Головна

Нагляд за законністю порушення кримінальних справ

Порушення кримінальної справи є відповідальною стадією кримінального судочинства. Законне, обгрунтоване і своєчасне порушення кримінальної справи є одним з необхідних умов як швидкого і повного розкриття злочину, так і його повного, об'єктивного та всебічного розслідування. І навпаки, незаконне, необгрунтоване, несвоєчасне (запізніле) порушення кримінальної справи призводить до втрати доказів скоєного, до зниження актуальності події скоєного злочину, а в кінцевому результаті - до залишення безкарними осіб, які вчинили злочини, в тому числі і особливо небезпечні, такі як бандитські нальоти, умисні вбивства, розбійні напади, грабежі іінші тяжкі злочини.

Вивчення практики свідчить, що багато заяв і повідомлення про злочини не отримують належного реагування з-за несвоєчасного порушення кримінальних справ. Наприклад, при перевірці нерозкритих злочинів, скоєних в окремих регіонах РФ, встановлено, що лише п'ята частина з цих справ порушена в день скоєння злочину, хоча в заявах і повідомленнях містилися достатні дані про скоєні злочини.

Не менш небезпечна й інша крайність - це непродумане, поспішне порушення справи, що тягне за собою незаконні і необгрунтовані затримання і арешти, обшуки і виїмки, необгрунтоване пред'явлення звинувачення, а в кінцевому рахунку - незаконне і необгрунтоване засудження громадян.

Незаконне, необгрунтоване і до того ж поспішне порушення кримінальних справ носило особливо поширений характер, коли критерієм розкриття злочинів було винесення органом дізнання або слідчим постанови про порушення кримінальної справи.

Цей критерій був введений Інструкцією МВС СРСР № 249 від 11 листопада 1970, узгодженої з Прокуратурою Союзу РСР. Органи дізнання і слідчі, прагнучи швидше відзвітувати перед керівництвом про розкриття злочинів, допускали нерідко незаконне і необгрунтоване порушення кримінальних справ. Цей критерій не витримав випробування часом і в тому ж порядку (Інструкція МВС СРСР від 1 грудня 1980) був перенесений на момент пред'явлення обвинуваченому обвинувачення. Однак і цей критерій виявився недосконалим: якщо з його введенням помітно знизиласякількість незаконних та необгрунтованих рішень про порушення кримінальних справ, то, починаючи з 1981 р., стало помітно зростати кількість осіб, необгрунтовано залучених до кримінальної відповідальності. Істотні зміни у визначенні критерію розкриття злочину були внесені спільним вказівкою Генерального прокурора СРСР і Міністра внутрішніх справ СРСР № 91/11 від 19 листопада 1987 р. "Про запровадження єдиного критерію оцінки розкритого злочину та внесення змін до Інструкції про єдиний облік злочинів". Відповідно до цих вказівок злочин слід вважати розкритим лише тоді, коли у кримінальній справі закінчено виробництво і прокурор затвердив обвинувальний висновок. Цей критерій є чинним і на сьогодні. Введення нового критерію відразу ж позначилося на стані розкриття злочинів. Якщо до 1988 р. нерозкритими значилися 6-7% від загального числа зареєстрованих злочинів, то в наступні роки ця кількість зросла до 40-50%, що приблизно правильно відображає стан розкриття злочинів.

Незважаючи на досить істотне зниження кількості необгрунтованих і незаконних постанов про порушення кримінальної справи, тим не менше органи дізнання і слідства, особливо органи дізнання, беруть ще чимало незаконних рішень про порушення кримінальних справ, багато з яких скасовуються прокурорами. Досить сказати, що органи прокуратури щорічно скасовують понад 50 тис. незаконних та необгрунтованих постанов. Якщо до того ж врахувати, що в процесі розслідування за відсутністю складу та подіїзлочину припиняється близько 10% кримінальних справ, що перебувають у провадженні слідчих і органів дізнання, то стане зрозумілим, що для цих органів не стало основоположним правилом - ставитися з належною відповідальністю до законності та обгрунтованості порушення кримінальних справ.

