Поняття і зміст спадщини

Римське спадкове право (тобто регулювання порядку переходу прав і обов'язків приватноправової характеру після померлого до інших осіб) найтіснішим чином було взаємопов'язане з поняттям римської сім'ї та інститутами сімейного права. Ця історична зв'язок був настільки значною, що дозволяла окремим правознавцям робити висновок про те, що всі корінні принципи римського спадкового права черпають свою основу не в природному праві (яке повинно спонукати батька забезпечитисвоїх дітей і близьких після своєї смерті), але у публічно-правових приписах, які, перш за все, мали б на увазі інтереси збереження сімейного організму і взаємних прав і обов'язків членів римської сім'ї. Загальна історична еволюція принципів римського спадкового права характеризувалася рухом від заняття правового статусу спадкодавця в межах римської сім'ї у всьому обсязі передбачуваних повноважень до сприйняття прав у майново-правовій сфері. Однак перший початок збереглося надовго, являло головну специфічну особливість успадкування в римській юридичної, традиції і визначило загальне поняття про спадщину та зміст пов'язаних з ним прав, притаманне римському приватному праву.

Спадщину (hereditas) є Спадкоємність всіх прав спадкодавця у приватно-правовій сфері. Не мається на увазі поняттям спадщини Спадкоємність у сфері публічних прав і публічно-правового статусу (хоча перше частково виявлялося: для прийняття спадщини було потрібно наявність спеціального пасивної заповідальне здібності, в числі елементів якої цивільне рівновелику якість була істотним). Не повною мірою спадкування означало сприйняття прав і обов'язків спадкодавця в особисто сімейної сфері: так, спадкоємець не зобов'язувався до сприйняття прав спадкодавця як чоловіка, брата, сина і т.д. Однак разом із спадком переходили обов'язки з опіки і піклування, які могли мати і особисто-сімейні підстави: «Благо спадщини тягне обтяження опікою». Разом з тим, спадщина включало в себе не тільки вигоди і можливі збагачення майнового характеру; із спадкомнерозривно зв'язувалися лежать на спадкодавця зобов'язання, в тому числі й ті, про які він не мав точного уявлення або навіть зовсім не знав. Спадщина могло бути повністю обтяжливим, коли в його зміст входили тільки майнові борги і інші невиконані зобов'язання. Інакше кажучи, спадщина неодмінно на увазі сукупність усіх вигод, пільг і обтяжень, прав і обов'язків в цілості й нерозривності; спадкоємець за римським правом як би займав той же правове становище, що було у спадкодавця до моменту його смерті і сприймав всю ситуацію, що склалася в цілому - в цьому полягав принцип універсальності спадщини, який був головним елементом, який визначав зміст спадщини з точки зору права.

Другим, додатковим елементом, також визначав зміст спадщини за римським правом, був принцип нематеріального спадщини. Спадок не вважався суто матеріальним, майновим поняттям. «Спадщина - це юридичне поняття, що допускає збільшення та зменшення; збільшується воно головним чином за рахунок доходів». Спадщина було реальним, мало юридичний зміст, навіть якщо не було предмета матеріального володіння, який би переходив у спадок. У разі матеріальності спадок не володіло суворої і незмінною майнової масою: вона могла збільшуватися або зменшуватися незалежно від чиїхось шкідливих дій або заподіюваної йому збитку (у спадкову масу могли вчинити виплати третіх осіб за зобов'язаннями, сад - принести плоди, стадо - втратитиу вазі і т.п.). Але спадок охоплювало своїм поняттям і змістом всі такі можливі придбання правового характеру, втрати (у тому числі неправові).

Відкриттям спадщини вважався момент смерті спадкодавця - фізичної або цивільної (внаслідок зменшення правоздатності); другий випадок не створював безповоротність наследопреемства: якщо спадкодавець зазнавав зворотне збільшення правоздатності (скупався або втік з рабства, повертав права громадянства і т.п.), спадщина поверталося назад спадкодавцеві . У момент відкриття його спадщину розглядалося як би безгоспне майно - до моменту прийняття спадщини або вступу в дію гарантують заходів щодо його збереження. Присвоєння спадщини третьою особою (яка не мала на нього право ні за законом, ні за заповітом або здійснюють це присвоєння неправовим способом) тому розцінювалося не як викрадення майна (крадіжка), але як особливе злочин чисто кримінальної змісту, які завдавали шкоди державним інтересам і яке переслідувалося в порядку приватних кримінальних звинувачень будь-яким зацікавленим особою.