Правонаступництво у відношенні договорів

Правонаступництво не торкається договорів, що встановили кордону та їх режим, а також зобов'язань щодо користування будь-якої територією, встановлених на користь іноземної держави. Так, за возз'єднання Німеччини не була поставлена під сумнів кордон по Одеру - Нейсе, встановлена договором між Польщею і НДР 1950

При переході частини території від однієї держави до іншої діє принцип рухливості договірних кордонів, відповідно до якої межі дії договору скорочуються або розширюються разом з межами держави. Або, інакше, договори держави-попередниці втрачають силу по відношенню до переданої території, а договори держави-наступника набувають чинності.

При об'єднанні держав всі їхні договори зберігають силу, але застосовуються лише до тієї частини території об'єднаної держави, відносно якої вони перебували в силі в момент правонаступництва.

При об'єднанні Сирії і Єгипту в Об'єднану Арабську Республіку це положення було закріплено у Тимчасової конституції ОАР 1958: "Угоди та договори залишаються в силі до тих регіональних рамках, які були встановлені для їх здійснення у момент їх ратифікації відповідно до норм міжнародного права" . Правомірність такого рішення була визнана іншими державами. У деяких випадках вони вважали за краще додатково врегулювати конкретні питання спеціальними угодами.

Наведені правила застосовуються і до випадку, коли одна держава приєднується до іншого, яке зберігає свою правосуб'єктність.

Особливим випадком в цьому плані було входження НДР у ФРН, в результаті чого перший втратила свою правосуб'єктність, а друга зберегла. Складність полягала в тому, що суспільно-політичні та правові системи, а також міжнародні зобов'язання цих держав істотно відрізнялися. Великі відмінності були в їх міжнародні зобов'язання. Тому за погодженням з іншими зацікавленими державами було прийнято таке положення: міжнародно-правові договори, укладені НДР, повинні розглядатися з її партнерами з точки зору забезпечення довіри, інтересів держав-і договірних зобов'язань ФРН, а також з урахуванням компетенції Європейських співтовариств.

Більш того, повинно було враховуватися їх відповідність принципам вільного, демократичного і правового державного устрою. У результаті такого розгляду договори НДР підлягали збереженню, перегляду або анулюванню. Що ж стосується договорів ФРН, то вони зберегли свою силу і розповсюдили дію на територію колишньої НДР. Ці положення були закріплені в договорі про об'єднання Німеччини 1990

Якщо при поділі держави одна з частин продовжує існувати як держава-попередник, то в його договірних відносинах не відбувається змін. Винятком є ті договори, які безпосередньо пов'язані з відійшла територією. Сказане відноситься і до членства в ООН.

Що ж до держави, що утворився на що відокремилася території, то з цього приводу є дві різні позиції. Згідно з першою, традиційною, нова держава не несе зобов'язань за договорами держави-попередниці.

У 1947 р. від Індії відокремився Пакистан. З цього приводу Секретаріат ООН зайняв наступну позицію: "... в міжнародному статусі Індії немає змін, вона продовжує існувати як держава з усіма договірними правами та обов'язками і, отже, з усіма правами та обов'язками члена Організації Об'єднаних Націй. Відокремити території, Пакистан, буде новою державою; воно не буде мати права і обов'язки колишнього держави і, зрозуміло, не буде членом Організації Об'єднаних Націй ".

Інша позиція відображена в Конвенції про правонаступництво щодо договорів. Договори держави-попередниці зберігають свою силу і для держав-наступників (ч. 1 ст. 34). Практика підтверджує швидше позицію Секретаріату ООН.

Після розпаду Югославії новоутворені держави були прийняті в члени ООН. Назва "Югославія" зберегла федерація двох республік - Сербії і Чорногорії, територія і населення якої склали близько половини території і чисельності населення колишньої Югославії. Белград заявив про своє право зайняти місце Югославії в ООН. Для цього були достатні правові підстави, а також відповідна практика ООН. Зміни стосовно території і населення не впливають на правосуб'єктність держави. Проте після виступів ряду представників, що звинуватили Сербію в агресивності і у скоєнні військових злочинів, заява Югославії була відхилена.