Про істотних недоліки при вирішенні питань про порушення кримінальних справ свідчить досить значне збільшення кількості виправдувальних вироків у кримінальних справах, більшість з яких було порушено необгрунтовано. Активність судів в. Винесенні виправдувальних вироків особливо зросла починаючи з 1987 р. Цьому певною мірою сприяли "заклики" Пленуму Верховного Суду СРСР (постанова від 5 грудня 1986 "Про подальше зміцнення законності при здійсненні правосуддя"). І справді, якщо за 1986 р. суди постановили виправдувальних вироків відносно 1340 чол., То в 1987 р. ця кількість склала вже 2206, в 1988 р. - 2395, в 1989 р. - 2472.

Судами Російської Федерації тільки за 1993 р. було постановлено 3157 виправдувальних вироків. Тенденція зростання числа виправдувальних вироків продовжується і в даний час.

До кількості виправдувальних вироків необхідно додати значне число припинених виробництвом справ у касаційній і наглядовій інстанції.

Було б неправильним стверджувати, що постанова судами виправдувальних вироків та винесення вищестоящими судовими інстанціями визначень (постанов) про закриття кримінальних справ виробництвом пов'язано в усіх випадках з незаконним і необгрунтованим порушеннямкримінальних справ. Є чимало кримінальних справ, за якими виправдувальні вироки винесені у зв'язку з іншими підставами. Однак у великому числі випадків прийняття судами зазначених вище рішень, як правило, передує неправильне рішення органів дізнання і слідства про порушення кримінальної справи.

Оцінюючи процесуальні наслідки необгрунтованого порушення справ, не можна не звернути увагу на вельми істотне збільшення числа кримінальних справ, повернутих судами на додаткове розслідування за клопотанням прокурора, переконався в ході судового засідання у відсутності достатніх підстав для обвинувального вироку. Велика частина таких справ згодом була припинена за реабілітуючими підставами, багато хто з них були припинені без виконання будь-яких слідчих дій. Із загального числа закінчених розслідуванням кримінальних справ щороку припиняються виробництвом близько 25%, у тому числі близько 10% припиняються за відсутністю події та складу злочину. Близько 5% справ припиняється внаслідок недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину і внаслідок зміни обстановки.

Аналіз багатьох кримінальних справ, припинених внаслідок недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 208 КПК у редакції Указу Президії Верховної Ради РРФСР від 8 серпня 1983 р.) 1, показує, що більшість таких справ було свого часу порушено поспішно, без глибокого аналізу приводів і підстав до їх порушення.

Вивчення великої кількості кримінальних справ, припинених виробництвом, показало, що певна частина з них була також порушенанеобгрунтовано.

Порушення кримінальної справи є самостійною стадією кримінального процесу. Конструкція КПК дозволяє зробити саме такий висновок, так як порушення кримінальної справи присвячена спеціальна глава 8 (ст. 108-116). У ній дається законодавче регулювання приводів і підстав до порушення кримінальної справи, порядку порушення та відмови в порушенні справи, виробництва наступних за цим процесуальних дій.

Спеціальна ст. 116 УПК присвячується прокурорському нагляду за законністю та обгрунтованістю порушення кримінальних справ. Досить докладна правова регламентація порушення кримінальної справи підкреслює важливе процесуальне значення цієї стадії. Тим часом деякі слідчі і прокурори не враховують не тільки важливого процесуального, але і політичного значення цієї стадії, так як вона, ця стадія, безпосередньо пов'язана з додержанням конституційних прав недоторканості особи і житла, презумпції невинуватості, а з іншого боку - забезпеченням основоположного принципу кримінального процесу про невідворотність покарання за скоєний злочин.

Кримінально-процесуальний закон дає вичерпний перелік суб'єктів порушення кримінальних справ. До їх числа відносяться суд, прокурор, слідчий і орган дізнання (ст. 112 КПК) 1. Наведений перелік суб'єктів розширеному тлумаченню не підлягає. У зв'язку з аналізом цієї та інших норм КПК виникає проблема.

