Організація Північноатлантичного договору

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) заснована на основі Вашингтонського договору 1949 р. з ініціативи США як військово-політичне об'єднання, спрямоване проти СРСР. Центральним є положення, згідно з якою збройний напад на одного з них буде розглядатися як напад проти всіх договірних сторін. У такому випадку кожна сторона надасть піддався нападу допомогу, включаючи збройну (ст. 5).

Договір складений як регіональна угода, передбачене Статутом ООН. Підтверджується вірність цілям і принципам Статуту. Проте "регіон" охоплює території держав, що знаходяться на трьох континентах, - від Канади до Туреччини. У своїй практичній діяльності НАТО не обмежується і цими рамками. Предметами обговорення НАТО були: Суецький питання, положення в Індонезії, близькосхідні проблеми, положення в Індокитаї та країнах Африки та ін

На ювілейній сесії Ради НАТО у 1999 р. була прийнята нова концепція, яка, зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області. Практично це означає надання НАТО глобального характеру, а отже, пряму конкуренцію з ООН.

Північноатлантичний договір (далі - Договір) містить положення, згідно з яким жодна з існуючих угод сторін не знаходиться в суперечності з Договором, сторони взяли на себе зобов'язання не приймати жодних міжнародних зобов'язань, йому суперечать (ст. 8). Тим самим Договором надано характер основоположного правового акта зовнішньої політики учасників.

Поступово на основі Договору склалася досить громіздка система, яка складається з більш ніж 200 різного роду органів. Головними з них є Рада НАТО і Комітет планування оборони. Штаб-квартира знаходиться в Брюсселі.

Органи НАТО займаються багатьма сторонами суспільного життя. Тут - виробництво і розподіл продовольства і товарів широкого вжитку, питання науки та техніки, пропаганди, навколишнє середовище та ін Але домінуючою є військова діяльність.

Відсторонення СРСР від участі в Договорі розцінювалося радянським керівництвом як доказ його антирадянської спрямованості. Прагнучи до зменшення міжнародної напруженості, радянський уряд у 1954 р. запропонував розглянути питання про участь СРСР у НАТО. У такому випадку Угода втратила б свій агресивний характер і "придбав би дійсно оборонний характер". Пропозиція СРСР була відхилена. Даний факт цікавий ще й тим, що він демонструє важливе положення - без зміни тексту договір може придбати новий сенс із зміною складу учасників.

Після розпуску в 1991 р. Організації Варшавського договору, припинення існування СРСР склалася нова ситуація. Перестала існувати головне завдання, заради вирішення якої була створена НАТО. Однак питання про її ліквідації не піднімався державами-членами. Замість цього було поставлено завдання переосмислення концепції, що лежить в основі цієї Організації.

Однією з головних стала проблема залучення в НАТО нових членів. При врегулюванні проблеми об'єднання Німеччини СРСР отримав від США недвозначне запевнення про нерасшіреніі НАТО у східному напрямку. Однак у наступні роки були прийняті в число членів цієї організації Польща, Угорщина, Чехія, а також прибалтійські держави - колишні республіки СРСР. Очікується прийом до НАТО Словенії та Румунії.

З метою налагодження взаємодії з європейськими державами, які не є членами НАТО, у 1991 р. була прийнята програма "Партнерство заради миру", яка в подальшому переглядалася. Керівництво реалізацією Програми здійснює Рада євроатлантичного партнерства. Крім членів НАТО в нього входять Австрія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія, Словенія, а також колишні учасники Варшавського Договору і держави, що виникли після припинення існування СРСР. Головне завдання Програми та Ради - координація взаємодії в інтересах підтримання миру, запобігання та врегулювання конфліктів, миротворчість.

Такого роду рівень взаємодії з НАТО не влаштовував Росію, не відповідав її ролі. Тому в 1997 р. був прийнятий Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю і безпеку між Російською Федерацією і Організацією Північноатлантичного договору (далі - Акт). Не будучи міжнародним договором, Акт не підлягав реєстрації в ООН. Він був переданий Генеральним секретарям ООН і ОБСЄ для розповсюдження серед членів цих організацій. Разом з тим Акт є "тверде зобов'язання, прийняте на вищому політичному рівні". Учасники взяли на себе зобов'язання вжити належних заходів з метою забезпечення його виконання. Іншими словами, Акт представляє собою політичне зобов'язання високого рівня.

Акт заклав основи фундаментально нових відносин між Росією і НАТО, відносин стабільного та довгострокового партнерства. Визначені цілі і механізм консультацій, співпраці, спільного прийняття рішень і спільних дій. Сторони отримали право голосу, але не право вето щодо дій один одного.