У Резолюції Ради Безпеки від 30 травня 1992 говорилося, що "претензія Федеративної Республіки Югославії (Сербія та Чорногорія) на автоматичне продовження членства колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії в Організації Об'єднаних Націй не є загальноприйнятою". В іншій резолюції Рада вважав, що "держава, відоме раніше як Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, припинило існування". Все це ще раз засвідчує роль політичних чинників у вирішенні питань правонаступництва.

Практиці ООН відомий випадок відновлення членства при відділенні держави. У 1961 р. Сирія вийшла з ОАР, і її членство в ООН було відновлено без ускладнень.

Суттєвою специфікою володіє вирішення проблеми правонаступництва внаслідок ліквідації СРСР. Факт ліквідації був закріплений у ряді документів. У Алма-Атинській Декларації країн СНД 1991 говориться: "З утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування". На питання про правонаступництво щодо договорів та сама Декларація містила чітку відповідь: учасники СНД гарантують "виконання міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів і угод колишнього Союзу РСР".

З цього видно, що всі члени СНД в рівній мірі розглядалися як правонаступниці СРСР. Однак реалізація цього рішення практично була неможливою. СРСР був однією з опор існуючої міжнародної політичної і правової системи. Особливо велика його роль була у військово-політичній структурі, а також в системі ООН. Ліквідація СРСР поставила все це під загрозу. Ні один з правонаступників не міг претендувати на членство в ООН у порядку правонаступництва, не кажучи вже про місце постійного члена Ради Безпеки.

Серйозні труднощі в забезпеченні своїх прав виникали перед Росією. Вихід зі сформованого положення був знайдений в концепції "Росія: держава - продовжувач СРСР". Вона означає, що місце СРСР у світовій політиці займає Росія. Вона є основним, генеральним правонаступником Союзу, і на неї лягає головна відповідальність за виконання його зобов'язань. Показово, що ця концепція була визнана міжнародним співтовариством і закріплена в міжнародних актах.

Усі правонаступники СРСР стають учасниками укладених ним багатосторонніх договорів. Двосторонні договори зберігаються за Росією. Виняток становлять ті випадки, коли договір безпосередньо пов'язаний з територією держави-наступника. У першу чергу зберігають для них повну силу договори про державний кордон.

Особливе положення щодо правонаступництва займають нові незалежні держави, тобто такі, територія яких була залежною територією. Віденські конвенції закріпили принцип чистої дошки (tabula rasa). Нове незалежна держава не зобов'язана дотримуватися будь-який договір держави-попередника, який у момент правонаступництва мав силу по відношенню до його території.

Що стосується багатосторонніх договорів, то Віденська конвенція про правонаступництво щодо договорів 1978 встановила право нової незалежної держави шляхом повідомлення визначати свій статус. Це правило в загальному відображає практику Секретаріату ООН, воно створює умови для чіткого визначення складу учасників.

Якщо мова йде про договір з обмеженим числом учасників, то участь у ньому нової незалежної держави можливе лише за згодою інших учасників (ст. 17). У першому випадку мова йде в основному про договори, що визначають загальні для всіх держав норми, а в другому - про договори зі значним числом учасників з конкретних питань. Одностороннє приєднання до них нової держави може порушувати права інших учасників.

Двосторонні договори держави-попередниці залишаються в силі тільки у разі згоди як нової держави, так і іншого учасника.

Якщо звернутися до практики нових незалежних держав, то виявиться, що вони, за рідкісним винятком, усвідомили вигідність збереження договірних відносин попередника. Відтворення системи таких відносин може зажадати від них великих зусиль, а залишатися в правовому вакуумі неможливо. Навіть у цьому випадку підтверджується обгрунтованість принципу максимального збереження міжнародних зобов'язань з точки зору не тільки загального правопорядку, але й інтересів окремої держави.

Нові держави вважають себе пов'язаними конвенціями, що містять загальні норми. Ще більше практичне значення має для нових держав збереження двосторонніх договорів держави-попередниці. Тому нерідкі випадки, коли такі держави заявляють про практично повний правонаступництво щодо договорів.