Вона пов'язана з визначенням суб'єктів порушення справ, полягає в тому, щоб надати право порушення кримінальної справи не тільки органу дізнання, як про це сказано в ст. 3 та 112 КПК,але й особі, безпосередньо провадить дізнання. Даючи поняття про органи дізнання, законодавець (ст. 117 КПК) відносить до них і державні органи, наділені цими повноваженнями (міліція, органи державного пожежного нагляду і т. д.), а також окремих посадових осіб (командири військових частин, начальники виправних установ і т. д.). Ця різнорідність суб'єктів органів дізнання вносить неясність в їх практичну діяльність, а в певних випадках і плутанину в порядок порушення кримінальних справ органами внутрішніх справ. У працівників органів дізнання іноді виникає сумнів з приводу того, чи є особа, яка проводить дізнання, в законодавчому сенсі органом дізнання, чи повноважні воно саме порушити кримінальну справу або це вправі зробити лише начальник як представник цього органу. Нам видається, що в законі (ст. 3 та 112 КПК) необхідно вказати на цих посадових осіб як на суб'єктів порушення кримінальних справ.

Важливо підкреслити, що закон (ст. 3 КПК) говорить не про надання прокурору, слідчому і органу дізнання права вирішити питання про порушення кримінальної справи, а наказує, тобто зобов'язує ці органи в кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу та вжити усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Імперативний характер приписів законодавця означає в той же час, що ці органиповинні проявляти ініціативу щодо встановлення злочину і осіб, які вчинили його. Ця вимога відноситься особливо до органів кримінального розшуку і ВБЕЗ, оперативно-розшукової службі, щоб вони не очікували надходження до них заяв та інших сигналів про скоєні злочини, а самі виявляли вчинені правопорушення та за наявності достатніх підстав виносили постанови про порушення кримінальних справ з усіма витікаючими звідси наслідками. Це особливо важливо, коли мова йде про злочини організованих груп, а також про злочини, пов'язаних з розкраданнями, хабарництвом, зловживанням посадовими повноваженнями та ін, де залишається високою латентна злочинність. Відсутність такої ініціативи - одна з причин того, що багато злочинів вчасно не розкриваються і злочинці скоюють злочини роками, залишаючись безкарними.

Регулюючи порядок порушення кримінальних справ, законодавець наказує суб'єктам виконання цих процесуальних дій давати попередню Оцінку як приводів, так і підстав, що дають можливість винести законне і обгрунтоване постанову про порушення кримінальної справи.

Для законного, обгрунтованого і своєчасного порушення кримінальних справ необхідно враховувати достовірність і переконливість приводів до порушення справи, а також достатність фактичних даних, що вказують на ознаки злочину (ст. 108 КПК). Даючи перелік приводів до порушення кримінальної справи, законодавець обмежується їх перерахуванням. Їх оцінка є прерогативою суб'єктів порушення кримінальних справ. Багато заяви і листи громадян, а також повідомлення громадських організацій та державних органів містятьпідчас неправдоподібні відомості, особливо листи і заяви громадян анонімного характеру (про анонімні листах і заявах як приводах порушення кримінальної справи буде сказано трохи нижче), що не завжди враховується слідчими, органами дізнання і прокурорами; не завжди обгрунтованими з правової позиції є надходять до правоохоронних органи повідомлення і від державних органів і громадських організацій.

Особливо уважною оцінці має підлягати такий привід до порушення кримінальної справи, як явка з повинною.

Слідчі, органи дізнання, та нерідко й прокурори схильні переоцінювати значення і процесуальну силу явки з повинною, в особливості, коли на підвідомчій їм території тривалий час залишаються нерозкритими злочини, в тому - числі і особливо небезпечні. Навіть коли підозрюваний чи обвинувачений згодом, в тому числі і в суді, відмовляється від своєї заяви про явку з повинною у скоєнні того чи іншого злочину, то й тоді в основу обвинувачення, а в майбутньому і судового вироку, кладеться його первинну заяву. Згодом же, коли встановлюється істинний злочинець, виявляється, що горезвісна "явка з повинною" була інспірована органами дізнання або співробітниками оперативно-розшукової служби. У цих цілях затримуються наркомани, алкоголіки, особи, що ведуть паразитичний спосіб життя, їм нав'язуються нерозкриті злочини, і тоді на світло з'являються "явки з повинною".