НАТО зобов'язалася здійснити глибоку трансформацію, зокрема скоротити і адаптувати свої збройні сили до нових умов. Організація буде розширювати свої політичні функції, зокрема в галузі миротворчості та врегулюванні конфліктів в підтримку ООН та ОБСЄ. Росія підтвердила прихильність до подальшого скорочення своїх озброєнь і участі в миротворчих операціях.

Сторони будуть дотримуватися принципу неподільності безпеки всіх держав євроатлантичного співтовариства і робити внесок у створення в Європі загальної та всеосяжної безпеки. Особливу увагу приділено зміцненню ОБСЄ, підвищенню її ролі в якості основного інструменту превентивної дипломатії, врегулювання криз, постконфліктного відновлення та регіонального співробітництва в галузі безпеки. ОБСЄ розглядається як єдина загальноєвропейська організація безпеки, що грає ключову роль у підтриманні миру і стабільності. Настільки складний механізм забезпечення безпеки, що склався в Європі, може негативно позначитися на його ефективності.

Відзначимо положення, згідно з яким Акт не зачіпає головну відповідальність Ради Безпеки ООН за підтримання міжнародного миру та безпеки.

Акт звертає увагу на необхідність відповіді на нові ризики, такі як агресивний націоналізм, розповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї, тероризм, неврегульованість проблеми нацменшин, територіальні суперечки. У цьому бачиться нове і досить широке поле діяльності з підтримки безпеки.

Для досягнення цілей Акту та розробки спільних підходів засновується Спільний постійна рада Росія - НАТО (далі - Спільний рада). У разі якщо один з членів Спільної ради побачить загрозу своїй безпеці, негайно проводяться консультації в рамках Спільної ради. Даний Рада засновує допоміжні органи з конкретних питань. Росія засновує представництво при НАТО, очолюване послом.

Заслуговує уваги зобов'язання НАТО не застосовувати ядерну зброю на території нових членів. Великий розділ присвячений Акту областях співробітництва, головним чином сфері безпеки.

Таким чином, Акт міг би послужити основою нормативної досить високого рівня взаємодії Росії з НАТО. Він враховує особливу роль Росії у забезпеченні миру і безпеки в Європі. Загалом, можна сказати, що Акт визначив цілі, принципи та основні напрямки співпраці учасників, від яких у вирішальній мірі залежать мир і безпеку в Європі, та й за її межами. Зроблено це в загальній формі. Конкретних зобов'язань небагато. Практичне значення подібних документів в набагато більшій мірі, ніж інших міжнародних актів, залежить від рівня партнерства учасників, яке покликане Акт наповнити реальним змістом.

Слідом за актом у тому ж 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною.

НАТО і Україна, відзначається в Хартії, будуть розвивати механізм кризових консультацій на випадок, якщо Україна побачить пряму загрозу її територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не менше двох разів на рік обговорювати проблеми з Радою НАТО. Але на відміну від Росії вона не буде мати постійного представництва при штаб-квартирі НАТО. Загалом вказана Хартія передбачає менш високий рівень взаємодії, ніж Акт із Росією. Проте Україна займає важливе положення в загальній стратегії НАТО. Від відносин з нею багато в чому залежать і міжнародні позиції Росії. Як бачимо, центр ваги при забезпеченні безпеки зміщується з військової в інші політичні і соціальні сфери.

За допомогою всіх цих актів вдалося вирішити складну проблему взаємодії Росії з НАТО у нових умовах, що відкривало перспективи для об'єднання сил у вирішенні спільних завдань, і перш за все корінний завдання підтримання миру та безпеки. Однак все це було перекреслено військовими діями НАТО проти Югославії, що порушили центральне положення Статуту ООН про допустимість застосування сили тільки на основі рішення Ради Безпеки. НАТО спробувала привласнити собі функції світового жандарма. Зрозуміло, все це суперечило і основоположним акту з Росією. У результаті остання призупинила його дію.

Наприкінці травня 2002 відбулася зустріч у верхах НАТО - Росія, в якій брали участь Президент РФ і 19 глав держав і урядів країн - членів НАТО. На зустрічі було підписано Декларацію "Відносини Росія - НАТО: нова якість". Відповідно до неї засновано Раду Росія - НАТО, який, як сказано в Декларації, "буде служити механізмом для консультацій, вироблення консенсусу, співпраці, спільних рішень і спільних дій Росії та держав - членів НАТО по широкому спектру питань безпеки в євроатлантичному регіоні". В якості початкових кроків сторони домовилися робити зусилля по співпраці в таких галузях:

- Боротьба проти тероризму;

- Розробка концепції спільних миротворчих операцій Росія - НАТО;

- Протидія розповсюдженню зброї масового знищення та засобів її доставки;

- Контроль над озброєннями;

- Співробітництво у сфері військових реформ;

- Обмін інформацією у разі стихійних лих.

Члени Ради Росія - НАТО висловили намір працювати над визначеннями інших галузей співробітництва.