Поняття міжнародного спору
Згідно з міжнародним правом кожна держава та інші суб'єкти міжнародного права зобов'язані вирішувати суперечки між собою мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість. Принцип мирного вирішення міжнародних суперечок є імперативним принципом міжнародного права. Він закріплений у п. 3 ст. 2 Статуту ООН, в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. і в багатьох інших універсальних, регіональних і двосторонніх договорах. Цій проблемі присвячено більше 3000 наукових работ1.
Проблема використання мирних засобів вирішення міжнародних суперечок обговорювалася ще на Гаазьких конференціях світу 1899 і 1907 ГТ. Як справедливо зазначав Ф. Ф. мартені, «в історії розвитку мирних засобів для вирішення міжнародних зіткнень Гаазька конференція миру, скликана Государем Імператором в травні 1899 р., завжди займають вельми почесне місце» - 1 -.
Однак Гаазькіконференції світу не ставили питання про заборону війни як засобу вирішення суперечок. Тільки паризький Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 засудив звернення до війни для врегулювання міжнародних суперечок. Держави - учасниці Договору визнають, що врегулювання або вирішення всіх що можуть виникнути междч ними спорів чи конфліктів, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні «завжди знаходити тільки в мирних засобах».
Таким чином, принцип мирного вирішення міжнародних суперечок сформувався до Другої світової війни і був закріплений у ряді міжнародних договорів. Проте надалі він був конкретизований і розвинений в Статуті ООН (п. 2 ст 2, ст. 33-38). Єдино правомірним способом вирішення суперечок і розбіжностей між державами оголошуються мирні засоби, перелік яких дано в Статуті ООН (докладніше див § 3 настоящейглави)
Мартені Ф. Ф. Сучасне міжнародне право цивілізованих народів. Т. 1. М., 1996. С. 267. Конференція 1907 схвалила Конвенцію про мирне вирішення міжнародних зіткнень. Стаття i цієї Конвенції мовиться: з метою попередити по можливості звернення до сили у відносинах між державами договірні держави погоджуються докладати всі свої зусилля до того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних незгод. Конвенція закріплює ряд ефективних засобів мирного вирішення спорів, у тому числі добрі послуги і посередництво, міжнародні слідчікомісії, міжнародні третейські суди тощо (докладніше див § 2 цієї глави).
Міжнародні спори вирішуються на основі суверенної рівності держав і при дотриманні принципу вільного вибору засобів відповідно до зобов'язань за Статутом ООН і принципами справедливості і міжнародного права. Застосування будь-якої процедури врегулювання спору або згода на таку процедуру, вільно узгоджену між державами стосовно існуючих або майбутніх суперечок, в яких вони є сторонами, не повинно розглядатися як несумісне з принципом суверенної рівності держав.
Держави, які є сторонами в суперечці, повинні продовжувати дотримуватися у своїх взаєминах їх зобов'язання згідно з основними принципами міжнародного права, що стосуються суверенітету, незалежності і територіальної недоторканності держав, а також іншими загальновизнаними принципами і нормами сучасного міжнародного права.
Статут ООН ділить суперечки на дві категорії: а) особливо небезпечні, продовження яких може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки (ст. 34); б) будь-які інші суперечки (п. 1 ст. 33, п. 1 ст. 35, п. 1 ст. 36). Поряд з терміном «суперечки» в Статуті ООН вживається поняття «ситуація» (ст. 34, п. 1 ст. 33). Ситуація також «може призвести до міжнародних тертя» або викликати «суперечка».
Статут ООН не містить критеріїв поділу спорів і ситуацій на зазначені дві категорії, надаючи рішення цього питання Раді Безпеки. Відповідно до ст. 34Статуту ООН «Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, яка може призвести до міжнародних тертя або викликати суперечку, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки».
Таким чином, поділ міжнародних конфліктів на спори і ситуації є умовним і відносним. Ситуація - більш широке поняття, ніж суперечка. Як суперечки, так і ситуації можуть загрожувати миру та безпеці, і в силу цього розгляд їх входить в компетенцію Ради Безпеки, Генеральної Асамблеї та інших органів ООН (див. § 3 цієї глави).
