Проблеми моральності у діяльності нотаріусів

Основною проблемою російського нотаріального спільноти на рубежі ХХ-ХХІ ст. стало «підвищення довіри до інституту нотаріату з боку держави». З цього часу проблем етики сучасних нотаріусів приділяється особлива увага. Закріплений в Професійному кодексі механізм реалізації окремих моральних вимог допоможе нотаріальному спільноті контролювати дотримання передбачених у кодексі правил усіма нотаріусами. Разом з тим багато проблем етики нотаріусів чекають ще широкого обговорення, аналізу та практичного вирішення. Зупинимося на окремих з них.

Деякі професійні обов'язки нотаріусів та правила здійсненнянотаріальних дій, закріплені в правових нормах, можуть бути правильно виконані тільки за певних моральних уявленнях осіб, що здійснюють нотаріальну діяльність. Наприклад, можна по-різному дотримуватися в нотаріальній практиці правило про необхідність з'ясовувати дієздатність осіб, що беруть участь в угоді, при її посвідченні. Якщо не думати про моральну сторону цього правила, то нотаріус за що діє в даний час законодавством нічим не обмежений у можливості засвідчити угоду від імені людини, що знаходиться в стані, коли він не розуміє значення своїх дій або не може ними керувати, але при цьому звертається до нотаріусу для посвідчення угоди. Дана обставина зіграла свою роль у формуванні негативних тенденцій в нотаріат.

Так, важливою проблемою моральної російських нотаріусів, вирішували яку вони далеко не однаково в середині 90-х рр.. XX ст., Стало посвідчення угод з нерухомістю, коли продавцями були люди, явно зловживали спиртними напоями або страждали психічними хворобами, але не визнані у встановленому порядку обмежено дієздатними або недієздатними. Якщо одні нотаріуси з моральних уявлень про завдання своєї діяльності знаходили законні підстави такі угоди не засвідчувати, то інші нотаріуси, перетворивши процедуру нотаріального посвідчення на просту формальність, засвідчували їх. У результаті появи значного числа ошуканих людей, які опинилися без житла і без грошей, діяльність нотаріусів стала викликати справедливі нарікання з боку суспільства.

І хоча зараз ця проблемане варто так гостро, як ще кілька років тому, тим не менше вирішувати її треба якомога швидше. Саме в правилах професійної діяльності має бути докладно розписано, як слід чинити нотаріусам, коли до них для посвідчення угод звертаються особи, щодо яких не виносилися судові рішення про визнання їх обмежено дієздатними або недієздатними, хоча при певній громадської турботи про цих людей такі рішення були б неодмінно винесено.

Іншою проблемою, пов'язаною з етикою поведінки нотаріусів, є вказівка продажної ціни об'єкта нерухомості в нотаріально засвідчувати договори купівлі-продажу. Нормальним явищем серед російських нотаріусів вважається, коли в такому договорі вказується, що об'єкт нерухомості продається за ціну, відповідну інвентаризаційної оцінки відчужуваного об'єкта нерухомості.

У той же час всім (і нотаріусу в тому числі) ясно, що насправді продажна ціна зовсім інша.

Наприклад, згідно з даними, зафіксованим у різних нотаріально посвідчених договорах, що зустрічаються в судовій практиці, покупці купували, а продавці продавали квартири в Санкт-Петербурзі за наступні ціни. У 1998 р. - однокімнатні за 20-40 тис. крб.; Двокімнатні за 30-50 тис. крб.; Трикімнатні за 40-70 тис. руб. У 2001-2002 рр.. - Однокімнатні за 70-100 тис. руб.; Двокімнатні за 80-120 тис. руб.; Трикімнатні - за 100 - 150 руб. З негативними наслідками такої практики зіткнулися суди. Коли оскаржуються угоди,пов'язані з відчуженням нерухомого майна, дуже часто неможливо встановити при розгляді справи в суді, яку ж суму на. Насправді продавець отримав від покупця за продане йому майно (будинок, квартиру, кімнату і т.д.).