Так вийшло, наприклад, у справі про 53 вбивствах, скоєних Чикатило в Ростовськійобласті, коли такі явки з повинною були отримані від шістьох психічно хворих людей, і тільки викриття істинного злочинця попередило їх арешт і осуд.

В одній з областей Центральної Росії довгий час залишалися нерозкритими два умисних вбивства, скоєні з особливою жорстокістю. На їх розкриття були мобілізовані всі можливі органи внутрішніх справ та прокуратури. Потім як по команді протягом двох тижнів у 10 районах з'явилися "явки з повинною" від десяти підозрюваних, не пов'язаних між собою, хоча вбивства були вчинені з одним і тим же "почерком", механізм фізичних ушкоджень був ідентичним.

За доповідями слідчих прокурор області витребував всі кримінальні справи, порушені за "явкам з повинною" і, переконавшись в їх фальсифікації, запропонував звільнити з-під варти всіх затриманих. Згодом було встановлено справжній вбивця. Посадові особи, винні у порушенні закону, були притягнуті до суворої відповідальності.

Сказане приводить до висновку: у кримінально-процесуальному законі необхідно дати розгорнуте поняття "явки з повинною" як одному з приводів до порушення кримінальної справи. Це має бути заява про скоєння злочину, про який правоохоронні органи не мають у своєму розпорядженні ніякими відомостями, і особа, яка з'явилася з повинною, не може знаходитися в числі підозрюваних у скоєнні цього злочину.

Було б доцільним у кримінально-процесуальному законі сформулювати вимоги, яким повинні відповідати будь-які заяви і листи громадян, атакож повідомлення державних органів і громадських організацій, перш за все їх достовірність, переконливість і обгрунтованість. По можливості, в цих приводах повинні бути процесуальні підстави для підозри у вчиненні злочину конкретною особою, Кілька слів про анонімні заявах як приводом для порушення кримінальної справи. Чи можуть вони служити таким приводом в кожному випадку? Чи потрібна перед порушенням справ попередня перевірка їх достовірності? Чи можна їх залишити без уваги, як залишаються без уваги анонімні заяви, в яких не йде мова про вчинений чи підготовлюваний злочин? Ця проблема стала особливо актуальною після прийняття 2 лютого 1988 Президією Верховної Ради СРСР Указу про те, що анонімні заяви і скарги громадян не підлягають перевірці.

Відразу ж після ухвалення цього Указу перед слідчими і оперативно-розшуковими службами постало питання: як бути в тих випадках, коли анонімні заяви містять достовірні відомості про вчинені злочини? Генеральний прокурор СРСР у вказівці № 13/20 від 4 березня 1988 р. по запиту МВС СРСР наказав, що анонімні заяви, з яких вбачається вчинення злочину або готування до його вчинення, підлягають розгляду в порядку оперативного використання. Таким чином, анонімні заяви, що відповідають цим вимогам, є самостійним приводом для порушення кримінальних справ. З практики діяльності оперативно-розшукових органів внутрішніх справ широко відомо, що співробітники цих органів, особливоорганів кримінального розшуку і ВБЕЗ, виявивши вчинення злочину, самі писали на свою адресу анонімні листи про ці злочини, а потім порушували по них кримінальні справи. Щоб виключити подібні порушення закону, необхідно перш за все посилити відомчий контроль за діяльністю таких співробітників, а потім у відомчому порядку вжити заходів щодо встановлення, по можливості, авторства цих заяв.

В даний час порядок розгляду прокурорами заяв, скарг та інших звернень (у тому числі анонімних) регулюється наказом Генерального прокурора Російської Федерації № 90 від 15 грудня 1998 р. "Про порядок розгляду звернень та прийому громадян в органах прокуратури Російської Федерації". Процесуальне значення анонімних листів і заяв, як про це зазначено у директиві Генерального прокурора СРСР від 4 березня 1988 р., має знайти відображення в законі (ст. 108 КПК). Необхідно "легалізувати" ці заяви як один з приводів до порушення кримінальних справ.

