава - член Ради Європи може в будь-який час заявити, що вона визнає ipsofactoі без спеціальної угоди обов'язковою юрисдикцію Суду стосовно питань, що відносяться до голкованію або застосування Конвенції 1950

Будь-яка сторона Конвенції 1950 р. може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї іншою стороною (ст. 33).

Суд може прийняти справу до розгляду лише після того, як Європейська комісія з прав людини визнає безрезультатність зусиль по дружньому врегулюванню суперечки. Рішення Суду є остаточним. Держави - члени Ради Європи зобов'язуються виконувати рішення Суду з будь-якої справи, в якому вони є сторонами. Рішення Суду надсилається Комітету міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.

За період діяльності Суд розглянув величезна кількість справ. Вони, зокрема, стосувалися фізичної цілісності і недоторканості особи; заборони примусової праці, права на свободу і безпеку особистості; утримання під вартою в відсутність судового рішення; заборони на розлучення; права на життя, права на свободу і безпеку особистості; надмірної тривалості розгляду в судах і т.д.1 Суд з прав людини розглянув скарги кількох російських громадян до Російської Федерації. Зокрема, у 2002-2003 рр.. Суд виніс ухвали за скаргами: «Бурда проти Російської Федерації» (що стосується невиконаннярішення Шахтине-ського міського суду про виплату компенсації заявнику, пострадавше-. му внаслідок роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також виплати пені за прострочення виплати цієї компенсації), «Посохов проти Російської Федерації» (що стосується нелегітимність Пекліновского районного суду Ростовської області, який розглянув кримінальну справу заявника) і «Калашников проти Російської Федерації» ( що стосується незадовільних умов утримання в слідчому ізоляторі заявника, а також тривалих строків судового розгляду його кримінальної справи).

Крім зазначених судових органів функціонують і інші суди; Наприклад, Суд Європейського союзу забезпечує дотримання законності при тлумаченні та застосуванні положень європейських договорів ЄС, в тому числі установчого договору самого ЄС. Його штаб-квартира знаходиться в Люксембурзі. Опції Суду не обмежуються правозастосовчої діяльністю. Рішення його є джерелами права ЄС. Крім того, Суд ЄС виносить консультативні висновки.

Відзначимо також існування Суду Бенілюксу (митно-еконо-мічного союзу Бельгії, Нідерландів і Люксембургу), Суду Організації центрально-американських держав, Трибуналу спільного ринку Східно-африканського співтовариства. Однак практика цих міжнародних судових установ дуже незначна.

Ряд міжнародних регіональних організацій наділений повноваженнями з вирішення спорів. Наприклад, Ліга арабських держав розглядає спори, які можуть призвести до озброєних конфліктів.