Латиноамериканські держави в перші десятиліття XX ст

Вступ латиноамериканських держав у XX ст. відбувалося в умовах, коли їх соціально-економічні та національно-етнічні структури, мало змінилися після завоювання незалежності, несли в собі багато рис минулого. Латифундизму і клерикалізм не були підірвані, а процеси етнічної інтеграції та національної консолідації не завершилися. Але розвиток капіталізму призвело в XX ст. до зростання соціальної і політичної мобільності населення в латиноамериканських республіках, до втрати земельної олігархією і клерикалами монополії на владу. До керівництва державою все частіше приходять представники національної буржуазії, перш за все її верхівки. Поступово збільшувалася активність політичного життя середніх і найбідніших верств суспільства. У XX ст. в економіці і політиці латиноамериканських республік значно зростає роль іноземного капіталу.
З початку XX ст. поступово долається відомий ізоляціонізм, властивий латиноамериканських держав у XIX ст. Вони все більше втягуються у світові господарські зв'язки, у загальний процес розвитку цивілізації. В результаті цього процесу ключові позиції в економіці латиноамериканських країн зайняли не національні підприємці, а іноземці. До першої світової війни провідну роль грали тут англійські компанії. Після першої світової війни США, спираючись на сформульовану ще в XIX ст. президентом доктрину Монро: "Америка для американців", поступово починають тіснити своїх традиційних конкурентів. Американський капітал не тільки домінував в найважливіших галузях промисловості і торгівлі країн Латинської Америки, а й набув тут великі земельні володіння. Панування іноземних компаній вело до деформованого розвитку національної економіки, до штучної підтримки латифундизму, до консервації антидемократичних державних і правових інститутів.
Правлячі кола США на початку XX ст. за допомогою "дипломатії долара" і політики "великої палиці" посилювали свій політичний і військовий тиск на уряди латиноамериканських республік, відкрито втручалися в їхні внутрішні справи. Уряд США під приводом захисту життя і інтересів американських громадян все частіше починає посилати морську піхоту в різні латиноамериканські держави з метою підтримати проамериканські диктаторські режими (інтервенції на Кубі, в Панамі, Домініканській Республіці, Нікарагуа, Гондурасі). За допомогою економічного тиску і військової сили уряд США неодноразово нав'язувало латиноамериканським республікам договори, які грубо порушували їхній суверенітет і норми міжнародного права. США неодноразово здійснювали тиск на латиноамериканські країни з метою закріплення за американськими компаніями пільг з аграрного, податкового та гірничого законодавства цих країн.
Таким чином, іноземний капітал, велика національна буржуазія і земельна олігархія складали ту основну силу, яка стояла на шляху соціального прогресу і демократичних перетворень. У XX ст. за численними путчу і військовими переворотами ховалися інтереси не тільки місцевих олігархічних кіл, а й іноземних компаній, що змагаються між собою за вплив на континенті. У Гаїті, наприклад, у 1908 - 1915 рр.. уряду змінювалися 7 разів і отримали назву "одноденки". Республіка була обплутана французькими, німецькими і американськими позиками і зазнавала постійного шантажу. У 1915 р. США окупували Гаїті під приводом "захисту безпеки і власності американських громадян" та з метою "допомогти Гаїті створити міцне уряд".
У Домініканській Республіці на початку XX ст. йшла безперервна зміна президентів-каудильйо. Вони були не в змозі платити відсотки з іноземних позиках. У 1911 р. у республіці сталося антиамериканський повстання, викликане роздачею американським цукровим компаніям великих земельних угідь. Побоюючись за долю американських капіталів, уряд США в 1915 р. надіслало в Домініканській Республіці морську піхоту і фактично керувала цією країною до 1924 р.
Запекла боротьба за владу між каудильйо, за спиною яких стояли різні олігархічні і проімперіалістіческіе угруповання, відбулася і в інших латиноамериканських республіках. Окремі диктатори на початку XX ст. за своєю жорстокістю і безцеремонності у зверненні до конституцій набагато перевершили каудильйо XIX ст. Так, X. Гомес, який захопив у 1908 р. владу у Венесуелі, правил до 1935 р. У країні встановилася люта диктатура, Гомес не вважав себе зв'язаною судовою процедурою і розстрілював людей тільки на основі того, що "читав їх думки".
Жорстоку диктатуру встановив в Гватемалі Е. Кабрера, який захопив владу ще в 1889 р. і утримував її 22 роки. Система доносів і підслуховування була в цей час настільки розвинена, що Гватемали називали країною, де "стіни мають вуха". У 1920 р. палата депутатів наважилася визнати диктатора "душевно хворим", але він посадив у в'язницю норовливих депутатів. Лише народне повстання скинуло кривавого диктатора.
На початку XX ст. більш швидкий розвиток капіталізму спричинило за собою появу паростків нового в політичних системах латиноамериканських країн. Виникають профспілки, селянські об'єднання, загальнодемократичні руху. Підривається монополія "історичних партій" - консерваторів і лібералів, починається поступовий перехід до багатопартійної системи. Виникають нові політичні партії. У 1904 р. вперше в історії Америки на виборах до конгресу Аргентини був обраний депутат-соціаліст. У ряді країн так званого південного конуса по типу французьких радикалів виникають радикальні або радикально-цивільні партії (Чилі, Аргентина і т. д.).
Реформістських налаштовані лідери цих партій, скориставшись коротким перебуванням при владі, зробили спроби здійснити низку економічних і соціальних перетворень, закласти фундамент політичної демократії. Так, в результаті боротьби радикалів в Аргентині під час першої світової війни був прийнятий закон, за яким право голосу отримали всі громадяни, які досягли 18 років. Такого не знало ще виборче право передових держав Заходу. Для того, щоб подолати пасивність і відсутність виборців, самому голосуванню надавався обов'язковий характер. На виборах робилася відмітка в паспорті голосуючих. Цей захід на практиці виявилася утопічною, але радикали розраховували таким чином забезпечити участь більш широких верств населення на виборах і зміцнити свої політичні позиції. В Уругваї президент Батл, намагаючись внести елементи демократизації в політичне життя, ввів таємне голосування, яке дало змогу в якійсь мірі послабити характерне для країни, як і для всієї Латинської Америки, неприкритий тиск державної влади на виборців. Було введено також пропорційне представництво всіх партій. Вперше на американському континенті в Уругваї було прийнято законодавство про скасування смертної кари.
Одночасно уряд Батл здійснило ряд заходів щодо розвитку державного сектора в економіці країни. У 1911-1915 рр.. в Уругваї були націоналізовані залізні дороги, міський транспорт, деякі банки, страхова справа, доки, підприємства з виробництва і продажу пального. Уряд ввів систему протекціоністських тарифів для захисту національної промисловості, сприяло розвитку народної освіти, провело декрет про відділення церкви від держави.
Під впливом робітничого руху в Уругваї було прийнято саме передове для того часу соціальне і робоче законодавство (закон про 8-годинний робочий день, про пенсії по старості, про мінімум заробітної плати). Цей радикальний реформізм зустрів шалений опір традиційних правлячих сил, а також і іноземного капіталу. Саме вони домоглися скасування зазначеного вище законодавства та усунення від влади самих реформаторів.
Але в цілому з початком XX ст. в Латинській Америці посилилися виступи широких мас населення проти авторитарних режимів і продажних диктаторів.