За наявності приводу і підстав до порушення кримінальної справи слідчий, орган дізнання, прокурор виносять постанову, яка як процесуальний акт має відповідати певним вимогам. Воно повинно бути: - повним, тобто в ньому повинні міститися відомості про місце, час, інших обставин вчиненого злочину; - обгрунтованим, тобто повинні бути вказані фактичні дані, що свідчать про скоєння конкретного злочину конкретною особою, якщо, звичайно, є дані про цю особу; - певним, тобто в постанові повинен бути зроблений конкретний, а не альтернативний висновок про вчинений злочин (приготування, замах на злочин (ст. 30 КК); - законним, тобто містить посилання на конкретні норми матеріального та процесуального законів.

На наш погляд, було б доцільним доповнити ст. 112 КПК, присвячену порядку порушення кримінальної справи, вказівкою на ці (або приблизно такі) вимоги. Якщо такі вимоги будуть сформульовані в кримінально-процесуальному законі і вони будуть неухильно виконуватися суб'єктами порушення кримінальних справ, то це в істотному ступені буде сприяти виключенню фактів необгрунтованого порушення кримінальних справ і спрощенства, які нерідко зустрічаються при складанні процесуальних документів. У деяких випадках автори таких заяв обмежуються вказівкою приводу, але не призводять підстав до порушення справи. Іноді з "запитом" дається юридична оцінка злочину, тобто злочин кваліфікується за нормою Кримінального кодексу, що передбачає більш сувору відповідальність, ніж та, яка повинна бути за фактичними обставинами скоєного злочину. У ряді випадків, навпаки, в постанові робиться посилання на закон, що передбачає більш м'яку кримінальну відповідальність. Це відбувається найчастіше, коли співробітники органів дізнання намагаються приховати від обліку особливо небезпечні злочини, наприклад, умисне вбивство, вчинене в умовах неочевидності. Ось приклад. У травматологічний пункт доставлена людина з численними ножовими пораненнями, лікарі борються за його життя, але на другу добу вінвмирає, ім'я вбивці невідомо. Перед слідчим постає завдання: якщо порушити кримінальну справу за ознаками, передбачених ст. 105 КК, але винну особу не буде встановлено, вбивство залишиться нерозкритим, а за це не заохочують. У цьому випадку слідчий йде іншим шляхом: він порушує справу за ч. 4 ст. 111 КК (умисне спричинення тяжкої шкоди здоров'ю, що призвело по необережності смерть потерпілого), тим більше, що потерпілий помер на другу добу, а те, що за його життя боролися лікарі, в розрахунок не приймається. Якщо це злочин, тобто передбачений ч. 4 ст. 111 КК, і не буде розкрито, суворо відповідати слідчому не доведеться ..

При відсутності підстав до порушення кримінальної справи слідчий або особа, яка провадить дізнання, а також прокурор виносять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 113 КПК). Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи як процесуальний акт має відповідати тим же вимогам, що і постанова про порушення кримінальної справи, тобто бути обгрунтованим, повним, вмотивованим і законним. Про прийняте рішення повинні бути повідомлені громадяни, громадські організації та державні органи, від яких надійшла заява або повідомлення про вчинений злочин. Проте на практиці ця вимога закону не завжди дотримується, не кажучи вже про те, що часто зацікавленим особам не роз'яснюється порядок оскарження рішення провідмову в порушенні кримінальної справи. Зацікавлені особи дізнаються про прийняте рішення нерідко лише тоді, коли самі звертаються в ці органи, щоб навести довідки про долю своїх заяв або повідомлень.

Це породжує потік скарг і заяв від громадян, посадових осіб, представників громадських організацій на необгрунтовану відмову органів дізнання в порушенні кримінальної справи. З метою виключення цих порушень закону було б доцільним у відомчому порядку посилити систему контролю і прокурорського нагляду за виконанням цих вимог закону, а також підвищити відповідальність за допущене порушення закону.

