Основні зміни в державному апараті

Розгалуженому державного апарату США вдавалося протягом тривалого часу і вдається до цих пір пристосовуватися до нових умов, витримувати соціально-політичні кризи в рамках буржуазно-парламентських демократичних форм і процесів.
Конституційна державна структура, створена понад 200 років тому в аграрній країні, демонструє унікальну історичну спадкоємність, здатність утримувати певну політичну стабільність і в високорозвиненої індустріальної наддержаву.
Показником відносної політичної стабільності, що не виключає не тільки періодів соціальної напруженості, а й відкритих соціально-політичних конфліктів, є незмінне знаходження при владі США однієї з двох партій: демократичної чи республіканської. Якщо до другої світової війни та в перші десятиліття після війни політичне лідерство тримала головним чином демократична партія, то в останні 19 років (з 1969 по 1991 р.), за вирахуванням чотириріччя президента-демократа Картера (1977-1981 рр..), Державний апарат очолювала республіканська партія. І тільки в 1992 до влади, нарешті, знову прийшли демократи (разом з перемогою на президентських виборах Б. Клінтона). При цьому жодна з партій не змогла стати партією "стійкої більшості", про що свідчить незмінний зростання "незалежних" виборців і часте "роздільне голосування" (спліт-тікета), коли один і той же виборець підтримує представників різних партій на виборах президента і в конгресі, а також "роздільне правління", коли президент належить до однієї партії, а більшість конгресу - до іншої.
Розвиток американської держави в рамках буржуазно-парламентських форм і політичного плюралізму відбувалося в XX ст. шляхом еволюційних змін у діяльності тих чи інших ланок державного апарату. Цьому сприяли і посилилася незалежність держави від протиборчих класових інтересів, в умовах крайньої ускладнення політичних процесів в країні, і наявність потужного "середнього класу", опори демократичних порядків, і гнучкого механізму двопартійної системи, у який, завдяки цілому ряду історичних причин, а також прийнятої обома партіями політичної лінії "соціальної відповідальності", інтегрована значна частина робітників, фермерів, інтелігенції, негрів та інших етнічних меншин.
Суперництво республіканської та демократичної партій є не непримиренної війною за захоплення влади, а змаганням за кращий урядовий курс і його проведення з опорою на підтримку більшості виборців. Тривале знаходження республіканців при владі, попри всі вади виборчої системи, стало свідченням такої підтримки. Прихід же до влади демократів у 1992 р. не став потрясінням основ американської державності.
Еволюційному пристосуванню політичної системи країни і її державного апарату до мінливих політичних умов сприяла також спочатку властива Конституції США відкритість, її непов'язаності жорсткими формами, що допускає (за збереження основоположного принципу "поділу влади" і механізму "стримувань і противаг") саморегуляцію рівнів влади та окремих її гілок, можливість "переливання" владних повноважень між окремими частинами державного апарату.
Еволюційним політичних процесів США, при всій їх складності, сприяла і однорідна національна культура, створення якої було визначено наперед заданій асиміляцією представників різних націй, відсутністю релігійного конформізму, а також затвердженням загальнонаціональної ідеології буржуазного прагматизму, індивідуалізму, патріотизму з основоположною ідеєю рівності можливостей кожного в досягненні вершин благополуччя своїми здібностями і працею ( "велика американська мрія"). Не останню роль в еволюційних процесах політичного розвитку відіграє і потужний економічний потенціал країни, що дає "політичного класу" широкі можливості для соціального маневрування, для проведення соціальних реформ.
Дія всіх цих факторів не применшує значення в історії американської демократії ні організованих форм демократичного руху, ані американців боротьби за свої права, що призвели і до введення загального виборчого права, і до ліквідації крайніх форм расової дискримінації і до кардинальних соціальним реформам.