Така практика склалася в сучасному російському нотаріат ще на перших порах формування ринку нерухомості в нашій країні, тобто більше десяти років тому. Нотаріуси у силу ряду причин не надали цієї проблеми будь-якого істотного значення, хоча, як це традиційно було прийнято раніше в Росії, в нотаріальних документах до середини 1990 вказувалися достовірні відомості про продажну ціну, наприклад, житлових будинків, дач, інших продаваних об'єктів. Не зупиняючись на аналізі причин формування такої практики, яка суперечить не тільки колишнім російським, але існуючим і нині у всіх цивілізованих країнах нотаріальним традиціям, відзначимо лише наступне: 1) в силу певних причин дуже часто ні продавці, ні покупці не бажають повідомляти нотаріусам дійсну ціну відчужуваного нерухомого майна; 2) нотаріуси тільки тоді зможуть наполягати на зазначенні в договорі достовірних відомостей про продажну ціну, коли ця практика стане повсюдною серед всіх нотаріусів, бо 3) оплата за тарифом (держмито) за посвідчення угоди за дійсною продажній ціні у стільки разів вище, у скільки разів продажна ціна вища інвентаризаційної оцінки нерухомості.

За таких обставин, якщо нотаріус буде наполегливо з'ясовувати усторін дійсну продажну ціну і наполягати на її зазначенні в договорі купівлі-продажу, то, найімовірніше, ці клієнти звернуться до іншого нотаріуса. Тому в даний час та ціна, за яку нерухомість продається, вказується в нотаріально посвідчуваних договори тільки тоді, коли сторони повідомляють нотаріусам ці дані і готові нести витрати щодо засвідчення договору за дійсною продажній ціні.

Слідуючи заповіді «віддавати належне правді», закріпленої в Професійному кодексі, нотаріусам необхідно спільно шукати шляхи вирішення цієї проблеми не тільки тому, що в посвідчуваних ними актах не повинна міститися недостовірна інформація, але і для того, щоб забезпечити правовий захист інтересів осіб, що звертаються до ним для нотаріального посвідчення угод.

Наступна проблема пов'язана з поведінкою нотаріусів у випадках, коли їм доводиться стикатися у своїй діяльності з фальшивими документами. Розглянемо приклади з практики: як у таких випадках надходять нотаріуси.

Одні нотаріуси про факти виявлених фальшивих документів повідомляють у свою нотаріальну палату, яка, як правило, інформує про це Федеральну нотаріальну палату, а остання розсилає відповідну інформацію на адресу президентів нотаріальних палат суб'єктів Російської Федерації.

Наприклад: Псковська обласна нотаріальна палата повідомила в Федеральну нотаріальну палату, що «в місті Пскові виявлена фіктивна доручення на розпорядження автомобілем, засвідчена нотаріусом Ніколаєвої Валентиною Кирилівною 8 вересня 2000 під реєстровим номером Е-889. Довіреність скріплена підробленоїпечаткою та підписом, в ній вказані неправильні дані ліцензії Ніколаєвої В.К., крім того, реєстрів з індексом "Е" нотаріус Миколаєва В.К. не веде ».

Інші нотаріуси, виявивши підроблені від їх імені документи та вилучивши їх, звертаються до органів дізнання і слідства з відповідними заявами, про що ставлять до відома і свою нотаріальну палату. Треті - нікуди не повідомляють про що стали їм відомими факти існування фальшивих документів і ніяких заходів не приймають.

Нотаріус швейцарської конфедерації Ролан Ніклаус, розглядаючи можливі варіанти реагування на проблему фальшивих доручень, зазначив, що з різних варіантів «в інтересах захисту професії та етики» всім здається найбільш правильним рішення «розірвати довіреність, вигнати клієнта і по телефону або через Інтернет сповістити інших нотаріусів» . Повідомлення ж поліції в цих випадках пов'язано, на його думку, «з проблемою професійної таємниці».

Вирішуючи на практиці як діяти в тій чи іншій ситуації, кожен нотаріус не може не рахуватися з поведінкою своїх колег в аналогічній ситуації. Для того щоб перевага була віддана моральному вибору в вирішенні виникаючих в нотаріальній діяльності проблем, нотаріальному співтовариству необхідно своєчасно реагувати на них, обговорювати і контролювати розвиваються тенденції у вирішенні цих проблем, виробляти рекомендації і закріплювати їх у міру необхідності в правилах поведінки нотаріусів.