Прийняття додаткових гарантій законного порушення кримінальних справ викликається, також і тим, що відмова в порушенні кримінальної справи за останні роки, як було сказано вище, став легальним способом укриття злочинів від обліку.

Вчені-процессуалісти розуміють, що порядок прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи не ідеальний, він не може забезпечити вимог закону про суворе виконання законів при прийнятті таких рішень. Однак їхні пропозиції про вдосконалення цього порядку являють собою паліатив саме такого рішення, проведення в життя якого може забезпечити реальне дотримання вимог кримінально-процесуального закону. Деякі вчені-процессуалісти бачать гарантію законності при відмові в порушенні кримінальної справи в тому, щоб копія кожного такої постанови прямувала прокурору.

Зрозуміло, відкидати будь-які пропозиції, в тому числі і таке, не можна, але тим не менше слідсказати, що реалізація такої пропозиції мало що змінить у здійсненні нагляду за законністю та обгрунтованістю рішень про відмову в порушенні кримінальної справи. В обгрунтування такого висновку слід навести такі міркування. По-перше, з тексту постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, навіть якщо воно складено за належною формі, не завжди можна зробити висновок про його законності та обгрунтованості. По-друге, при складанні постанови її автор з міркувань суб'єктивного характеру дає свою оцінку тим чи іншим фактичним обставинам досліджуваного факту, що може не збігатися з оцінкою цього факту прокурором, який здійснює нагляд за законністю та обгрунтованістю таких постанов.

Найбільш надійною гарантією законності і обгрунтованості відмови у порушенні кримінальних справ є, на наш погляд, твердження прокурором постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.

Законність і обгрунтованість порушення кримінальних справ, так само як і відмови у їх порушення в істотному ступені залежить від правильно організованого прокурорського нагляду за виконанням законів у цій стадії кримінального судочинства. Прокурорський нагляд у стадії порушення кримінальних справ є однією з істотних гарантій законності в кримінальному процесі, що забезпечують дотримання конституційних прав недоторканості особи, житла, презумпції невинності і т.д. Надаючи важливого значення прокурорському нагляду у цій стадії судочинства, закон відводить прокурорському нагляду спеціальну норму - ст. 116 КПК, в якій закріплюється цей обов'язокпрокурора.

Нагляд прокурора у стадії порушення кримінальних справ полягає в двох напрямках: а) перевірка прокурором законності та обгрунтованості постанов про порушення кримінальних справ; б) перевірка прокурором законності та обгрунтованості постанов про відмову в порушенні кримінальних справ.

Ці напрямки діяльності прокурорів тісно між собою пов'язані. Розглянемо особливості діяльності прокурорів на кожному з цих напрямків.

Постанова про порушення кримінальної справи, винесену слідчим або органом дізнання, негайно надсилається прокуророві (ст. 112 КПК). Це дає можливість прокурору бути обізнаним про вчинений злочин, негайно включитися в процес. Його розкриття та розслідування. Уважно вивчивши що надійшло до нього постанову, а при можливості і матеріали, що послужили підставою для винесення постанови про порушення справи, прокурор не лише перевіряє законність і обгрунтованість цього процесуального акту, але і направляє в правильне русло виробництво органів слідства з метою швидкого та повного розкриття злочину, а також його повного і всебічного розслідування.

Якщо прокурор переконається у необгрунтованості порушення справи (відсутність ознак, події злочину, малозначність), він своєю постановою скасовує постанову слідчого або органу дізнання і відмовляє в порушенні кримінальної справи.

У цих випадках прокурор зобов'язаний, як правило, ознайомитися з усіма матеріалами, послужили для слідчого або органу дізнання підставою для винесення постанови про порушення кримінальної справи, тим більше, якщо фактичні обставини скоєного носять спірний характер. Принаявності очевидної порушення закону прокурор має право прийняти таке рішення і без витребування матеріалів (відсутність ознак злочину, недосягнення підозрюваним необхідного за законом віку, явна малозначність та ін.)