Статут ООН, а також інші міжнародні договори не містять чіткого розмежування між політичними та юридичними суперечками. Згідно з п. 3 ст. 36 Статуту ООН суперечки юридичного характеру повинні, як загальне правило, передаватися сторонами в Міжнародний суд. Статут Суду містить перелік правових спорів, за якими юрисдикція Суду є обов'язковою. Мова в цій статті йде про суперечки, що стосуються тлумачення договору; будь-якого питання міжнародного права; наявності факту, який, якщо він буде встановлений, представить собою порушення міжнародного зобов'язання; характеру і розмірів відшкодування, яке належить за порушення міжнародних зобов'язань. Зрозуміло, даний перелік правових спорів не є вичерпним.
Політичні суперечки як найбільш важливі і складні (наприклад, за територіальним проблем, визначення меж) вирішуються політичними засобами.
Перелік видів мирних засобів, вСтатуті ООН не є вичерпним, а деякі з них є декларативно-рекомендаційними. У зв'язку з цим СРСР у своєму Меморандумі про підвищення ролі міжнародного права, представленому сесії Генеральної Асамблеї ООН 29 вересня 1989, запропонував виробити та ухвалити універсальний і всеосяжний міжнародно-правовий акт, який би являв собою дієвим інструментом по зміцненню міжнародного правопорядку.
У цьому документі договірному принцип вирішення всіх суперечок між державами тільки мирними засобами, закріплений у Статуті Організації Об'єднаних Націй, міг би отримати свій подальший розвиток і конкретизацію.
Такий документ - Генеральний акт мирного вирішення спорів - міг би містити наступні зобов'язання держав:
- Зобов'язання вживати всіх залежних від них заходів щодо запобігання виникненню міждержавних конфліктів, керуючись при цьому загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;
- Зобов'язання держав, якщо у них все ж таки виникнуть суперечки, конфлікти з іншими державами, негайно вступити з ними в прямі переговори для мирного і по можливості швидкого і повного залагодження таких розбіжностей про дусі взаєморозуміння і взаімоуступчівості, вдаючись у відповідних випадках до проведення попередніх консультацій і створення спільних робочих механізмів;
- Зобов'язання держав в умовах, коли стає очевидним, що шлях прямих переговорів скрутний або відсутній прогрес на таких переговорах і продовження спору може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, інформувати належним чином в залежності від характеру і суті розбіжностейРада Безпеки, Генеральну Асамблею або Генерального секретаря ООН, а також інші відповідні універсальні або регіональні міжнародні організації:
- Зобов'язання держав аж до повного вирішення спорів вживати всіх зусиль для того, щоб досягти тимчасової домовленості протягом цього періоду не ставити під загрозу досягнення остаточної угоди або не перешкоджати його досягнення і взагалі не вдаватися до якого-небудь дії, здатному збільшити або розширити суперечка;
- Зобов'язання держав доброзичливо розглядати в належних випадках можливості використання таких засобів мирного вирішення спорів за допомогою третьої сторони, як добрі послуги, які сприяють організації та успішному ходу прямих переговорів, або посередництво, що допомагає знаходити компромісні шляхи врегулювання розбіжностей, відзначивши при цьому вельми позитивний досвід надання добрих послуг і посередництва з боку Генерального секретаря ООН і не беруть участь у суперечках держав:
- Зобов'язання держав вдаватися до погоджувальної процедури як одному із способів вирішення спорів У цьому розділі можна було б передбачити у відповідності зі сформованою практикою освіту за домовленістю сторін погоджувальної комісії із числа громадян, що сперечаються, і запрошення, за загальною згодою, громадян третіх держав, у тому числі з числа посередників, включених до списку Генерального секретаря ООН. Детальна процедура організації роботи погоджувальних комісій могла б бути викладена в додатку до основного документа;
- Зобов'язання держав в повній мірі використовувати можливості ООН для встановлення фактичнихобставин спору та конфліктів, в тому числі шляхом використання можливостей Ради Безпеки, Генеральної Асамблеї та Генерального секретаря ООН;
- Зобов'язання, яке передбачає, що у разі, коли прямі переговори або добрі послуги, посередництво, примирення не привели у розумні строки до мирного врегулювання спору, спрощує держави повинні вдатися до процедур, які тягнуть за собою обов'язкові рішення, тобто передати спір на вимогу будь-який із спірних сторін на арбітражний або судовий розгляд. У зв'язку з цим, зрозуміло, зростає роль головного судового органу ООН - Міжнародного суду.