У тих випадках, коли після здійсненого постанови про порушення кримінальної справи слідчим або особою, яка провадить дізнання, виконано хоча б одне слідчу дію (обшук, виїмка, допит і т. д., крім огляду місця події), а прокурор визнає порушення кримінальної справи незаконною або необгрунтованим, він своєю постановою припиняє кримінальну справу виробництвом і повідомляє про це слідчим органам (ст. 116 КПК).

Нам видається, що законодавцю слід надавати більш важливе значення не тільки в процесуальному, але і в соціальному плані такого процесуального акту, як постанова про порушення кримінальної справи. Було б доцільним всемірно посилити контроль начальників відділів дізнання та слідчих відділів (управлінь) органів внутрішніх справ, а також прокурорський нагляд за законністю та обгрунтованістю цих процесуальних актів. З урахуванням цього було б цілком виправданим доповнити ст. 112 КПК вказівкою на обов'язок начальників відділів дізнання і слідства стверджувати цю постанову, а прокурору - його санкціонувати. Це в істотному ступені підвищило б відповідальність слідчих та осіб, що виробляють дізнання, за законність, і обгрунтованість порушення справ.

При організації нагляду за законністю та обгрунтованістю постанов про відмову в порушенні кримінальної справи прокурор повинен перевірити законністьвсіх процесуальних дій, що передують ухваленню такого рішення.

Практики і вони ж теоретики-правознавці М. Ю. Рагінський, В. П. Рябцев, Н. С. Трубін пропонують, щоб стосовно нагляду за законністю та обгрунтованістю відмови в порушенні кримінальної справи дії прокурора охоплювали: "а) законність заходів, здійснюваних для встановлення обставин, що перешкоджають порушенню справи; б) дотримання встановлених законом термінів розгляду матеріалів про злочин та прийнятті рішення; в) обгрунтованість рішення про відмову в порушенні кримінальної справи; г) правильність процесуального оформлення прийнятого рішення;

д) виконання вимог кримінально-процесуального закону, що випливають з рішення про відмову в порушенні кримінальної справи ".

Відповідно до встановлених правил прокурор зобов'язаний перевіряти матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи 1 раз на місяць. Тим часом нагляд повинен бути не епізодичним, а постійно діючим, по кожному без винятку матеріалу з відмовою в порушенні кримінальної справи. У зв'язку з цим було б доцільним в законодавчому порядку встановити такий порядок, щоб кожне постанову про відмову в порушенні кримінальної справи було санкціоновано прокурором. Якщо ми надаємо важливе значення таким процесуальних дій, як затримання, обшук, відсторонення від займаної посади обвинуваченого, які вимагають санкції прокурора, то чому стало можливим віддавати на відкуп слідчому або особі, що проводить дізнання, вирішення долі кримінальної справи?

Пропоноване рішення обгрунтоване ще й та обставина, що з рокув рік зростає кількість скасованих прокурором постанов органів внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи.

За кожним з таких матеріалів прокурорами порушується кримінальна справа. Багато постанови про відмову в порушенні кримінальної справи визнаються незаконними і необгрунтованими, але внаслідок втрати актуальності події скоєного правопорушення та трансформації доказів прокурори не скасовують ці постанови.

Прокурори часто чують докори на свою адресу з приводу того, що після скасування постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, в процесі розслідування порушених за даними фактами справ, ці справи згодом припиняються виробництвом. Вибіркова статистика підтверджує, що лише близько 30% таких справ направляється до суду, а по 70% з них виносяться ухвали про припинення виробництвом, головним чином, за відсутністю достатніх доказів винності особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину. Такий результат не є випадковим, і він не залежить від прокурорів, так як проходить тривалий час після вчинення злочину, а фактор часу при розкритті та розслідуванні злочину має переважаючі значення: змінюються або зникають докази, змінюється часом ставлення потерпілого і свідків до оцінки вчиненого винною особою і до самого правопорушнику і т.д.

Резюмуючи сказане, необхідно підкреслити, що правильно організований прокурорський нагляд сприяє суворому дотриманню законності в такій відповідальній стадії кримінального судочинства, як порушення кримінальних справ.